У мутній воді й рибу краще ловити…

В нашій державі з моменту здобуття незалежності працюють багато так званих закордонних неурядових організацій. «Агентство США з міжнародного розвитку», «Міжнародний республіканський інститут», «Національний демократичний інститут», «Фонд розвитку демократії», «Будинок свободи», « Інститут сталих спільнот», «Британська рада», «Вестмінстерський фонд підтримки демократії», «Французький альянс», приватні фонди — Дж. Сороса, Ч.С.Мотта, К.Аденауера, Ф.Ебберта, Ф.Зейделя, Маккартурів — це лише поверхневий перелік цих структур. Декларована мета їхньої діяльності в Україні — побудова демократії та громадянського суспільства, реформування практично усіх сфер життєдіяльності нашої держави відповідно до стандартів розвинених країн. Упродовж нашої незалежності через ці організації та безліч створених ними місцевих громадських структур, так званих «грантоїдів», Україна отримала мільярдні вливання.

Здавалося, після реа­лізованих сотень програм, тисяч досліджень, анкетувань, соціологічних опитувань, семінарів, тренінгів, круглих столів пересічні українці почали жити в демократичній, правовій державі з розвиненим громадянським суспільством, де виконуються Конституція, права й свободи, відсутня корупція…

Власне, чи досягнуто проголошену мету діяльності цих структур? Звісно — ні! Хоча ці організації можуть заперечити — мовляв, допомагаємо українцям у межах своєї компетенції.

Проте поглянемо на цю «допомогу» з другого боку. Уявімо гіпотетично, що всі ці центри, організації збирають негативну інформацію про Україну в усіх сферах діяльності. Приміром, про корумпованість гілок влади, шкідливі екологічні наслідки ядерної енергетики, недосконале судочинство тощо. Через підконтрольні ЗМІ у потрібний момент друкується дозована інформація. Відтак нашому суспільству нав’язується «потрібна» установка для сприйняття дійсності і, звісно, формується відповідний імідж України в світі. Кому це вигідно? Усім, тільки не нам. Бо в кінцевому результаті у нашу зовнішню та внутрішню політику вмішуються всі кому не ліньки. Зокрема, монстри — Америка й Росія. Вже не секрет, що без втручання цих країн у нас не відбулися ще жодні вибори. Адже ми залежні в усьому. Невидимими нитками негативної інформації оповито усе, що тільки можна. Через такі поважні організації, як ФАТФ,
МАГАТЕ нам одразу погрожують, якщо буде прийнято якесь рішення всупереч «благодійникам» з-за кордону. Так і до повної втрати суверенітету недалеко.

Хто дасть стовідсоткову гарантію, що це вигадка або ж перебільшення? Мабуть, ніхто. До слова, згадаймо, як у сусідній Білорусі батька Лукашенко виштовхав за межі країни Дж.Сороса і йому подібних. Злі язики плещуть, що саме за збір негативної інформації…

Звідки ростуть ноги?

Після здобуття незалежності було підписано кілька міжурядових угод про партнерство та співробітництво між Україною, європейськими співтовариствами та їхніми державами-членами, а також урядом Сполучених Штатів Америки про гуманітарне техніко-економічне співробітництво. Незважаючи на декларативний, загальний характер вказаних угод, підписавшись під ними, наша держава взяла зобов’язання будувати в себе демократичне сус­пільство з дотриманням прав людини тощо. Також було визначено можливість надходження з-за кордону іноземних коштів в Україну без оподаткування та контролю з боку українського уряду за їхнім використанням на потреби «розбудови демократії».

Проте у вітчизняному законодавстві й нині не існує норм, відповідно до яких певний державний орган міг би офіційно запитати в деяких міжнародних українських «грантоїдів»: чому й на яких підставах вони отримали закордонні кошти? Який статус отриманих коштів (міжнародна технічна допомога, іноземна гуманітарна допомога)? Чи зареєстровані вони відповідним чином? На що їх використано? Чи відповідає це дійсності?..

Зрештою, в Україні для закордонних неурядових структур є можливість цілком законно, користуючись прогалинами в законодавстві, створювати, підтримувати функціонування, без будь-якого контролю з боку держави, мереж структур, підконтрольних лише інтересам урядів своїх країн.

А далі справа техніки. Приміром, вивчається суб’єкт майбутнього впливу. Звісно, цей процес довготривалий і можливість проводити в Україні будь-які інформаційні операції, добиваючись потрібних результатів. Як правило, все розпочинається із запрошення «грантоїдами» наших активістів політичних партій, громадських організацій, представників ЗМІ на різні стажування за кордоном, конференції, круглі столи. Пропозиції про такі заход поширюються іноземцями. Цікавість, бажання «на халяву» побачити інші країни, поспілкуватися з колегами з-за кордону — основна мотивація для співвітчизників.

Під час заходу створюються умови для всебічного вивчення особистості: анкетування з наданням інформації про свою біографію, освіту, трудову, громадську діяльність, знання іноземних мов, тестування, особисті виступи, написання статей з певної проблематики… Тобто формується база даних. Надалі цю інформацію використовують під час психологічної «обробки» індивіда.

Також учасникам ненав’язливо демонструють високий рівень життя в розвинених країнах. Гарна зарплатня, соціальні гарантії, повага до прав людини, ефективна система державного управління. Активно промивають мізки такими поняттями, як «демократія», «громадянське суспільство», «боротьба з корупцією», «свобода слова». Тобто серед слухачів формують лояльне середовище. Серед вивчених вибирають найбільш «перспективних», які за гроші робитимуть все. З них згодом і створюють підконтрольні громадські організації. Ці люди фактично не усвідомлюють своєї ролі й місця в цьому процесі. Вони стають знаряддям у руках інформаційних технологів. Під них створюються різні ЗМІ, в яких часто-густо порівнюється наша держава з так званими цивілізованими країнами лише в негативному світлі. Хоча в «цивілізаторів» так само є корупція влади, й інші нариви на тілі суспільства.

Приміром, за останні роки у світових ЗМІ оприлюднено кілька корупційних скандалів, пов’язаних з італійським прем’єром Берлусконі, британцем Тоні Блером, німцем Гельмутом Колем. 2007 року міністр сільського господарства Японії та працівник його міністерства зробили собі «харакірі» через корупційний скандал. Список можна продовжувати. Що ж до головного «демократизатора» — США, то під прикриттям боротьби з терористами вони від­верто проводять загарбницьку політику. Балканський конфлікт, бомбардування Сербії, війна в Афганістані, фальсифікація даних розвідки перед нападом на Ірак, тиск на Північну Корею, Сирію, Ліван… Це далеко не всі «демократичні» випади янкі.

Росія також не відстає від американців. Душить Чечню, розганяє мітинги, перекриває газові й нафтові крани неугодним країнам. Вочевидь, і те, що Росія втручається і у внутрішні справи України. На розвиток їхніх інформаційних центрів, газет, журналів, теле- й радіоканалів, які виходять в українському інформаційному просторі, виділяються мільярдні суми з російської казни.

І, коли потрібно, ця потужна п’ята колона, створює такий гавкіт, що, звісно, нам стає непереливки.

Розділяй — і владарюй

Надалі «оброблених» громадсько-політичних діячів «прикормлюють», підсаджуючи на грантовий гачок, і, зрештою, ставлять у повну залежність від іноземців.

Виконавці починають наввипередки проводити моніторинги, соцільні дослідження з різної проблематики. Власне, такі установи реалізовують будь-які проекти іноземних держав їхнім коштом, яким здебільшого лише шкодять інтересам нашої країни.

До слова, наші політики й державні мужі охоче йдуть на повідку в закордонних технологів, маючи це за велику честь. Наприклад, лідер «Пори» Владислав Каськів їздив до США доповідати їхнім високопосадовцям про стан «розбудови демократії в Україні». Те ж саме зробила і Юлія Тимошенко. Прем’єр Віктор Янукович, зазвичай доповідає в Білокам’яній. Спікер Олександр Мороз кидається врізнобіч, як пацюк на судні, що йде на дно — і до європейців, і до росіян. Президент тяжіє до Європи та США. Ось така ситуація, яка вигідна всім, окрім нас. Український віз тягнуть Лебідь, Рак і Щука…

Цьому також сприяє відкритість та несформованість українського ін­фор­маційного простору, розвиток так званих кишенькових ЗМІ, які належать будь-кому, але не українцям. При цьому активно використовуються методи підміни понять, перекручування фактів, навішування штампів…

Такі PR-кампанії, без сумніву, ефективні. Наш громадський діяч, «незалежний» журналіст, «потрібний» політик навчені добре. Бо цій справі іноземці приділяють значну увагу. Свіжий приклад — антикорупційний проект «Гідна Україна», в ході якого закордонні експерти навчали наших журналістів «правильно» висвітлювати в ЗМІ проблеми корупції в Україні. Вивіска гарна. Але є другий бік медалі. У суспільстві формується думка, що держава з її чиновниками, керівниками усіх мастей, неефективна, забюрократизована, недемократична, корумпована, думає лише про себе, не бажає прислухатися до своїх громадян в особі «незалежних» ЗМІ та громадських організацій. Відтак ми живемо гірше, ніж Захід.

Справді, порівняння з Європою не витримує критики в багатьох галузях економіки та соціальної сфери. Але фактом є й те, що жодна країна світу із слабкою економікою не побудувала б демократію, якби не потужні інвестиції. Високий рівень життя громадян досягається великими капіталовкладеннями в економіку країни, а не як у нас — зде­більшого, в демократичні інститути. Які безупинно констатують — і те в Україні не так, і те…

І хоч би яку наразі національну об’єднавчу ідею висунули — її буде спльондровано, розтоптано і знищено. Відверто кажучи, Україна стала ареною спеціальних інформаційних операцій інших країн. По суті, відбувається замасковане втручання у вну­трішню й зовнішню політику нашої держави. Якщо залишити цей процес неконтрольованим, то згодом рішення щодо життєдіяльності держави ухвалюватимуть не законно сформовані органи влади, а закордонні «благодійники». Відтоді вже точно, інтереси кожного з нас до уваги не братимуться.

Звісно, махнути шаблею і заборонити діяльність іноземних неурядових структур або підконтрольних їм українських громадських організацій, як це зроблено в Білорусі або частково в Росії, не варто. Бо певний позитив у їхній діяльності є — приміром, контроль влади з боку громадськості та світового співтовариства. Одначе елементарно впорядкувати їхню роботу конче необхідно. Тобто створити дійові механізми контролю за цими структурами, змусити працювати їх у рамках чинного законодавства. Впевнений, що політичної тріскотні стало б набагато менше. Натомість ми отримали б стабільність у всьому. А від цього залежить високий рівень інвестицій, еконо­мічне зростання, поліп­шення життя українців.