Бетон для глухого кута, або які підручники потрібні МОН?

Те, що ХХІ століття стане століттям біології, передбачали давно, але дійсність перевершила всі сподівання: наука, за висловом одного з найвизначніших сучасних генетиків, має в своєму розпорядженні «мішок золота», але не знає до пуття, що з нього відлити.

Розгубленість перед обвалом вражаючих відкриттів, здійснених протягом останнього десятиліття, тривала недовго вже почалися активні процеси творення нової практики на засадах зміни уявлення про навколишній світ — парадигми — від пошуків ефективніших засобів боротьби за людське здоров’я до винайдення нових енергетичних джерел. Розуміючи, що для цього потрібне й інше мислення, в країнах, які прагнуть бути передовими, кинулися реформувати шкільний та вузівський курси біології.

В річище світового процесу нібито ступила й наша держава: на початку дев’яностих років уже минулого століття постала проблема створення нових концепцій, які б відповідали вимогам нинішнього етапу науково-технічного прогресу. 1994 року мені як авторові низки не тільки художніх, а й науково-художніх книжок, у деяких областях рекомендованих за навчальні посібники, доктор педагогічних наук В. Р. Ільченко запропонувала взяти участь у розробці нових програм з біології і написати інтегративний підручник — як продовження експериментальних навчальних книжок «Довкілля». Вона ж порадила мені залучити до співробітництва вченого із світовим ім’ям Д. М. Гродзінського. Його згоду було розцінено за неабиякий успіх, бо ж у освітянських «верхах» тоді ухвалили провести освітянську реформу за активної участі науковців.

Такий поворот подій збігався з моїми особистими планами як біолога й колишньої вчительки, що «на власній шкурі» відчула хибність шкільних природознавчих курсів. Ще застала часи, коли учнів після канікул зобов’язували приносити колекції комах і зрізів деревини. Скільки рідкісних метеликів та жуків-рогачів закінчило свій короткий вік, б’ючись на голці! А весь цей «навчальний матеріал» незмінно потрапляв на смітник...

Прагнучи догодити інспектурі, я, вчитель-початківець, хлюпнула формаліном на вужа. У яких муках вмирала ця невинна істота! Вони й досі печуть мою душу, мені соромно за ті страждання, яких людина — здебільшого без потреби — завдала своїм сусідам по планеті.

Трирічне моє вчителювання завершилося тим, що мене за відмову розтинати на уроці анатомії кролика було звинувачено в непрофесіоналізмі, а за процитований на конференції вислів Будди «зрозумій у живому себе: не вбивай і не завдавай страждань» — в ідеологічному збоченні. Зі школи я пішла, поклявшись перед «мокрим препаратом», на який перетворила нещасного вужа, коли-небудь написати навчальну книжку, яка покладе край знущанням над тваринним світом. Для цього необхідно було відмовитися від редукціонізму — методу «від складного до простого», який передбачав розтин істоти, щоб дошукатися таємниць життя на мертвому. Свого часу цей метод був не тільки виправданий, а й, мабуть, необхідний, але ж усім кісткам і м’язам дано назви, а все одно, як і багато століть тому лишається злободенним питання, яке сусід-баришник поставив перед сусідом-філософом: чому на ярмарку за дохлу коняку не дають як за живу? Редукціонізм став гальмом на шляху наукового поступу, а яку любов до природи й необхідність оберігати довкілля можна проповідувати в шкільному кабінеті, набитому садистськими схемами розітнутих чи перетворених на «мокрі препарати» істот?

З огляду на принципово нові підходи до програмного матеріалу і консервативність освітянства, працювали вже не над підручником, а над посібником, який мав підготувати школу до зміни світоглядної парадигми, інтегрувавши низку нових наук, зокрема синергетику, математичну філософію, теорію систем тощо. Поставили перед собою такі завдання:

1. Відмовившись від редукціонізму, розповісти про те, як закони природи, діють на всіх рівнях організації живого світу — від молекули до нації й цілої планети Земля.

2. Привести в струнку логічну систему програмний матеріал, доповнити його відомостями про відкриття нові й такі, які чомусь не потрапили до шкільних підручників (наприклад, біологічний годинник природи).

3. Підготувати освітянський процес до підручників нового покоління, оскільки наукова картина освіту за лічені роки змінюється обвально. Ігнорувати цей процес неможливо, інакше Україна безнадійно опиниться «у хвості» розвитку світової цивілізації.

4. Повернути учням інтерес до біології, втрачений через нецікаві, важкі, перенасичені спеціальними термінами підручники — розраховані на зубрячку, бо в кінцевому підсумку здобуті знання лишалися за шкільним порогом. Прояснити саму суть життєвих явищ, акцентувавши те, що буде потрібно кожній людині незалежно від суспільної ролі. Зрештою, створити цікаву пізнавальну книжку, яку б захотілося прочитати кожному.

Невдовзі я мала нагоду скласти уявлення про те, що таке грантоїдство й про цинізм, з яким поводяться люди, котрі знайшли шляхи до соросівських годівниць. Загнавши в комп’ютер два розділи рукопису В.Р.Ільченко скоротила мене й навіть не вважала за потрібне мені про це повідомити. Проект «Довкілля» усох на пні. А шкода! Раціональне зерно в ній було.

На конфлікт Л. С. Ващенко не відреагувала ніяк; більше того, про те, що програми, в яких я брала участь, таки ж побачили світ у видавництві «Перун», я дізналася чисто випадково. Всі розпочаті реформи було відправлено в небуття на тій підставі, що немає коштів. Та справжня причина полягала в тому, що склалася група людей, яка взяла до своїх рук написання підручників і ніякі новації їм були ні до чого.

Я продовжувала працювати виключно «з обов’язку перед вужем», бо ані копійки грошей за це не одержувала, та не дуже то мене й журило. Щоб навчальна книжка за новою концепцією не впала як сніг на учнівські голови, я написала ще й невеликий посібник про закони природи для початкової школи «Ми — на одному кораблі». Надрукований у журналі «Українська школа», він був високо оцінений в середовищі вчителів, я постійно діставала листи із запитанням, де його можна купити. А в міністерському грифі було відмовлено. Сам по собі цей факт ні про що не промовляв, але оцініть аргументи, викладені в рецензії члена Експертної ради І.В.Грушинської, підпис якої засвідчив зав. навчальною частиною Київського міського педагогічного коледжу Г. М. Ніколаєнко: «Розуміння автора поняття «екологія» не завжди співпадає з предметом та завданням даної навчальної дисципліни, з якою учні початкових класів також ще не ознайомлені». Зрозуміло? Не «співпадає» з тим, чого немає»... То що — хай і не буде? Далі авторці закидали «невідповідність до діючих програм», яких теж не існувало, бо про які програми мова, коли немає предмета? «Невідповідність стилю викладання матеріалу до вимог відповідних навчальних посібників (яких?) і природоохоронний, екологічний, а не екологічний зміст рецензованих матеріалів». Тут уже час спитати і в рецензента і в Ніколаєнка: а що — екологія не має якогось відношення до охорони природи? Чи вона не інтегрувала екологію, як і низку інших наук? Ще цікавішою була інша рецензія, бо всі претензії зводилися до «ненормативної мови».

— Це що — матюки? — поцікавилася я по телефону в рецензента. І почула: — Ми ніколи не дозволимо, щоб навчальні книжки були написані тією ж мовою, що й художні. Це не казки! І потім — у вас же повно русизмів!

І мій строгий суддя почав перелічувати: «родзинки», «чарунка меду», «збавити» — де ви таких слів понабиралися? Де ви їх чули?

— Зверніться до словника.

— Учителям не до словників!

Після такої розмови мене не на жарт почала гризти совість: адже я десять років відпрацювала літературним редактором газети «Радянська освіта», нещодавно борючись з «термінами» типу «годування учнів здійснюється в їдальні» або «посадка дітей поза трамвайними вагонами в місті строго забороняється»: (людською мовою це означає «учні їдять в їдальні» і «висіти на підніжках не можна). І що — нічого не досягла? Освітянське арго, ознакою якого було рідкісне мовне убозтво в поєднанні з канцелератами — торжествувало.

Рукопис «Основи системної біології» високо оцінили рецензенти — доктори біологічних наук професори Е. А. Головко і Ю.Р.Лиманський, вчителька біології науково-природничого ліцею № 145, натоді аспірантка Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки НАНУ О. В. Романець, та й просто працівники видавництва «Либідь», куди ми з Гродзінським подали рукопис, зокрема головний редактор Т. В. Ковтуненко. Видавництво й звернулося до Науково-методичного центру вищої та середньої освіти й науки з проханням про гриф.

2.07.2001 року відбулося засідання експертної комісії, результати якого були позитивними, що засвідчує протокол № 4 від 2.-7.2003 р. Йшлося про невелику доробку: як пояснила мені у телефонній розмові голова експертної комісії А.Г.Безусько, «гриф буде, однак треба, щоб рукопис ще раз прочитав Д.М.Гродзінський, бо на сторінках не видно «слідів його руки». На той час було зроблено кілька великих відкриттів у біології, зокрема розшифровано людський геном, відтак ми з Гродзінським незалежно ні від чого мусили доробити й доповнити свої «Основи». Аби цього разу не було закинуто «відсутність слідів» чиєїсь руки, ми навмисне зробили правки так, щоб вони відрізнялися від загального тексту. Ми не сумнівалися, що коли питання з грифом вирішено, то він таки ж буде, однак виявилося, що комісію збиратимуть удруге, що відбулося через шість місяців. Ми з Гродзінським добилися дозволу бути присутніми на засіданні.

Зібралося дев’ять чоловік — разом з провідним спеціалістом Міністерства Л.С.Ващенко і тодішнім старшим методистом Центру секретарем експертної комісії Л.О.Глущенко, половина присутніх високо оцінювала «Основи біології» як новаторський і дуже цікавий посібник, половина висловлювалася категорично проти, брак аргументації компенсуючи емоціями, а, простіш кажучи, криком. Не можна ж мати за серйозний аргумент таку, наприклад, претензію: «От ви пишете, що комар робить 145 змахів на секунду, а потім відпочиває, а учні бачать, що він може літати півгодини не відпочиваючи» Та певне! Людина теж може поставити світовий рекорд, долаючи стометрівку, і потім відпочити, а може не присідаючи спокійно ходити собі хоч би й цілий день!

Та найбільше нас здивував пан, котрий висловився приблизно так: «Я не біолог і в біології не розуміюся. Але я приєднуюся до тих колег, котрі вважають, що грифа давати недоцільно. Так кожний забере собі в голову, що він революцію у викладанні біології робить!»

Аж на другий день ми дізналися, що людина з таким мисленням — сам директор Науково-методичного центру вищої та середньої освіти Ю.В.За­валевський. Зрозуміло, що його голос став вирішальним. Згідно з теоремою Геделя, розходження думок п’ятдесят відсотків на п’ятдесят є оптимальним для оцінки твору, але сумніваємося, чи хтось з присутніх про таке чув.

Варто зауважити, що революцію — якщо це революція — справді може зробити кожен, кому це вдасться. У біології, наприклад, це вдалося торговцеві сукном Левенгуку або адвокату Шлейдену — таких прикладів можна наводити дуже багато. Навіть «небіологу» належить мати якісь уявлення про шляхи розвитку наукової думки, особливо якщо він займає таку відповідальну посаду.

І яким же був наш з Гродзінським подив, коли відкривши рукопис (а ми його забрали просто на засіданні комісії з рук А.Г.Безусько і ніхто від нас не зажадав хоч якогось офіційного оформлення цього акту), ми не побачили в ньому жодного підкреслення, не кажучи вже про зауваження. Ото й тільки, що в слові «кущик» було знято літеру «к». Так на якій же підставі ми мусили вислухати всі оті грубості? «Наявність яких помилок» «зберігає» (стиль витягу з протоколу!) рукопис? Покажіть нам якісь рецензії, конкретні зауваження? Що ми маємо доробляти та корегувати?» — звернулася я до Л.С.Ва­щенко. — Не минуло й чотирьох місяців, як вдалося добитися від неї приблизно такої відповіді: «Глущенко сказала, що рецензії ми на руки не видаємо. Нехай автори приходять до нас і читають».

По-перше, чому саме гуманітарна структура взяла на озброєння горезвісні методи радянського КДБ з його системою «рецензій для внутрішнього користування»? По-друге, що завадило Глущенко протягом двох років тягомотини показати мені ці рецензії, коли я систематично навідувалася до Науково-методичного центру? «Наталія Іванівно, ви ж розумна жінка, — чула я від неї. — Прийдіть до нас, ми сядемо в коридорі, там ви на мене повпливаєте...» І сідали, говорили про те, про се... Якого «впливу» чекала від мене Глущенко? Відносно цього в середовищі, яке знається з цією структурою, існує певна думка. От тоді я й пожаліла, що, сприйнявши за чисту монету заклик освітянських «верхів до вчених допомогти реформувати біологію, залучила Д. М. Гродзінського... Ми сподівались на полеміку, на аргументовану критику, на принциповий діалог професіоналів, але ж не на виплеск невмотивованої агресії, адресованої людям, котрі заради того, щоб зрушити з «мертвої точки» викладання природознавства, виконали велику роботу.

Цікаво, що на «Основи системної біології» навіть інвестор знайшовся: підприємець В.О.Єгоров брався фінансувати цікавий, на його думку, проект. Та на засіданні експертної комісії прозвучало: «Нам такого не треба!» Нащо ж тоді скаржитися на брак коштів, якщо фінансові пропозиції спрямовані на «неугодних» відкидаються?

Кажуть, добре все, що добре кінчається. Не минуло й п’яти років, як видавництво «Либідь» таки ж благословила в світ «Основи системної біології» з міністерським грифом. А на те, щоб у російському видавництві «Фенікс» в «Бібліотеці школяра» вийшла моя «Біологія для захоплених» («Биология для увлеченных») вистачило трьох місяців...

Кажуть, інформація в світі нині подвоюється щовісім місяців, а, можливо, темпи вже й пришвидчилися. Так у якому ж отхвісті світового процесу ми перебуваємо з таким ставленням освітянських чиновників до своїх обов’язків! Як можна на розгляд рукопису відводити три роки, допускаючи неминуче його застарівання? Про яку кваліфіковану оцінку може йтися, коли від членів експертної комісії не вимагають рецензії на навчальні книжки? Схоже, Міністерство освіти боїться, як у випадку з рецензування «Ми на одному кораблі», проявиться фахова безпорадність, якщо не сказати, нечистоплотність тих, хто вирішує, яким бути новому підручнику.

А за старими, створеними за концепціями позавчорашнього дня, навчати учнів у наш час просто недопустимо.