Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Дволикий ВІРУСВіруси мають вкрай погану «репутацію», тому дивуватися не доводиться. 1707 року в Ісландії від чорної віспи загинуло понад дві третини люду, а коли іспанські колонізатори занесли пошесть до Америки, то тільки в одному індіанському селищі з майже тисячного населення лишилася тільки чверть мешканців. Гепатити, поліомієліт, жовта гарячка, енцефаліт, кір, грип, нарешті пострах сучасності — синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — ось далеко не повний перелік «злодіянь» вірусів. І все-таки їхня роль у природі не така однозначна, як це здається на перший погляд. Чого вони від нас хочуть «Віруси найкраще вбивати антибіотиком», — можна прочитати в медичних рекомендаціях. Антибіотик прийняти — не проблема, але як знищити утворення, чия належність до життя викликає сумнівів? Речовина спадковості — нуклеїнова кислота, вбрана в білкову «шубу», де може бути ще й трохи жирів, вуглеводів та іонів металів — ось що таке вірус. Ані тобі ферментів, що забезпечують обмін речовин, ані тілець, де відбувається білковий синтез. Не ростуть, не живляться, не розмножуються, не дихають, не розвиваються, ще й здатні кристалізуватися, як кухонна сіль. Чим, власне, вони відрізняються від молекул, з яких складаються мінерали? Відомий американський президент Т. Рузвельт хворів на той самий поліомієліт, що й єгипетські фараони. Звідтоді, за п’ять тисяч років, змінилося кілька сотень людських поколінь, а поколінь вірусів — у 100 000 разів більше, бо як цілісна система вони існують лічені години. Однак вірус поліомієліта зберіг свою індивідуальність: отже, цим сутностям притаманна спадковість. Добре досліджений «сингапурець», котрий 1967 р. спричинив велику епідемію в Європі, повернувся туди в 1987-1988 рр. уже із зовсім іншими характеристиками, й розроблені на той час протигрипозні препарати виявилися неефективними. Це означає, що вірусам властива мінливість, ще й явно завищена. Деякі об’єкти неживого світу виявляють таку незаперечну ознаку життя, як пам’ять, а тут маємо вже дві ознаки. Та чи достатньо цього, щоб віруси можна було «вбити»? Відповідь на запитання, живі чи неживі ці сутності, залежить від того, де вони перебувають. Якщо в довкіллі — повітрі, воді, грунті, на поверхні предметів — то неживі, зате в клітині якогось організму вони не просто оживають як випущений з яйця «Кощій Безсмертний», а й часом стають загарбниками, які підступно проникають за «фортечні стіні», захоплюють там «штаб оборони» — чужу речовину спадковості — і примушують її виконувати свої «розпорядження» замість відновлювати власну генетичну інформацію та кодувати необхідний для життєдіяльності білок — продукувати нові віруси. Клітина, звісно, приречена. Такий сценарій розвитку стосунків між інформаційним паразитом і клітиною-хазяїном, куди він проникає, найкраще вивчений на прикладі функціонування бактеріофага — вірусу, який для свого розмноження використовує бактеріальну клітину. Уявіть собі схожу на медичний шприц конструкцію, яка прикріпляється до оболонки бактерії, розчиняє її і впорскує туди свій вміст. Відповідні ферменти клітини-хазяїна, не відрізняючи вірусної ДНК або РНК від власної, створюють копію, яка, від’єднавшись від генетичного матеріалу, стає вірусною частинкою. Бактерія гине і тисячі «вовків у овечій шкурі» виходять з неї на «оперативний простір». З бактеріями у нас теж неоднозначні стосунки, відтак медики сподіваються, що на зміну антибіотикам, які втрачають свою дієвість, прийде природніший спосіб приборкування хвороботворних сил: фаготерапія. До речі, цією технологією володіли ще запорозькі козаки, заліплюючи рани «приправленим» порохом павутинням, на ньому ж повно фагів — природних ворогів збудників запальних процесів. Порох, за браком чогось делікатнішого, забезпечував дезінфекцію. Однак далеко не завжди зустріч живої клітини з вірусом закінчується трагічно для «хазяїна»: в переважній більшості випадків нічого не відбувається. І тут ми підходимо до надзвичайно цікавого, хоча поки що й дискусійного питання. Стати іншим, щоб лишитися собою Спостережливі не можуть не помітити, як протягом одного покоління змінилося довкілля. Взимку у своїй кліматичній зоні ми вже не бачимо на деревах снігурів, а літніми вечорами не чути оглушливих «концертів» коників, зате в траві озиваються південні цикадки. Потихеньку до нас мігрує кримська рослинність, бо ж зими пом’якшали. А з нами що відбувається? Шестирічна дитина, опанувавши комп’ютер, може змагатися з десятирічною, і вже ніхто не назве «милою старенькою» жінку 36 — 38 літ, як матір пушкінської Тетяни — вікові кордони розмиваються. У 50-х роках минулого століття, коли на поверхні Землі випробували атомні бомби, багато дітей і підлітків вмирали від лейкемії, зате наслідки Чорнобильської катастрофи виявилися не такими драматичними, як гадали: матінка-природа вже встигла підготувати нас до власної необачності. Та що й казати! Ми живемо в часовому потоці, який проявляє себе реальною зміною інформації, пов’язаною з речовиною, а це означає, що якийсь природний механізм має пристосувати нас до ситуації, де навіть двох однакових хвилин не випадає. Закон нашого світу такий, що треба постійно змінюватися, щоб зберегти себе, інакше «зійдеш з еволюційного конвеєра», як уже зійшло багато форм земного життя. Але щоб відреагувати на зміни довкілля, треба заздалегідь сприйняти їх напрям та характер, а тут без «рознощиків передового досвіду», спільних для всіх породжень біосфери, не обійтися. Інакше не буде забезпечено гармонію між усім сущим. Перша епідемія грипу з’явилася наприкінці ХІХ століття, й сталося це тоді, коли почали даватися взнаки перші наслідки науково-технічного прогресу, коли зорі перестали бути ясними, води чистими, а навколо промислових міст потемніли доти біленькі метелики — березові п’ядуни. Щось тоді сталося з людським організмом — констатують вчені, бо відвоювати в природи колишні позиції вже не вдається. Збіг обставин? Ось під таким кутом зору й придивимося до ролі вірусів у природі. Чого нам від них треба Віруси — не винятковість і не рідкість: вони — скрізь, і є таким самим складником довкілля, як вода чи повітря. Час від часу наука ідентифікує котрийсь із цих сутностей: такий-то спричиняє хворобу печінки, такий-то — крові, а той запідозрюють у синдромі хронічної втоми. Але це, як ми побачимо далі, не більше як «інформаційні буруни», що утворюються на поверхні океану. Вірус бореться за те, щоб стати до кінця живим, а це означає, що йому «невигідно» вбивати організм, на генетичній інформації якого він паразитує. Та й взагалі, природа — ні зла, ні добра, вона просто вершить свій часовий поступ, притираючи всі компоненти біосфери один до одного. Фатальний поворот подій спричинений неготовністю організму до зустрічі з вірусом, а можливо, й до життя за нинішньої часопросторової ситуації. Чи не є наші проблеми зі здоров’ям платою за те, що ми взагалі живемо на Землі? І, мабуть, невипадково вірусам властиві спадковість і мінливість за відсутності інших ознак життя: вони є контрольним механізмом еволюційного поступу. Тому й збудовані так, щоб першими сприймати інформацію про ситуацію в довкіллі, реагуючи на те зміною своєї генетичної структури. Потрапляючи в ДНК клітини хазяїна, вони утворюють систему, спроможну продовжити свій часовий розвиток. Це аж ніяк не «непрохані гості», тому й живий організм сприймає їх як належне. До безсумнівних успіхів медицини відносять перемогу над чорною віспою. Як це сталося? Вже за Середньовіччя під час жорстоких епідемій найсміливіші вдягали на себе одяг тих, хто, перехворівши, лишився живий — і уникали зараження. Пізніше англійський лікар Е.Дженнер звернув увагу на те, що люди, які перенесли коров’ячу віспу (досить легку недугу теж вірусного походження), на чорну віспу вже не хворіють, навіть під час великих епідемій. Нагромадивши багато таких фактів, він 1769 р. прищепив коров’ячу віспу восьмирічному хлопчикові, а потім йому ж у подряпину на шкірі ввів гній уже з людської віспяної виразки. Треба було дуже вірити у свою правоту, щоб зважитися на таке! Та дитина й справді не захворіла. Понад 20 разів повторював Дженнер свій експеримент на різних людях, аж поки опублікував результати. Його «Дослідження про причини й наслідки варіоли вакцини, відкритої в деяких західних графствах Англії, зокрема в Глюстерширі й відомої під назвою коров’яча віспа», яке вийшло брошурою, Лондонське королівське товариство визнало «абсолютно ненауковим». 1798 року автор видав книжку власним коштом і зазнав багато нападок та образ. На тих, хто проводив варіоляцію, малювали карикатури, часом ще й називаючи прізвища, зображували їх з рогами та шерстю. Треба зазначити, що в Україні найперше в Європі було проведено масові щеплення віспи, відтак і епідемії цієї хвороби зведено до мінімуму. 1977 року було зафіксовано останній випадок захворювання на віспу: пошестей, від яких колись вимирали міста й села, нині на Землі не стало. Не тому, що знищено збудник, це неможливо, та й ніхто тоді не знав, що то за збудник, бо віруси, співмірні з дрібними молекулами, було відкрито 1892 р. (їхня назва в перекладі з латини означає отрута). Людина свідомо впустила ослаблений хвороботворний фактор у свій організм, щоб до нього призвичаїтися. І такий процес відбувається в живому світі повсюди. Доктор медичних наук К. Уманський, котрий багато років вивчав вірусні ураження нервової системи, вважає, що в клітинах рослин, тварин і, звичайно ж, людини, постійно відбувається природна генна інженерія. Адже справжню перебудову можна здійснити тільки на рівні фундаменту життя — повільно, але надійно. А ось як відповідає на питання про можливість викорінення всіх видів інфекції доктор медичних наук С. Румянцев: «По-перше, така мета недосяжна. По-друге, чи маємо право знищувати екологічну систему агресор — жертва, тим самим гальмуючи екологічний процес? Адже невідомо, чим за це доведеться заплатити». Так склалося, що людина, застосовуючи сильнодіючі медичні препарати, таки втрутилася в екологічний процес, тільки не загальмувала його, а прискорила. Чим за це доведеться заплатити, теж невідомо. Відтак бесіду про віруси продовжимо. Наталя ОКОЛІТЕНКОІнші статті номеру |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |