Нововведення, які нищать

До викладення своєї думки мене спонукали статті «У пострадянській школі все побудовано на брехні», «Спеціаліст із конвеєра» («Україна молода» від 14 .09.07 і 15.01.08), «Полтавські муки переходу на Болонський процес» («Полтавська громада» від 12.11.07). Повністю поділяю думку вчителя Ісака Кушніра.

Там де корумпованість — там брехня. Згоден і з думкою студента Ігоря Загребельного, що при переході на кредитно-модульну систему «викладачі перетворилися на бухгалтерів — якщо раніше за неготовність до семінару ставили «2», то тепер «заганяють в мінуси», ставлячи «-1» чи «-2». Від себе додам: щоб поставити бал за присутність студента на лекції, витрачаю на перекличку потоку зі 142 студентів 10% часу, відведеного на лекцію!!! Отже, працюємо на бюрократа від освіти, а не на майбутнього фахівця.

Розгляньмо контроль знань студента із загальних позицій, бо система оцінювання не впливає на підвищення якості знань і умінь студента. На якість знань впливають якість навчального плану і спроможність пересічного студента оволодіти ним за відведений час, рівень матеріально-методичного забезпечення, кваліфікація професорсько-викладацького складу і відсутність чинників, що знижують ефективність роботи учасників навчального процесу (навчання — це складна робота, що потребує зосередженості, уваги і зусиль). Не можна добре навчатися, коли на лекції чи семінарі увага спрямовується на голий живіт зі скельцем, причепленим до пупка, або на кільце в носі, стильну зачіску чи спідничку — десято сантиметрів завдовжки. Робітник приходить на роботу не в стильному костюмі, а в зручному для роботи одязі. І сьогодні у високоморальних країнах, наприклад, у Сингапурі дівчата навчаються окремо від хлопців. Згадаймо часи, коли і школяр, і гімназист, і студент ходили на свою роботу-навчання в учнівській формі, що дисциплінувало навчальний процес. Не можна мати ефективну освіту, коли з телеекранів, пунктів продажу відеокасет, DVD-дисків роками поширюється похабщина, насильство, вседозволеність та інша психологічно-моральна інфекція. Дивно, що в цій ситуації мовчить керівництво освітою, депутати всіх рівнів і батьки. Добре, що хоч українська патріотична преса після Помаранчевої революції почала бити на сполох.

Болонський процес слід розглядати як угоду будувати ефективну вищу освіту в ситуації бурхливого накопичення знань і швидкої зміни технологій виробництва товарів у галузях економіки, адже концентрованим об’єктом ринкової економіки є товар (усе працює на його створення і доведення до споживача).

Коли говоримо про ефективність освіти, то, безумовно, йдеться про контроль за якістю освіти. При підписанні угоди про входження в Болонський процес (до речі, найкращі університети світу його ігнорують) міністрові освіти п.Ніколаєнку (представник СПУ) слід було просто перейняти кращі зразки організації навчального процесу і пристосувати їх до українських реалій або разом з міністерствами освіти інших країн, що підписали угоду, створити інститут для розробки на наукових засадах нових узагальнених правил і принципів організації навчального процесу у вищій школі, а не кидати неопрацьовану ідею на всю вищу освіту України, чим було завдано великої шкоди нашій освіті (вийшло як у казці: «Роби те — не знаю що, іди туди — не знаю куди»).

Замість використати досягнення теорії менеджменту, маркетингу, психології і фізіології людини, кваліметрії, ергономіки (остання займається комфортністю споживання товару) ми так зайнялися комфортом у ланках управління ВНЗ, що позбавили кафедри і викладачів змоги виконувати якісно свої функції.

При будь-якому нововведенні, на наш погляд, слід виходити з таких узагальнень, глибоке розуміння яких допоможе підняти і рівень освіти, і її економічну ефективність:

1. Вища школа готує фахівців для галузей знань, що забезпечують накопичення нових знань у різних науках, і фахівців для галузей господарства, які повинні виробляти товари, необхідні для функціонування і розвитку суспільства.

2. Одна галузь відрізняється від іншої «Предметом галузі» — особливостями створення товару, з яким галузь виходить на ринок.

3. «Предмет галузі» з точки зору вищої освіти — це категорія, що включає відповідну кількість знань і вмінь, які дають змогу продукувати товар галузі.

4. Вища школа в макроекономічному аспекті готує менеджерів, які забезпечують взаємодію знань, систем, підсистем, людей, технологічних процесів тощо.

5. Якщо вища школа готує менеджерів, то вона повинна їх готувати для відповідних ланок управління, звідси випливає поділ вищої освіти на ступені, і в них логічно повинні бути кваліфікаційні рівні.

Конференція з питань реформування вищої освіти, що відбулася 4-5 лютого 1993 року в Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка, рекомендувала Міносвіти провести експертизу моделі, запропонованої проф. Ю.Жуком. Але її не провели. На листи Л.Кравчуку, Л.Кучмі, Верховній Раді України приходили відписки з канцелярій: «Ваші пропозиції врахуємо при розробці законів». У результаті маємо те, що маємо. 15 років тому було запропоновано двоступеневу модель вищої освіти, як зараз передбачає Болонський процес! Тільки відрізняється вона тим, що краще використовує резерви, задіяні в системі «батьки — студент — вища школа — держава — працедавець» і враховує реалії соціально-економічного стану держави Україна.

Повний термін навчання на двох ступенях — 5 років.

1-й ступінь у нашій моделі випускає фахівців двох рівнів якості — молодшого спеціаліста галузі і бакалавра галузі. Навчальний план, в основі, передбачає надання знань з «Предмета галузі», що забезпечує взаєморозуміння в утворенні товару і полегшує диверсифікацію діяльності фахівця при зміні технології виробництва. Термін навчання — 2-3 роки, залежно від специфіки функціонування галузі.

 У нашій моделі молодший спеціаліст — це освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі повної загальної середньої освіти здобув знання та вміння з «Предмета галузі» і здатний виконувати функції нижчої ланки управління в процесі створення товару.

Бакалавр галузі — це освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі повної загальної середньої освіти здобув знання і вміння з «Предмета галузі» на «добре» і «відмінно», виконав за індивідуальним планом й успішно захистив кваліфікаційну роботу (протягом часу, відведеного на підготовку молодшого спеціаліста), що є свідченням здатності успішно навчатися на складнішому, 2-му ступені вищої освіти. Бакалавр — це молодший спеціаліст вищої якості, який сумлінною працею здобув право навчатися на 2-му ступені вищої освіти (молодший спеціаліст такого права немає).

Як бачимо, вже в 1-й ступінь закладено чинники для підвищення якості спеціаліста: межі необхідних знань (на основі функціонування нижчих ланок управління в галузі), однакові стартові можливості здобути право навчатися на 2-му ступені (внутрішня свобода), більша свобода на ринку праці, елементи конкуренції, максимальне використання потенціалу людини, економія на методзабезпеченні з підвищенням його якості (для прикладу, в Економічній академії Кракова всі 23 спеціальності на першому році навчання мають один план), забезпечення 2-го ступеня найбільш працьовитими та підготовленими студентами (зі світової практики відомо, що в середньому 50% студентів навчається на «відмінно» і «добре» — отже, суспільство фактично 50% коштів і ресурсів витрачає «на вітер»; не забуваймо, що вищі ланки управління потребують фахівців менше, але вищої якості), позитивне вирішення інших проблем у системі « батьки — діти — вища школа — галузь економіки — держава».

Підбором кращих учнів з усіх республік не нехтували і в радянські часи. В елітних ВНЗ, наприклад, в МДУ ім.Ломоносова, в МВТУ ім. Баумана вступні іспити були на місяць раніше від інших ВНЗ.

2-й ступінь вищої освіти в нашій моделі побудовано на цих же засадах (детальніше можна ознайомитися з моделлю в тижневику МАУП «Персонал Плюс» №№ 23,24,25,26 за 2005 р.).

За такого формату вища освіта не на папері, а по-справжньому працюватиме над виконанням наказу Міносвіти України №285 від 31.07.98 в напрямі уніфікації й об’єднання споріднених дисциплін, тобто ВНЗ розбудовуватимуть справжню, а не паперову кредитно-модульну систему для надання структурованих знань майбутнім фахівцям. А це означає, що не втрачатимемо 30 — 40% навчального часу на дублюванні.

 Вважається, що основою Болонського процесу є перехід на кредитно-модульну систему планування навчального процесу та оцінювання знань студентів, щоб вийти на однакові критерії оцінки якості фахівця. Аналізуючи публікації, приходимо до висновку, що це питання забюрократизоване і працює на паперову показуху, на бюрократа, на підживлення корупції, а не на студента.

 Вважаю, що кредитно-модульна система може застосовуватися тільки на рівні розробки навчального плану спеціальності, вона повинна бути засобом концентрації навчального матеріалу при можливості його корегування залежно від значущості нової наукової інформації, впливу її на розвиток економічних і соціальних процесів у суспільстві або конкретній галузі.

Якщо ми з цим погоджуємося, то, насамперед слід чітко сформулювати кінцеву мету цієї важливої роботи. У ній повинні проявитися:

1. Забезпечення знань і вмінь з «Предмета галузі знань» чи «Предмета галузі господарства ».

2. Забезпечення знань з основ фундаментальних дисциплін, що обслуговують «Предмет галузі господарства» чи «Предмет галузі знань».

3. Забезпечення знання основ соціально-економічних дисциплін, які гармонійно доповнювали б шкільну програму патріотичного виховання, щоб кожен з вищою освітою міг розпізнати невігластво чи популізм керівників фірм, партій, громадських організацій і владних структур, і знання двох іноземних мов (для українця мова слов’янських народів не може вважатися іноземною).

Важливо, щоб першу скрипку у формуванні навчального плану (можливо, на основі модулів) відігравали кафедри, що випускають фахівців, а затверджували їх галузеві методкомісії при МОНУ у складі провідних спеціалістів ВНЗ і галузей економіки, що займаються питаннями конкурентоспроможності товарів.

Оцінка знань належить до евристичних методів оцінки товару (послуги). Її об’єктивність обумовлена багатьма чинниками і з боку студента, і з боку викладача. І насамперед кваліфікацією педагога, його розумінням ролі і місця дисципліни у вирішенні практичних завдань у майбутній діяльності спеціаліста.

Система оцінювання повинна просто і зрозуміло відображати об’єктивний стан речей. На жаль, не траплялося обгрунтувань економічного ефекту при впровадженні нововведень ні в тижневику «Освіта», ні в газетах при ухваленні законів про освіту. Одна справа — надати «бухгалтерські» функції професорові в Польщі, який має аудиторне навантаження 200 — 250 годин, інша справа — професорові в Україні, який має утричі більше навантаження і в десять разів меншу оплату праці.

Під час розробки системи оцінювання знань слід дотримуватися теорії сенсорного аналізу товарів (знання, фах — це також товар), де доведено, що навіть при експертному методі оцінки (комісією з висококваліфікованих спеціалістів) похибка становить 10%. Отже, градація показника якості знань більш як 10 балів не має сенсу. Також доведено — і теорією сенсорного аналізу, і освітянською практикою, — що найзручнішою й найоб’єктивнішою є 5-бальна система оцінки (викладач може збільшити градацію для себе — 3+ чи 4+, щоб коли виставлятиме підсумкову оцінку, він мав додатковий аргумент). Крім цього, доведено, що при сенсорній оцінці різні показники (наприклад, курсова з предмета, реферат, виступ на семінарі, лабораторна робота, іспит) повинні оцінюватися за однаковою системою балів (краще 5-бальною). Якщо дуже хочеться наголосити на значущості дисципліни при формуванні спеціаліста або при виведенні інтегральної оцінки, то можна експертним шляхом встановити коефіцієнти значущості. А коли потрібно показати оцінку роботи студента в навчальному процесі за європейською кредитно-трансферною системою, то оцінки за п’ятибальною системою досить помножити на коефіцієнт 20. Абсолютизувати систему оцінювання знань не варто. Є тисячі шкіл, де взагалі оцінок не ставлять (Вальдорфські школи), на Заході були ВНЗ, де студент на першому році навчання міг скласти спершу програму за третій чи п’ятий курс.

Основним оцінювачем якості знань і умінь повинен стати сам студент і працедавець, а не Міністерство освіти і науки України. Міносвіти має контролювати дотримання стандартів кваліфікаційного рівня викладацького складу, стандартів матеріального і методичного забезпечення навчального процесу, наявність і матеріальне забезпечення науково-дослідних лабораторій для студентів і професорсько-викладацького складу, щоб навчальні заклади не вдавалися до фальсифікації фаху.

Юрій ЖУК,
заслужений діяч науки і техніки України,
доктор технічних наук