Останній урок патріотизму від Василя Кука

Поява в Криму спогадів Василя Кука чимось нагадує уславлений рейд Сидора Ковпака карпатськими Перевалами. «Націоналісти — наші вороги, але вони б’ють німців. От і думай.» — записав з цього приводу в своєму щоденнику комісар ковпаківського об’єднання Семен Руднєв.

Варто було б подумати й тим, хто зірвав презентацію книги останнього головнокомандувача УПА, що через 65 років у хід мають іти аргументи, а не силові прийоми. Хоча б для того, щоб не виявитися радикальнішими від своїх сформованих тоталітаризмом попередників.

Уявіть собі село на Херсонщині по­чатку п’ятдесятих років минулого вже століття, що поповнилося сі­м’ями висланих Із Західної України. Місцеві трохи попридивлялися до но­вачків, і невдовзі парубки почали за­лицятися до гарних, незвично білявих дівчат, а дітлахи збилися в один гурт.

Й ось у місцевому клубі — свято на честь Дня Міжнародної солідарності трудящих — 1 травня. Як водиться, — художня самодіяльність: виступивши з «Орльонком», двоє хлопчиків у піонер­ських краватках заспівали «на біс»:

Колише вітер зеленії трави,
Молодий дуб до дуба схилився.
Листя шелестить, козак вбитий лежить,
Над ним коник в зажурі схилився,

І далі:
Ряди за рядами ідуть партизани,
До спокою їм грають гармати,
На їхнюю честь — лиш
березовий хрест,
Дрібні сльози не слід проливати.

Половина залу впала в захват — це ж про партизанів! — половина вхо­пи­ла­­ся за серце: «Йой, виховували уве­чері батьки своїх «артистів», котрих за вдалий виступ винагородили кулька­ми з цукерками. — «Вас що — недалеко завезли? До Сибіру захотілося?»

На щастя, бажаючих «стукнути куди треба» не знайшлося, а ймовірніш — місцеві ревнителі ідеології просто не здогадалися, що «партизани» — це бандерівці...

Й от на сьогоднішній день стоїмо пе­ред фактом: маємо нібито дві України, в яких пріоритети, історичні цінності різняться. Це нестрашно. Більше того: жоден етнос не може бути однорідним, бо за тим — неухильний закон природи, який називається законом неповторності всього сущого. Суть його така: що більше різняться складові будь-якої причетної до життя системи, то вона стійкіша. І на Сході, й на Заході наші люди, які на рівні побутового спі­лкування завжди знайдуть спільну мо­ву. Та погано, що в процес природного притирання двох етносів, сформо­ваних різними історичними долями, втручаються інтереси політиків, які, за висловом Рузвельта, орієнтуються не на майбутнє нації, а на майбутні вибо­ри. Історія знає випадки спровокова­них громадянських конфліктів, коли сусід люто починав ненавидіти сусіда, до пуття не розуміючи, за що саме. Досить згадати війни між католиками і протестантами у Франції: ельзасці знищували лотарингців, не розуміючи того, що проповідували їм священики. Або колотнеча на теренах нинішньої Німеччини поміж окремими князівст­вами, коли — це вже шекспірівський вислів — за «віхоть сіна» гнали на­встріч смерті цілі армії.

Людина — завжди заручник істо­ричних обставин, за яких сформу­валась, і якими категоріями вимі­ряти помилки епохи? Як їх уникну­ти?

Нещодавно помер останній го­ловноко­ман­дувач УПА Василь Кук — і провели його як Героя не під барабанний дріб патріотичних промов, а в якійсь скорботно-мовчаз­ній задумі. Кого ми втратили? З ким розминулася в часі історія незалежної України? Яку роль він зіграв у її стано­вленні?

Тридцять років тому мені випало познайомитися з цією людиною че­рез Данила Кулиняка: запам’ятався над склянкою охололого чаю в скром­ній квартирі, заваленій течками з до­кументами.

Незадовго до смерті Кук надіслав нам касету, де був відеофільм з його інтерв’ю «Уроки патріотизму», який зняв Олександр Муратов. Останній дарунок тому, кого він мав за друга й однодумця.

«Я мушу лишити по собі правду про повстанську армію» — така була мета його життя.

Тоді образи на його адресу сипали­ся з обох боків. «Зрадник! Чому не за­стрелився?» — долинало від українсь­кої діаспори. «Не наша людина й ніко­ли не стане нашою!» — такий присуд виносили партійні функціонери. — Хай дякує, що лишили живим». Так само називали зрадниками, і дорі­кали тим, що не наклали на себе руки, радянських воїнів, котрі в роки Великої Вітчизняної війни чесно боролися з фашистами, однак потрапили в полон, часто поранені. Іх теж карали роз­стрі­лами, Сибіром. Як же легко знаходять між собою спільну мову прояви безду­шності до «гвинтиків» у колесі історії, пояснюючи те вищими цілями та мо­тивами! А мотиви змінюються, а цілі виявляються ефемерними... То, мо­же, й гуманізму пора утвердитись на тому, що об’єд­нує ворогуючі сторони на хресному шляху людства, не випуска­ючи з поля зору єдиного, з чим варто зіставляти реальність, — Града Божо­го, — орієнтуючись на його істини, а не на обмеженість смертної людини, волею випадку вознесеної на вершини влади, часто не будучи її достойною?

Василь Кук «зганьбив» себе в очах учорашніх сподвижників відкри­тим листом до керівництва ОУН за кордоном, який надрукував у пресі: це дуже не сподобалося тим, хто мав себе за борців з московсько-більшо­вицьким режимом. При цьому вони забували, що великою мірою саме за­вдяки його далекоглядності опинилися в комфортних умовах: згортаючи збройну боротьбу перед фактом не­минучої поразки, Кук урятував сотні тисяч молодих людей від загибелі. А завдяки цьому листу десятки тисяч репресованих було звільнено з табо­рів. Така поведінка потребувала незрі­внянно більше мужності, аніж само­губство на очах у кинутої напризволя­ще армії. Немарно кажуть, що на миру і смерть гарна... А спробуй жити, за­клавши свою честь за те, щоб молоді українці народили дітей із батьківсь­ким гордим духом!

Важко навіть уявити, яку душевну драму довелося пережити Василеві Куку. Однак він завжди був толерант­ним до чужих думок, без властивої пе­ревертням категоричності в політич­них оцінках, усерозуміюче-мудрим. Леонід Кучма в часи свого президент­ства хотів зробити останнього голо­внокомандувача УПА Героєм України, однак той відмовився, доки його спо­движників не буде урівняно в правах з ветеранами Великої Вітчизняної вій­ни. Він був послідовний у всьому, утверджуючи критерії істини, які люд­ству належить збагнути. Що ж Це?

Може, оспіваний всіма видами мис­тецтва героїзм? Але його не бракувало ані в Троянській, ані в Столітній війнах, ані в безглуздій колотнечі поміж двома можновладними родами, яка увійшла в історію під назвою війна Червоної і Бі­лої троянд. І що від того лишилося? Бо­йовий дух вояків цісаря Франца-Йосифа мала підтримувати пісенька про ар­тилериста, котрий, навіть коли йому ві­дірвало голову, все одно «край канона (гармати) стояв і фурт-фурт (заряд) ладнував». Мабуть, свого часу її сприймали дуже серйозно, але тепер на те можна лиш гірко посміхнутися.

Біля Бережан на Тернопільщині є чарівної краси місцина, де під час першої світової війни в останньому бою зійшлися війська Австро-Угорської і Російської імперій. Українські сі­чові стрільці, що представляли інте­реси Франца-Йосипа, вражали своєю звитягою й полягли всі. Не менш хоро­брими були й українці, що боронили дім Романових. Чому ж саме усусівців називають тепер «честю і совістю української нації»? Бо вони повірили в обіцянку автономії Галичини, якщо війна буде виграна? Однак чи спра­вдилися б їхні патріотичні сподіван­ня, коли б колесо історії поверну­лось інакше — і ким би їх зробила іде­ологічна пропаганда в очах нащадків?

Виявляючи чудеса героїзму, україн­ці нищили українців: сумна правда, від якої ніде дітися. Ні, героїзм у світі, де змінюються державні кордони, вже не кажучи про гасла, людство не врятує. А що? Може, правильно вибрані полі­тичні орієнтири?

Патріотизм, любов до власної землі, прагнення бачити ЇЇ вільною та ща­сливою — це істина, яка не підля­гає сумніву. Але скільки помилок робить людство, відстоюючи її! ОУН закидають, що вона співробітничала з нацистською Німеччиною. Хіба тільки ця організація? Адже був і пакт Молотова-Ріббентропа, і спільні з частинами гітлерівської армії па­ради, і розподіл Польщі, аж доки двом хижакам стало тісно в одній європейській «барлозі». У пориві прагнення зміцнити дружні стосунки з гітлерівським режи­мом керівництво СРСР здало до рук гес­тапо тисячі антифашистів і комуністів, які сподівалися врятуватися в Країні Рад. Хі­ба це не була найжорстокіша зрада ідео­логічних побратимів? Та коли грянула «священна війна», то в народі почали культивувати «благородну ненависть» до вчорашніх союзників — цим послугову­ються й досі ветерани Великої Вітчизня­ної. Ім за це важко дорікнути, бо надто щирою була боротьба й надто великою кров’ю оплачено перемогу.

Але ж не можна не враховувати й від­працьованої століттями світової практи­ки, яка полягає в тому, що кожен, хто став із кимось на прю, шукає союзників серед ворогів свого ворога. І тут велику патріотичну істину не варто ототожнюва­ти з політичними одноденками, які ніко­ли не бувають надійними. Ось приклад.

У Польщі й Армія Крайова, й Армія Людова однаково боролися з німецьким фа­шизмом: ні тим, ні тим не можна закину­ти колабораціонізм чи інше щось у тако­му роді. Однак Армія Крайова орієнтува­лася на законний колись уряд, який за ча­сів Другої світової війни перебував у Лон­доні, відтак сприймалася керівництвом Радянського Союзу як ідейно вороже явище. Тому радянському війську було віддано наказ «відпочивати» за Віслою, доки фашисти жорстоко розправлялися з варшавськими повстанцями, що й під­нялися в сподіванні на братню підтримку. Як би хотілося, щоб у героїчній історії Ве­ликої Вітчизняної війни не траплялося та­ких епізодів! Але вони були, й їх належить осмислити, щоб зрозуміти, чому шлях людського поступу такий драматичний.

Нині у Варшаві, кажуть, перетинають­ся вулиці Армії Людової і Армії Крайової. Воїни обох стали заручниками політич­ної ситуації, і навіть боротьба зі спільним ворогом становища не врятувала. А іде­ологічні мотиви, які штовхнули керівниц­тво Радянського Союзу на зраду своїх союзників, розвіяли історичні вітри.

Але тих, що справді воювали з німецькими фашистами, ветеранів лишилося не багато, і їхні бойові шляхи проходили здебільшого далеко від карпатських стежин та волинських боліт . Хто ж зриває навіть такі невинні акти як презентація книжки? Логіка підказує, що це ті, хто боровся вже не з німцями, а із збройним підпіллям ОУН в п’ятдесятих роках: члени спеціалізованих підрозділів, провокаційних загонів. У них було більше шансів не тільки заціліти, а й забезпечити собі комфортні умови життя та високі пенсії. І тепер не в їхніх інтересах бути толерантними до мертвих ворогів або, точніше, жертв.

Безперечна перевага упістів у тому, що вони боролися й робили помилки на своїй землі, не будучи ані завойовниками, ані кривавими виз­во­ли­телями. А в своїй хаті, як писав Т.Шевченко, «своя правда і сила, і воля». і їх не можна називати зрадниками, бо вони не присягали ані сталінському ре­жиму, ані гітлерівському. Вони справді були партизанами, а Гаазька конферен­ція 1899 і 1907 років визнала законність такого статусу. «Партизанська війна — збройна боротьба народних мас за сво­боду і незалежність своєї країни або за соціальні перетворення на території, за­хопленої противником. Може бути спря­мована як проти іноземних, так і внутрі­шніх гнобителів», — таке визначення дає Українська Радянська енциклопедія, по­силаючись на історичний досвід від часів Олександра Македонського та Дав­нього Риму? Уславлений рейд Сидора Ковпака Карпатами був можливий тільки тому, що для упістів він був комбатантом, яко­го належало підтримувати.

Партизанський рух завжди рух опору всім, хто не дає людям вільно жити на власній землі, і байдуже, чи то поляки, які здійснювали жорстоку «пацифікацію» українського населення, чи німці, чи росі­яни, що представляли свої тоталітарні держави. Для регулярних окупаційних армій волонтери, які протистояли їм зі зброєю руках, завжди були «бандитами».

Газетна площа не дозволяє вступити в дискусію з людьми, котрі прагнуть за будь-що довести свою правоту. Насамперед це стосується такого явища, як 14-та піхот­на дивізія СС-Галичина, батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль»: тут багато чого від нерозуміння того, як було насправді. Наприклад, «Нахтігаль» і «Роланд», які створив абвер (а його керівника Канаріса за змову проти Гітлера було страче­но) частково розформували після того, як вони підтримали проголошення укра­їнської державності й виступили з вимо­гою звільнити Степана Бандеру та чле­нів тимчасового державного правління на чолі з Ярославом Стецьком... Розфо­рмували остаточно, жорстоко розпра­вившись із багатьма, після того як укра­їнці відмовилися придушувати парти­занський рух у Білорусії. А до створення «СС-Галичина» бандерівці не мали жодного стосунку... Але не про те йдеться, та й не про те, хто скільки крові пролив та хто кого перевершив у жорстокості.

Бо в пам’ятку мені чарівний вечір на одному з островів Київського водосхо­вища в товаристві трьох дуже симпатич­них фронтових друзів. Як водиться біля вогнища, вони впали в спогади про ми­нуле, і раптом один розповів, як вони пилкою живцем розпиляли німецького солдата, свого ровесника...

– Пилкою? Нащо ж так?— жахнулась я, не вірячи власним вухам.

І, руками діставши з вогню травневого хруща, щоб не згорів, лагідний привіт­ний чоловік мовив:

– Бачите, нашого командира на­скрізь прошило кулеметною чергою, а ми його так любили... Мстилися...

Це називається — ексцес виконання. Сліпа, неконструктивна, невмотивована жорстокість, яку пробуджує в людині вій­на з усіма її особливостями. Та за мирно­го життя цей чоловік і мурашки без доко­нечної потреби не розтоптав би!

Треба визнати: за Великою Вітчизня­ною війною ховалося щось таке, як гро­мадянська, — між тими, хто мусив, ча­сом усупереч власному бажанню, при­йняти ідеологічні установки й тими, хто відкидав їх, бо не набув досвіду колективізації, масових репресій, ви­нищення інтелігенції та ламання націо­нального духу голодом 1933 року. Відго­мін цієї війни триває й досі.

Але виходити слід із того, що маємо дві свідомості, які сформувалися за різних держав, яких уже немає, і та, й та сторо­ни однаково жертви історичного проце­су й водночас його рушії. У який бік?

Гадаємо, майбутнє не помилиться, якщо за критерій того, що об’єднує, а не роз’єднує, що породжує не нена­висть, а співчуття, обере страждання. Тільки глибоке його розуміння спромо­жне об’єднати тих, хто волею історії опинився по різні боки барикад. А ще — неупереджений погляд вглиб минувши­ни замість прагнення за будь-яку ціну утвердити свою правоту.

Правда в кожного може бути своя, та всі ми люди, і всі ми прагнемо бути щас­ливими на своїй землі за такого корот­кого життя. Батьківщина в нас одна, і ні­чого її ділити.

Наталя ОКОЛІТЕНКО