Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Світ має бути розмаїтим

Товарність культурного продукту є не що іншим як тенденцією ринкових відносин. З часом культура стає частиною економічних та політичних процесів. Контроль над культурним розвитком є одним з пріоритетних завдань у державі. Оскільки з’являються нові форми культурного обміну, які не завжди можуть сприяти збереженню національної ідентифікації.

Страх перед глобалізацією

Світове співтовариство дійшло висновку, що культурне розмаїття є людським надбанням. Для його збереження в ЮНЕСКО 2005 року було прийнято «Конвенцію про захист і підтримку різних форм культурного самовираження». 148 країн голосували за, 4 утрималися, США та Ізраїль проголосували проти. 89 країн прийняли та ратифікували цю конвенцію. Цей крок був мотивований загрозою американізації культури, тому і не є секретом, чому саме ці країни проголосували проти конвенції.

Термін «культурне розмаїття» увійшов у рамки міжнародного права та культурної політики з 1993 року, коли Франція запропонувала концепцію «культурного винятку» в Генера?льну уго?ду з тари?фів і торгівлі. Експорт культурної продукції, аби захистити національну культуру, розглядатиметься інакше, ніж експорт інших товарів. «Лібералізація культурної продукції» в рамках СОТ не може дати позитивних результатів, тому квоти та певні обмеження на них треба зберегти.

Франція не тільки законодавець моди…

Культурна одноманітність як протиставлення культурному розмаїттю стає панівною. Багато країн стурбовані зникненням багатьох мов, тим, що на ринку переважає американська культура, харчові продукти та одяг стають більш стандартизованими. Тому було вирішено вивести продукти культурної діяльності з компетенції юрисдикції та створити новий документ, який зможе регулювати культурну діяльність і на економічному рівні.

З такою аргументацією Франція запроваджує свою зовнішню культурну політику. Дехто негативно ставиться до такої позиції, бо вважає, що вона характерна для слаборозвинених країн, нездатних захищати власні інтереси. Є й ті, хто дотримується більш радикальних поглядів, запевняючи, що культура взагалі не потребує обмежень.

2003 року 78 країн також прийняли «Конвенцію про захист нематеріальної культурної спадщини». У документі зазначено, що повага до культурного розмаїття сприяє національній ідентифікації, що «процеси глобалізації та соціальних перетворень створюють умови для відновлення діалогу між співтовариствами, водночас є явищами нетерпимості, джерелом серйозних загроз деградації, зникнення, яка нависла над нематеріальним культурним надбанням, через брак засобів для їх охорони».

«Культурна» політика на ринку

На ефективну культурну політику більше здатні розвинені країни. Понад те, вони можуть лобіювати власні інтереси на «культурному ринку». Однак існують певні механізми для захисту культурного розмаїття, які були зазначені у низці Конвенцій ЮНЕСКО:

— надати можливість розвиватися культурам національних меншин;

— зберігати культури, яким погрожує зникнення;

— виступати за культурний протекціонізм та проти товарності культури.

Американські представники у ЮНЕСКО вважають, що певні обмеження порушують культурну єдність, для збереження якої потрібне ринкове регулювання, а не урядове. Для культурного розмаїття потрібне збереження різних форм культур — отже, захист тих, які поступово зникають. Відповідно, якщо щось загрожує існуванню певної культури або форми, то потрібні міри, які захищатимуть цю форму національної ідентифікації. Такі положення регламентовані в міжнародних документах, але вони все одно не дають можливості малорозвиненим країнам захищати свою культуру.

Головне — є, що зберігати

Щоб культурний продукт був конкурентоспроможним, він має бути виконаний якісно, з використанням нових технологій. Малорозвинені країни, звичайно, такої можливості не мають. Тому вони тим більше не можуть протидіяти своїм конкурентам та збільшенню іноземної продукції на власному ринку. Звідси і висновок: такі міжнародні договори все одно не створюють сприятливих умов для непривілейованих держав. Звичайно, в цих конвенціях є пункти, які створюють особливі умови для нерозвинених країн. Але іноземна підтримка не може бути ефективною для національного культурного продукту. Для українського досвіду це питання доволі актуальне. Недосконале законодавство, нестабільність у країні не сприяють визначенню свого місця на міжнародному культурному ринку та захисту власного. Тим більше, Україна не є членом СОТ, отже, всі договори в рамках організації, які могли б сприяти захисту власної продукції, не поширюються на Україну, а дві наведені вище конвенції не ратифіковані Україною. Дивно, що країна з таким культурним багатством не переймається питанням захисту, збереження та примноження власного культурного майна.

Українська держава має встановити власні правила гри. Може поки що на внутрішньому ринку. У рамках того ж таки питання культурного розмаїття слід розглядати і внутрішній, і міжнародний аспект. Країна, де більше культурних диференціацій, легше може протидіяти зовнішньому впливу, бо інтерес до внутрішнього продукту буде більшим. Отже, «культурний виняток» на внутрішньому ринку теж є виходом з нинішньої ситуації. Культурні форми, вірування та традиції має підтримувати держава. Їх розмаїття привабливе і становить культурне надбання, яке треба зберігати.

Егіне ГАБРІЕЛЯН
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com