Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Чому Петлюра співпрацював з поляками?

(Закінчення. Початок у попередньому числі газети)

У Бердичеві Головний Отаман С.Петлюра здійснив перегляд особового складу дивізії, після чого він вручив командуванню січовиків козацький малиновий стяг з золотим тризубом у блакитному верхньому кутку і з гаслом: «За визволення України».

У кінці березня 1920 р. ще один старшина Армії УНР — полковник генштабу (пізніше — генерал-поручник) О.Удовиченко, після повернення з денікінського полону, почав, за дорученням С.Петлюри, формування у м.Кам’янці-Подільському ще однієї української частини — 3-ї Залізної стрілецької дивізії. Ця дивізія у травні 1920 р. нараховувала 2403 чол.

З огляду на цей процес творення українських частин, формування яких відбувалося за допомогою польської війської влади, конче необхідно було досягти політичної угоди з Польщею, не рахуючись з-тимчасовими територіальними втратами. С.Петлюра писав: «Польща має визнати нас, але очевидно за дорогу ціну — п’ять повітів Волині хоче собі взяти: Ковельський, Луцький, Лубенський, Рівенський і частину Кременецького. Про це офіційно сьогодні не говорять, але завтра-позавтрому можуть рішуче заявити. Що нашій місії пощастить одстояти — сказати не можна...» С.Петлюра підкреслював важливість і необхідність торговельних зносин з Європою: «Без товарообміну ми не можемо армії формувати, ні життя державного відновити. Через відрізаність Україн­ської Армії від моря, цей товарообмін можливий був тільки з Румунією і Польщею, проте Румунія не мала належних транспортних можливостей для цього. Отже, — залишається Польща, як єдине ширше вікно до Європи в смислі транспорту і зносин. <...> Я дивлюсь на справу так: нам прийдеться йти на уступки полякам з тим, що остаточне слово про ці рішення, які може наша місія в Варшаві прийняти, буде говорити наш майбутній парламент».

3 квітня 1920 р. поляки після зволікань запропонували делегації УНР свій проект договору. У цьому проекті Польща вимагала нових територіальних поступок від УНР, претендуючи (крім Галичини, Полісся і Підляшшя) ще на сім повітів Волинської губернії. З огляду на невідкладну потребу досягнення порозуміння з поляками С.Петлюра зобов’язав голову Дипломатичної місії А.Лівицького негайно прийняти всі умови.

Ці територіальні здобутки Польщі за рахунок України і були закріплені статтями Варшавського договору від 21 квітня 1920 р., який став єдиною крупною міжнародною домовленістю УНР. Фронт блокади України Антантою було прорвано. На той час іншого виходу для УНР просто не було — Польща розмовляла з Україною з позиції сили. Єдиною причиною підписання цієї умови з українського боку був тяжкий комплекс політичних і військових обставин, що склалися в Україні на той час. Це був, власне, тільки тимчасовий військовий союз для боротьби проти спільного ворога.

Саме під цим кутом зору слід проаналізувати таємну військову конвенцію, що складала інтегральну частину політичного українсько-польського порозуміння 1920 р. [36]. Вона була підписана 24 квітня 1920 р. (з боку Польщі — майором В.Сла­веком і капітаном В.Єн­джеєвічем на підставі уповноваження Військового міністерства Польщі; з боку України — генерал-хорунжим генштабу В.Сін­клером і підполковником генштабу М.Дітков­ським на підставі уповноваження Ради народних міністрів УНР) і складалася з 17-ти пунктів. В одинадцятому пункті зазначалося, що «на польській території продовжується організація українських частин, як то мало місце до цього часу в Берестю, аж до часу, коли така організація буде можлива на власній території». Це зобов’язання поляків, як вже підкреслювалося, було вельми важливе для розбудови Збройних Сил України. При всіх гідних подиву бойових діях Армії УНР, яка перебувала в запіллі ворога у 6-ти місячному 1-му Зимовому поході, — вона не могла стати підґрунтям для розгортання нових дивізій Української Армії. Руйнація тилів більшовицької армії дуже дошкуляла ворогові, проте українські війська не мали сталої бази для планомірної мобілізації, формування та вишколу нових частин армії.

У наступному — дванадцятому — пункті йшлося: «Начальна Команда польських військ зобов’язується доставити для Українських військ зброю, амуніцію, спорядження і одяг в кількості, потрібної для трьох дивізій, згідно штатів, встановлених для польської дивізії з усіма її санітарними і іншими тиловими закладами, і поставить ці матеріали до розпорядження українського Міністерства військових справ...». Ця позиція також мала велике значення для нормального функціонування Армії УНР.

Отже, стрижнем польсько-українського порозуміння 1920 р. був військовий союз двох держав проти більшовицької Росії.

Нові взаємини між двома сусідніми державами, що склалися після укладення Варшавського договору, на думку С.Петлюри, вимагали «і з боку польського корективів до минулої політики», а головне «життьовий інтерес Польщі примушує її мати самостійну Україну». Польські політичні діячі, зокрема Ю.Пілсудський, — вважав С.Петлюра, — «повинні боротися в самій Польщі за ідею нашої державності», бо тільки існування суверенної демократичної України створювало надійний бар’єр на шляху проникнення в Польщу і Європу більшовицьких впливів.

Початок протибільшовицької кампанії об’єднаних польської і української армій розпочався успішно. За тижні союзники опанували майже всією Правобережною Україною. Бойові операції польсько-українських сил полегшувалися тією обставиною, що у запіллі більшовиць­ких військ успішно діяла Армія УНР на чолі з генерал-хорунжим генштабу М.Омельяновичем-Павленком. Виконуючи наказ Головного Отамана, Українська Армія рушила на захід, маючи на меті з’єднатися з польсько-українськими військами головного удару. Зосередившись біля ст.Вапнярка, Армія УНР низкою потужних ударів з тилу прорвала фронт більшовицьких військ. 6 травня 1920 р. Армія УНР перейшла на звільнений український терен, закінчивши, таким чином, свій легендарний п’ятимісячний рейд у районі м.Ямполя. Через кілька днів до міста прибув С.Петлюра, який вітав українське вояцтво із закінченням 1-го Зимового походу .

7 травня 1920 р. польські війська, маючи в авангарді 6-ту Січову дивізію Армії УНР, здобули Київ. Як українська залога столиці дивізія брала участь у парадній дефіляді українських і польських військ на Софійському майдані при перегляді «їх Головним Отаманом С.Петлюрою.

У цей час увага Голов­но­го Отамана прикута до проблем розбудови Збро­й­них Сил України. Після повернення Армії УНР з Зимового походу вона нараховувала 397 старшин і 5950 козаків, при озброєнні — 14 гармат і 144 кулемети. С.Петлюра починає енергійну реорганізацію українських військ, поновлюючи формування чотирьох піших (не рахуючи двох вже існуючих) і однієї кінної дивізії. Були створені такі дивізії: 1-ша Запорізька (на чолі з генерал-хорунжим А.Гулим-Гуленком), 2-га Волинська (генерал-хорунжий генштабу О.Загрод­ський), 4-та Київська (генерал-хорунжий Ю.Тю­тюн­ник), 5-та Херсонська (полковник А.Долуд) та Окрема Кінна (генерал-хорунжий І.Омельянович-Павленко). Пізніше було створено Кулеметну дивізію на чолі з генерал-хорунжим В.Базільським.

Сподіваючись отримати від поляків достатню кількість зброї та військового спорядження, С.Пет­люра проектує дивізії як кадри майбутніх корпусів трьохдивізійного складу, які мали б бути розгорнені після проведення мобілізації серед українського населення. Кожна піша дивізія поділялась на три бригади по три курені піхоти в кожній. Крім того, до складу кожної дивізії входили ще одна артилерійська бригада, один кінний та один інженерний полки.

Проте ці сподівання Головного Отамана залишилися марними. Польська сторона не дотрималась виконання жодного з пунктів військової конвенції. Небажання поляків сприяти створенню чисельної Української Армії, дуже обмежена кількість зброї, що була надана Армії УНР, певною мірою спричинилися до фатальних наслідків кампанії 1920 р. У результаті прориву польського фронту 1-ю Кінною армією М.Будьонного вже 10 червня було залишено Київ. Армія УНР вперто боронила свої позиції на крайньому правому фланзі польських військ, але поляки невпинно відступали на захід. Однією з яскравих сторінок успіхів української зброї у цій війні був вдалий захист польського міста Замостя 6-ю Січовою дивізією у серпні 1920 р. від ггалених атак більшовицької кінноти М.Будьонного. Січовики витримали облогу, що дало можливість полякам перегрупувати свої сили і кінець кінцем довести до остаточної перемоги битву під Варшавою.

Незважаючи на позитивну зміну стратеґічноі ситуації, Польща не мала бажання продовжувати боротьбу з більшовицькою Росією. Серед польських урядових кіл все більше поширювалася думка про поділ сфер впливу в Україні між Варшавою і Москвою.

Укладення 12 жовтня 1920 р. в Ризі прелімінарних домовленостей між Польщею і більшовицькою Росією залишило Армію УНР на самоті із переважаючими силами Червоної Армії. Загальне. несприятливе стратегічне становище українських військ (як і брак набоїв та військового спорядження) вкрай ускладнювало опір Армії УНР більшовицькому тискові. До того ж, перед останніми листопадовими боями Українська Армія нараховувала у своєму складі 39147 чол. (3888 старшин і 35259 козаків), з яких значна частина перебувала у другому ешелоні військ через нестачу рушниць та набоїв до них. Зрозуміло, що при таких обставинах Українські війська були не в змозі довго змагатися з більшовицькою армією, яка постійно отримувала поповнення, що прибувало після ліквідації врангелівського фронту.

8 листопада 1920 р. С.Петлюра звернувся з листом до Ю.Пілсудського, в якому кваліфікував Ризький трактат як «витвор дипломатичної мудрості» та підкреслив ту обставину, «...що Україні прийдеться провадити дуже ризиковану боротьбу на очах у Європи, яка в позі Пілата буде дивитись «на схід»». Для продовження боротьби з Москвою С. Петлюра звертався з проханням надати належну кількість набоїв до рушниць, не чинити препон у справі перетранспортування через Польщу рушничних набоїв з Німеччини. Крім цього, Головний Отаман просив Ю.Піл­судського вжити заходів для припинення свавілля польських військових частин у повітах Волинської губернії. За словами С.Петлюри, поляки поводяться вкрай зухвало: «...забирають хліб, цукор.., реквізують у селян збіжжя, худобу, роззброюють жандармські постерунки українські і взагалі поводять себе в той спосіб, що ідея польсько-українського порозуміння провокується».

На 10 листопада бойовий склад Армії УНР начислював біля 10000 багнетів і 2000 шабель при 670 кулеметах і 95 гарматах. Дії кінних та піших частин армії підтримували два бронепотяги — «Кармелюк» і «Запорожець». У оперативній підлеглості українського військового командування були також 3-тя російська армія генерала Перемикіна (2000 багнетів) і Збірна козача дивізія осавула Яковлева (2500 шабель).

21 листопада 1920 р. Армія УНР у безперервних боях змушена була відійти за р.Збруч. Зброю і військове майно за домовленістю було передано польській владі, а особовий склад, відповідно до міжнародних норм, мав бути інтернований.

Політичне і військове керівництво УНР вживало всіх заходів, щоб відступ з рідних теренів не призвів до поширення ана­рхії і розбрату в лавах армії. Вже 23 листопада 1920 р. наказом, підписаним Головним Отаманом Військ УНР С.Пе­тлюрою і командуючим Дієвою армією генерал-поручником генштабу М.Оме­льяно­вичем-Павленком, було заборонено розпускати будь-які військові відділи, які мали бути зосереджені «на загальних умовах інтернування в цілях організації і підготовчої праці для повернення на Україну».

Того ж дня С.Петлюра звернувся з листом до польського уряду, де підкреслив необхідність збереження Української Армії, яка, не втративши своєї єдності і боєздатності, перейшла кордон у доброму моральному стані. Головну умову підтримання бойового духу в армії Головний Отаман Військ УНР вбачав у тісному зв’язку між відділами армії і Державним Центром УНР. «Постійний контакт між ними, — вважав він, — база майбутньої сили армії і запорука того, що в її лавах не буде місця розбрату та провокаціям». Далі у тому ж листі С.Петлюра висунув цілу низку пропозицій, виконання яких дозволило б підтримати боєздатність Армії УНР, а саме: українське військо не повинно змішуватись з інтернованими російськими частинами; окремі тактичні одиниці (дивізії, бригади, курені, батареї) мають зберегти свою організацію і штаби, а муштрові старшини повинні залишитися на своїх посадах; українське вояцтво має бути забезпечене медичним обслуговуванням та нормальним харчуванням; старшинський склад армії користується правом вільного пересування у межах Польщі та вільного виїзду за кордон по дипломатичних паспортах. Крім того, С.Петлюра у загальних рисах окреслив, як має бути використаний час інтернування: по-перше — для широкої культурницької діяльності серед військ (видання спеціальних газет для інтернованих, створення театрів і шкіл для неписьменних); по-друге — для фахово-військової освіти військ (влаштування курсів для старшин, продовження функціонування юнацької школи, створення скорочених курсів Генерального штабу і підстаршинських вишколів).

Опікуватися потребами армії, репрезентувати її інтереси на чужині міг тільки легітимний, ефективно діючий Уряд УНР. Підтримання нормального функціонування україн­ського уряду в екзилі мало надзвичайно важливе значення для міжнародного представництва УНР, для гуртування всієї української еміграції. С.Петлюра підкреслював: «Уряд УНР, його апарати і військо, хоч і в змінених обставинах, не підлягають і не можуть підлягати ліквідації, бо це б йшло попри всі норми між­народного права та унеможливило правно-державну орґанізацію українського народу, котрий у тяжких умовах надав Польщі збройну допомогу».

У листі від 28 листопада 1920 р. до Голови Ради народних міністрів А.Лі­вицького Голова Директорії С.Петлюра дав своє розуміння останніх політичних і військових подій, докладно зупинившись на завданнях Уряду УНР у нових умовах. Він кваліфікував невдалий для Армії УНР перебіг військових подій «не як ліквідацію державності, не як ліквідацію наших державних зусиль, а як ліквідацію однієї з мілітарних спроб з окупантською владою У країни». С.Петлюра вважав, що, враховуючи «настрої населення України і його прагнення до створення Української Державності, його вороже ставлення до більшовиків, Уряд, у повному розумінні тієї відповідальності, яка припадає на нього, який ім’ям Республіки і народу працює для поліпшення його долі у майбутньому, повинен напружити всі свої сили, весь свій державний розум і енергію, щоб та віра народу в нас, як носіїв державності, не послабла, а навпаки, як швидше дала доказ про ґрунтовність тієї віри».

Отже, на підставі аналізу зовнішньої й військової політики С.Петлюри у 1919-1920 рр., ми можемо вслід за проф.В.Косиком з певністю виокремити такі основні компоненти його державної діяльності:

     збройна боротьба за державність Україїш проти всіх зовнішніх ворогів цієї державності (зокрема, проти денікінських і більшовицьких військ);

     намагання спертися у цій боротьбі на свого західного сусіда, Польщу, з тим, щоб створити надійне підґрунтя для продовження боротьби;

     прагнення до знесення блокади держав Антанти з метою отримання політичної, військової, дипломатичної і медичної допомоги.

До цього також додамо, що С.Петлюра у цей час надавав велику увагу розбудові Збройних Сил республіки, зокрема:

    шляхом укладення таємної військової конвенції з Польщею досяг правної основи для формування з’єднань Української Армії;

    дипломатично забезпечив можливість повернення Армії УНР з 1-го Зимового походу для відпочинку та переформування;

    створив нечисельну, але боєздатну армію, яка до кінця залишилася вірною Батьківщині й народу.

І останнє — Головний Отаман непомітно, твердо і послідовно впроваджував принцип «підпорядкування армії державній дисципліні. Вважав би найщасливішою хвилиною мого життя, — зазначав С.Петлюра у своєму листі до генерала М.Удо­ви­ченка, — передати своєму наступникові армію національну, дисципліновану, опору і підставу держави».

Ігор Срібняк
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com