Погляньте на нашу молодь!

Останнім часом досить часто на вулицях можна помітити похмурих юнаків і дівчат з вибіленими обличчями, чорними очима та кривавими губами. Навіть у спекотні дні вони одягнені у довгі спідниці, светри, переважно темних кольорів, що часто нагадує військову уніформу: високі черевики, шкіряні куртки й плащі.

Серед прикрас — тільки срібні: із золотом готи «не товаришують». Пояснюють це тим, що із чорним срібло поєднується якнайкраще. Кажуть, вони полюбляють гуляти на цвинтарі та здійснювати ритуали, за це їх називають сатаністами. Вони ж себе називають готами. І стверджують, що ходять на кладовища лише для того, аби зрозуміти, що життя коротке. Тому слід відрізняти ці дві абсолютно різні молодіжні субкультури.

Первісно поняття «субкультура» було використане в англомовній соціології та розглядалося як процес, що відбувається у кримінально орієнтованому середовищі із протиприродними нормами поведінки. Субкультура (взагалі — підкультура) — це система норм і цінностей, яка відрізняє групу від більшості суспільства. Цінності, норми та звичаї визначають тип і спосіб мислення, усвідомлення та поведінку певної соціальної групи. За допомогою субкультури відбувається ідентифікація членів певної спільноти. Субкультура — поняття, яке характеризує культуру групи або класу. Суспільство складається з різних груп і субкультури, які перебувають у різних відношеннях між собою (напр. молодіжні субкультури, професійні). Ці субкультури можна поділити на: а) романтико-ексапістські (гіпі, толкієністи) — субкультури головно зорієнтовані на «створення паралельного світу»;
б) розважально-гедоністичні (рейвери, рокери, мажори) — членів тих субкультур об’єднують спільні
музичні смаки, легке безтурботне ставлення до життя, прагнення жити сьогоднішнім, «прикид» (особливості зовнішнього вигляду, одягу та рухів);
в) кримінальні (гопники, ультраси) г) анархо-нігілістичні чи деструктивно-радикальні (панки, металісти, скінхеди та сатністи) — субкультури, для яких характерна асоціальна поведінка та спрямованість на застосування силових методів.

Цих субкультур безліч, але це основа всіх груп. За історичними критеріями субкультури поділяють на традиційні і нові . До традиційних належать панки, бітломани, а до нових — ультраси, скінхеди.

Готичний стиль неможливо порівняти або помістити в рамки інших груп, вони не сатаністи, однак не просто неформали, в них є щось романтичне, сповнене похмурого настрою, думок про смерть.

Як правило, захоплення готикою приходить на зміну дитячому наївному романтизму. У них є свій музичний стиль і своя естетика. Їхні улюблені автори — Байрон, Сартр, Хемінгуей, Камю. Вони дивляться «Дракулу», «Чорного ворона» та «Матрицю». На жаль, у Росії й Україні підлітки, які копіюють готів, найчастіше роблять це безглуздо, плутаючи їх із сатаністами, «темними». Тим часом готика як світогляд — це потяг до любові, дорога до краси, до розуміння самого себе. Це стиль антитусовки. Їм не конче бути разом, щоб бути готами, бо готика — стиль індивідуалів. Специфіка готів у тому, що вони нагадують про смерть, страждання, намаючись у тім віднайти свою естетику. Майже всі представники цієї молодіжної субкультури — талановиті, обдаровані особистості. Це своєрідний протест обдарованої натури проти сірості й убогості. На мою думку, це одна з найцікавіших і найромантичніших молодіжних субкультур. Проте трапляються підлітки, у яких показна готичність переходить у обсесивність. Кілька місяців тому в Австралії почався суд над двома 15-річними дівчатами, які задушили свою однолітку. Усі троє були готками. Вони ночували під одним дахом, поки жертва спала, її подруги, як це заведено у готів, обговорювали тему смерті та вбивства. Дівчатам стало цікаво, що відчуває вбивця. Вони вирішили перевірити і задушили подругу. Дівчата злякалися і здалися поліції. На суді вони сказали, що провини за собою не відчувають — ні тоді, ні зараз.

Ще одна досить цікаава субкультура — емокіди. Вузькі джинси, пірсінг, чорне волосся, сумно підведені очі. В одязі надають перевагу рожево-чорним відтінкам. Хлопці цілуються та обнімаються (але не геї!). Ще емокіди принципово не вживають наркотиків та алкоголю. Вони не приховують своїх почуттів, плачуть у присутності сторонніх. Але глибоко помиляються ті, хто вважає, що емо — це постійні плакси. Насправді вони плачуть, а за хвилину вже сміються. «У нас межа між радістю і сумом дуже тонка, — каже дівчина-емо. — Ось, наприклад, у школі я можу бути веселою, а приходжу додому — і гарний настрій кудись зникає. Тоді сідаю і починаю плакати, у ці хвилини світ здається таким сумним».

Характерно, що у цій субкультурі подекуди досить важко відрізнити хлопчиків від дівчаток, і навпаки. І в тих, і в тих схожі зачіски — пряме волосся, яке інколи майже повністю закриває обличчя, підведені чорним олівцем очі, а на нігтях, зазвичай, чорний лак. Іноді в їхніх вухах, окрім сережок, можна побачити великі дірки, у які вони вставляють круглі прикраси.

Незамінні атрибути емокідів — сумка через плече (майже як у листонош) та сила-силенна значків. Коли згубиться хоча б один значок — для них це трагедія. Емо — постійні шукачі справжнього кохання.

Емо схильні до самогубства чи до заподіяння собі болю через відчуття самотності. 13-річний Роман якось потрапив до лікарні з проблемами серця. Рідні чомусь не приходили провідувати хлопця, то ж він порізав собі вени. На щастя, рана була неглибока.

Взагалі ж емо — дружелюбна субкультура, але, на жаль, є ті, які їх недолюблюють, і навіть можуть завдати їм шкоди. У народі таких називають гопами. Це вороже налаштовані підлітки, для яких насолода — «дістати» когось. А найкращі об’єкти для цього, звісно, емокіди. По-перше, вони беззахисні, а по-друге, гопи терпіти не можуть їхньої, як вони кажуть, плаксивості. У нашому місті таких гопів чимало. Найкраща забава для гопів — ловити емо-хлопців та відрізувати їм чубчики. Проте й дівчину образити їм зовсім не складно. «Якось вони мені волосся запальничкою ледь не підпалили, — пригадує емо-дівчина. — Інколи ідеш школою і чекаєш, що ось тебе образять, а то навіть і вдарять».

Не слід на них дивитись зверхньо, вони не завдають нікому шкоди, на відміну від... ультрас — футбольних фанатів. Сьогодні без них важко уявити футбольний матч. Хто б і що там говорив про запалені фаєри, дивитися футбол без цих яскравих трибунних вистав нудно. Вічно невгамовні «ультрас» — це молоді хлопці та дівчата, які заповнюють найдешевші сектори, однак з усіх сил намагаються підтримати свою команду, або ж просто взяти участь у пропаганді футбольного руху.

Взагалі, футбольних фанів слід розглядати як мінімум з трьох позицій: як суспільний рух, як соціальну групу і як носіїв специфічної субкультури. До складу фан-групи, як правило, входять 15 — 30 людей, які виконують певні ролі і підкоряються певним нормам. Більшість груп мають так званий устав, у якому визначено обов’язки члена фан-групи, за недотримання правил загрожує виключення з групи. Також у кожної фан-групи, що підтримує ту чи іншу футбольну команду, є певна специфіка, але вона в рамках загальної субкультури футбольного фанатизму. До речі, саме субкультура стала основною причиною появи фан-руху в Україні, який виник приблизно в 70-х роках ХХ ст. Уже перші фан-групи виїжджали на матчі, специфічно поводилися на стадіоні, використовували певну символіку, користувалися своїм сленгом та іншими атрибутами субкультури. Щоправда, фан-рух не став масовим через сильну протидію традиційної культури, яка не сприймала відхилень від традиційних практик, цінностей тощо. Після розпаду СРСР фан-рух набрав поширення. Про це можна судити, підрахувавши кількість проданої атрибутики.

Фан-рух неоднорідний. Виділяють три принципово різні групи учасників:

Hooligan’s або футбольні хулігани — найактивніші та найагресивніші члени фан-руху. Їхня чисельність невелика: 20 — 30, рідше 50, людей у групі. Вони претендують на роль еліти фан-руху. Вся їхня символіка прономерована. У разі втрати цієї символіки до нього застосовують певні санкції, аж до виключення з фан-групи. У таких фан-групах жорсткі вимоги. Hooligan’s повинні виїжджати у ті міста ворожих фан-рухів і брати участь у бійках. Найжорстокіші футбольні хулігани у країнах Західної Європи та деяких країнах Латинської Америки.

Другі за ієрархією — члени фан-груп. Вони також нечисленні (20 — 40 членів групи), як правило, об’єднані за територіальним принципом: один населений пункт або один район міста (чи мікрорайон). Такі фан-групи замовляють спеціальну символіку або атрибутику, що відображає не тільки підтримку свого клубу, а й належність до певної фан-групи.

На нижній сходинці — «кузьмичі» або неорганізовані фанати, які не належать до фан-груп, але беруть участь у фан-русі. Таких фанатів більшість, але до них ставляться дещо зверхньо. Вони користуються звичайною клубною символікою. Зазвичай менш активні за членів фан-груп. У них немає жодних зобов’язань.

Але зупинюся саме на хуліганах. Щоб краще зрозуміти цей рух, подам розповідь одного з лідерів футбольних хуліганів турецької футбольної команди «Галатасарай»: «Я висунувся з-за рогу будинку і, переконавшись, що поліцаї нам не перешкодять, дав своїм хлопцям знак. Усі ми були обвішані атрибутикою клубу, в руках деяких були ножі, але всі ми, незмінно, тримали в руках камені. Брітіши сиділи в кафе на відкритому повітрі й нічого не підозрювали. Деякі з них були вже несамовитими. Вони відчули щось недобре лише тоді, коли я крикнув :»Вогонь». І в ту ж мить в англійців полетіло каміння й пляшки. Наші вороги були в паніці й не розуміли, хто атакує їх і з якого боку. Поки намагалися зорієнтуватися, по них вдарив другий залп, але вже з близької відстані. Вони були в нас як на долоні, ми били точно, цілячись у голову й інші незахищені місця. Близько 50 людей з їхньої тусовки корчилися на землі, ще близько 30 були серйозно поранені. Таким чином, опір нам могли чинити близько 130 людей. Недовго думаючи, ми пішли в бій у рукопашну. Я, побачивши двох брітішів, що зчепилися з нашим, підійшов до них ззаду й стукнув одного по лисому черепу. Один виродок стукнув ногою мені в скроню, начисто вирубавши мене. Про перемогу в тій сутичці й про перемогу Галатасарая мені повідомили вже в лікарні. Слава Аллахові, всі наші залишилися живими. У когось був струс, у когось рвані рани. А от деяктх брітішів було вбито. Слава тобі, Туреччина!»

На щастя, хуліганський рух в Україні ще не набрав таких обертів. В українських бійках хуліганів існує певний кодекс поведінки:

— у бійки не повинні втягуватися звичайні вболівальники;

— під час бійок заборонено користуватися ріжучими предметами;

— заборонено будь-яке співробітництво з органами правопорядку;

— хулігани не повинні бити свого суперника, якщо він сказав: «стоп» або підняв руку;

— заборонено удари нижче пояса.

Нині найбільші фан-групи у футбольних команд «Динамо» та «Шахтар». Вони поміж собою є давніми ворогами. Під час однієї з їхніх сутичок чотири роки тому було навіть вбито одну людину. Відтоді на матчі цих двох команд запрошується Дніпропетровський ОМОН. Ще однією сильною фан-групою вважається «коні» — це фан-група футбольної команди ЦСКА. Щоб потрапити до цього угруповання, слід пройти жорстокий відбір, для якого знадобиться спеціальна фізична підготовка.

Бійки можуть бути спровокованими на стадіоні під час матчу, але вони вчасно ліквідовуються за допомогою міліції. Тому здебільшого бійки відбуваються за межами стадіону. Звісно, все це можна пояснити фізичною та моральною розрядкою. Не зрозуміло тільки, звідки вся ця агресія, адже у фан-групах молоді хлопці та дівчата віком від 14 років? Звідки стільки ненависті? «Вы ни хрена не понимаете. Адреналин — это такая вещь, которая делает фаната счастливым», — пояснив мені один з футбольних хуліганів. Що ж, сперечатися немає сенсу...