Українці повертаються до історії

Трагічні події 1932-33 років стали нещодавно черговим джерелом конфлікту на лінії Київ-Москва. Йдеться про оцінку Го­лодомору — жахливої трагедії голоду, яка в 30-х роках забрала в Україні щонайменше 3 мільйони лю­дей. Щонайменше — адже це мінімальна оцінка.

Віктор Ющенко прагне воскресити пам’ять про Великий Голод, один із найбільших катаклізмів XX століття. Ще в листопаді 2006 р. йому вдалося наполягти, щоб Верховна Рада прийняла закон, який визнає Голодомор «злочином геноциду проти українського народу». Це трапилося всупереч опору комуністичної фракції та (керівної тоді!) партії регіонів Віктора Януковича.

Противники закону, які остерігалися погіршення відносин із Росією, були схильні говорити про події 1932-33 років як про найбільшу «трагедію української нації», вони критикували також запровадження покарання (втім, доволі незначного) за заперечення Голодомору. Проте, сьогодні вони, радше за все, у програші.

Українці дедалі частіше повертаються до своєї історії, щоб залікувати травму, яку довго витісняли зі свідомості. Вони публікують спогади, історичні розвідки, створюють документальні фільми, а місцеві громади вшановують пам’ять про жертв Голоду. Велику роль у цьому відіграє український ІНП, який, на відміну від свого польського аналога, глибоко закріпленого в державних структурах, є радше різновидом широкого суспільного руху ентузіастів, які працюють на напівгромадських засадах.

У наступ нещодавно перейшла також дипломатія Києва. Відтак керівництво низки держав (у тому числі, польський парламент) оприлюднило заяви солідарності з жертвами трагедії, які засуджують сталінські злочини в Україні. 23 жовтня подібну резолюцію прийняв Європейський Парламент, який проте не наважився вжити термін «геноцид». Натомість закінчилися невдачею спроби винести справу Голодомору на форум Генеральної Асамблеї ООН. Українська делегація була змушена у вересні зняти свою заяву з порядку денного.

Інтенсивну кампанію провадить також російська сторона. Не заперечуючи самого голоду 1932-33 років, вона протестує проти визнання його злочином геноциду, спрямованим проти українців. При цьому гучно лунають звинувачення в «американ­ській змові», використанні історії щоб посварити Росію з Україною та втягнути останню в орбіту НАТО. Гострих атак зазнає також влада в Києві.

Наголошуючи на проблемі Голодомору, вона начебто відвертає увагу від справжніх злочинців — «українських поплічників нацистів», тобто ОУН і УПА. Така аргументація покликана не лише дискредитувати команду Ющенка за кордоном. Йдеться також про гру на внутрішньо українських поділах, приписування президентові образу «націоналіста» й «бандерівця». Москва не вагається уживати патетичний тон. «Блюзнірством, — заявляє російське МЗС, — ми вважаємо політичну спекуляцію Києва на пам’я­ті мільйонів жертв трагедії, яка зачепила народи колишнього Радян­ського Союзу». За ци­ми словами ховається ключова для російської верхівки теза, наче голод в Україні був лише елементом загальної продовольчої кризи в СССР на початку 30-х років. Російську лють важко зрозуміти без урахування елементів престижу і — last but not least — фінансів (компенсації!). Характерну для московського керівництва — адже воно визнає себе за спадкоємців радянської держави, але не хоче нести за цю державу відповідальності, — заявила нещодавно в Києві віце-спікер Державної Думи: «Від Росії вимагають вибачень за все і за всіх, тим часом особи, які відповідальні за події минулого, сьогодні вже покійні, вони залишилися тільки в підручниках історії та на сторінках таємних документів», — сказала вона.

Наголошуючи на проблемі Голодомору, влада начебто відвертає увагу від справжніх злочинців — «українських поплічників нацистів», тобто ОУН і УПА.

У тіні цих дипломатичних сутичок точиться історична дискусія, і серйозні дослідники Голодомору поволі приходять до консенсусу — принаймні, якщо йдеться про каталог запитань, на які ще слід відповісти. Сьогодні вже ніхто не сумнівається, що голод 1932—33 років, — який виник вунаслідок брутального «викачування» з українських сіл значних резервів продовольства, — був явищем, штучно створеним.

Проте, чи Голодомор був «побічним продуктом» божевільної аграрної політики більшовиків, а чи був спровокований свідомо?

А якщо він був спровокований, то чи йшлося про удар по українському селянству як у «класового ворога», чи по прошарку, який становив опору національного руху?

Який зв’язок між Голодомором і хвилею переслідувань української інтелігенції починаючи з 1933 року, з кульмінацією у добу Великої Чистки? Як оцінити абсолютні масштаби жертв трагедії?

Який зв’язок між Голодомором і хвилею переслідувань української інтелігенції починаючи з 1933 року, з кульмінацією у добу Великої Чистки?

З’являються дедалі но­ві джерела. Серед них і документи сталінського керівництва, і радянських спеціальних служб, і спогади свідків, які пережили Голод. Є врешті звіти дипломатів і агентів розвідки держав, які в 1930-х роках мали свої представництва на території СРСР. Опубліковані вже такі документи з німецьких, італійських і британських архівів. Проте мало хто пам’ятає, що державою, якнайкраще поінформованою про події в Україні була Польща. Дипломати й розвідники ІІ Республіки стежили за розвитком подій в Україні, аналізували механізми, які довели до Голодомору, представляли пропозиції заходів варшавського центру. А той, як і Париж, Лондон, Рим, Вашингтон, — мовчав.

Донедавна польські до­кументи на тему Великого Голоду залишалися поза сферою інтересів істориків. На це вплинув, зокрема, факт розсіювання цих матеріалів, які зберігаються в кількох архівах, — у тому числі в мало знаних «трофейних» колекціях, перехоплених у 1945 р. Червоною армією та вивезених на Схід. Проте становище міняється. Перші публікації, які використовують польські дипломатичні й розвідувальні звіти, вже з’явилися, невдовзі будуть опубліковані обширні збірки документів, підготовані Польським інститутом міжнародних відносин. Процес відновлення пам’яті про українську трагедію триває — також і на берегах Вісли.

Ян Яцек Бруський, історик,
співробітник Інституту історії Ягелонського університету