Магістральні шляхи вітчизняної освіти

Основу прогресивного, інноваційного управлінського рішення і поступального суспільного розвитку у будь-якій соціальній системі, державі в цілому становить теоретичне знання. Воно у свою чергу є породженням відповідного рівня науки і освіти. Отож навряд чи є у кого-небудь сумніви стосовно того, що і українське суспільство тільки тоді врешті зробить потужний і відчутний крок у своєму розвиткові, коли створить дійсно унікальну, конкурентноздатну, відповідну своїм потребам систему освіти і науки. Освіти — найперше, бо це початок і увесь життєвий час формування і активної соціалізації кожної людини. Вчитися треба все своє життя. Науки, по-друге, бо це фундамент інноваційного, трансформаційного розвитку держави, без чого у ситуації потужніх світових інтеграційних, геополітичних процесів Україні робити нічого, тобто з кола слабких держав аж ніяк не вирватися.

Незаперечною є також думка стосовно того, що по-справжньому можемо дбати про розвиток освіти в Україні лише тоді, коли свідомо і відповідально сприймаються і беруться до уваги слідуючі фактори. За підрахунками ЮНЕСКО достатнього рівня національного благополуччя, яке відповідає світовим стандартам, можуть досягти лише ті країни де: а) 30-40% населення становлять особи з вищою освітою; б) в процесі модернізації перенавчено принципово по-новому (за змістом, характером) не менше 25 % дорослого працездатного населення; в) де відсоток ВВП, що виділяється на освіту, становить більше 10% .

І хоча за роки незалежності та й особливо після домінування в освіті України хибного «комуно-соціалістичного», «планово-розподільчого» підходу до розвитку освіти за моделлю С.М.Ніколаєнка дещо принципово вдалося змінити на краще новому Міністру МОН І.О.Вакарчуку та його прибічникам, питання стосовно того, якою концептуально має бути українська освіта на порядку денному стоїть все гостріше. Його загострюють не лише скрута в економіці, загальний стан небюджетних сфер, демографічна ситуація, потужні міграційні процеси вчених і науковців, майже поневіряння вітчизняної науки. Це — реалії, які треба визнавати, виправляти стан справ якомога скоріше, однак за найпринциповішої умови — коли ми визначилися і знаємо, яка освіта нам конче потрібна сьогодні і якою вона має стати завтра.

Невизначеність стосовно стратегії у розвитку освіти України — центральна і найболючіша її проблема. Чому?

У світі, як відомо, існують фактично дві основні моделі побудови системи освіти, особливо вищої, — європейська (німецька) і американська. Вони різняться головним чином ступенем втручання у освіту держави. Європейська майже цілковито ґрунтується на державній опіці (фінансування, право освітньої діяльності, контроль за якістю освітніх послуг і т. ін.) Американська, навпаки, характеризується мінімальним втручанням у діяльність ВНЗ держави, влади. Зрозуміло, що і недержавної системи освіти у країнах Європи надто мало. У Німеччині, наприклад, студенти, що вчаться у приватних ВНЗ становлять всього 2%. В Україні, нагадаємо, в приватних ВНЗ навчається близько 15% студентів.

Нажаль і до сьогодні чіткої моделі вітчизняної системи освіти ми, як зазначалося, не маємо, а мали б фактично вибирати з перших років незалежності між трьома відомими альтернативами: а) збереження і розвиток за принципово інших умов освіти, що існувала у колишньому СРСР (і в Україні, зрозуміло); б) розвиток вітчизняної системи освіти з відповідною, об’єктивно необхідною інтеграцією у світову, найперше європейську; в) створення принципово нової системи освіти, не подібної на дві попередні за змістом і характером.

Як це все відбувалося — добро відомо. Від першої моделі, ми, нажаль абсолютно відмовилися, хоча вона була класичною університетською, спрямованою на широкий і всебічний інтелектуальний розвиток людини, і одночасно, — наводила фундаментальну підготовку з природничих, точних наук. Звичайно, об’єктивно (нічого не поробиш) така освіта біла і максимально заідеологізованою, — із обов’язковим, наприклад, державним екзаменом для усіх випускників будь-якого фаху з наукового комунізму. Зазначимо лише одне: для існуючої тоді політичної системи наша освіта була найфундаментальнішою і найавторитетнішою у світі. Вона не просто тиражувала, розповсюджувала соціалістичні ідеї на усіх континентах, але й мала високий теоретико-інтелектуальний авторитет, з яким принципово рахувалися будь-де у світі. Інша справа, що цілісно нині вона об’єктивно не відповідає ні потребам людини, ні потребам суспільства одночасно. Це також об’єктивна реальність, яку заперечувати неможливо і безглуздо.

Третьої, принципово нової, моделі освіти в Україні ми не спромоглися виробити, хоча відома програма «Освіта України — ХХІ століття» була прекрасним початком такого інноваційного пошуку. Головне, що така програма і власне, стратегія розвитку освіти абсолютно не відкидала національний характер, дидактику, педагогіку, традиції вітчизняних освіти і науки. Навпаки, вона передбачала їх подальший розвиток у принципово нових історичних умовах. З різних причин (ідейно-ментальних, організаційних, фінансових та інших) про цю модель швидко забули, а нині до власної національної системи освіти майже не просуваємося. На загальне горе — не до цього, мовляв, є куди загрозливіші, економічні, зокрема, соціальні та інші проблеми.

Відтак, об’єктивно залишилася і береться на озброєння друга модель вітчизняної освіти, яка у спрощеному вигляді має виглядати як поєднання власних освітянських надбань і традицій із світовими, головним чином європейськими традиціями. Тут надто всі опікуються відомим Болонським процесом. Прихильники цього шляху, — а він майже повністю визначений як державний, — висувають низку аргументів на кшталт: світова глобалізація, європейська інтеграція, освітянські стандарти і мобільність, конкурентоспроможність освіти і т. ін. і т.п. Все це, мовляв, треба неодмінно брати до уваги, враховувати. Ніхто не заперечує, труба брати, але давайте спробуємо відповісти на питання дещо зворотного характеру, — чому наша вітчизняна освіта не задовольняє інший, особливо той же європейський світ? Чому не вони, але ми маємо інтегруватися у європейську, світову освіту? Відповідь лежить на поверхні: наша освіта була і залишається нині ще певною мірою освітою гуманістичного спрямування, що повинна навчити обстоювати національні інтереси але не готувати суто «природну», проблематичну і прагматичну, та ще й вестернізовану людину. Хіба нам не потрібен нині спеціаліст, для якого національні інтереси — понад усе, який і на бажані, потрібні компроміси спроможний іти лише тоді, коли задовольняється, його власний та державний національний інтерес? Хіба нам не бракує нині почуттєво-емоційного, скажімо вивчення історії України, яке ми зводимо, нажаль, до штучного тестування, не навчаючи дітей мисленню, вмінню робити власні висновки, мати оціночні судження.

Нехай хтось заперечує цю тезу, але чим пояснити і інше: чому так різко знизився рівень підготовки учнів з математичних, точних дисциплін, які є основою програмування, комп’ютерних, інноваційних технологій. Уся ринкова економіка базується нині на математиці, математичних моделях і програмах. Ми завтра матимемо таких математиків у належній якості і кількості, якщо вчителі математики, фізики нині — великий дефіцит.

Відтак, незаперечним є такий стратегічний розвиток української освіти, за якого першорядне значення мають вітчизняні, національні її особливості, а затим вже необхідна, розумна інтеграція у світову, європейську системи освіти. І то йдеться про створення освіти, яка давала б головним чином можливість студентам бути максимально мобільними, про взаємовизнання дипломів і вчених звань, а не про радикальний злам прогресивної університетської, філософсько-гуманітарної освіти, покликаної формувати і спеціаліста, і особистість одночасно.

Оскільки українське суспільство, як і усі інші суспільства на пострадянському просторі, у бувшій «соціалістичній» Європі, все більше трансформується із суспільства з планово-розподільчою моделлю господарювання у ринкову, то незаперечним є дійсно факт зростання конкуренції і у сфері освіти — між вузами в першу чергу. Це один з найпринциповіших моментів розвитку української освіти сьогодні. Парадокс, однак, полягає в тому, що така конкуренція є надто нецивілізованою, а головне, як і у більшості сферах нашого суспільства, аж ніяк не обстоюється, залишається неврегульованою самою українською державою. Прикладів надто багато. Так в Україні існують вузи різних форм власності, однак їх статус, політико-правові, організаційні і інші засади існування до сьогодні діаметрально різняться. Законодавчо надаючи ще майже двадцять років тому право і можливість створювати вузи приватні, муніципальні, профспілкові, і т. ін., держава так і не спромоглася більш-менш чітко врегулювати їх засади, взаємини і між собою і з державою. Чому, наприклад, вузи недержавної форми власності позбавлені права конкурувати з державними за держзамовлення, мати спеціалізовані вчені ради по підготовці фахівців вищої кваліфікації, гарантувати належну в Україні пенсію своїм викладачам і співробітникам, не кажучи вже про право і пільги студентів. Останні, проплачуючи навчання (а їх батьки податки) не мають ні тих же пільг, що бюджетники, ні щонайменшого держрозподілу, працевлаштування. Все це — на плечах вузів, яким кажуть: ви заробляєте гроші. А те, що ці вузи безкоштовно готують фахівців, платять податки, видають літературу, готують наукові кадри і т. ін., чому не береться до уваги? Врешті, держава ні у який спосіб не стимулює вузи недержавного фінансування до здійснення тих гуманістично-соціальних проектів, без яких сотні тисяч молодих громадян із так званих вразливих, ризикових соціальних груп не спроможні отримати освіту і професію. Наприклад, МАУП до останнього часу за власний кошт, а точніше за кошт тих, хто спроможний був оплачувати своє навчання, щорічно навчала близько тисячі дітей-сиріт, інвалідів, чорнобильців, загиблих військовослужбовців, шахтарів. Навчала без жодної копійки-дотації з боку держави до рівня бакалавра. Йшлося про безкоштовне навчання, встановлення певної стипендії, соціальне забезпечення, надання місця у гуртожитку. Через фінансові скрути та за відсутності будь-якої підтримки таких гуманістичних проектів з боку держави, ректорат академії вимушений був цього року обмежитися лише встановленням ста п’ятидесяти спеціальних академічних стипендій для молодих громадян, які не мають можливості самотужки отримати освіту. Хіба це кращий для держави крок?

Зрозуміло, що за реальних соціально-економічних обставин Україна не має можливості 90% студентів, як у вузах Франції, вчити за державні витрати, або стимулювати, як у США, різноманітні донорські фонди в освіті і т. ін. Тоді реально постає питання: чи не варто дати недержавним вузам повну автономію, як юридичним особам і освітянським суб’єктам. Йдеться про визнання за ними педагогічної, наукової, адміністративної і фінансової самостійності, залишаючи за державою основні функціональні засади організації освіти — ліцензування, акредитація, держзамовлення, контроль за якістю підготовки спеціалістів, їх розподіл. Яскравий поділ ВНЗ на державні і так звані «недержавні», різний підхід з боку держави до бюджетного стимулювання їх діяльності (державне замовлення, підготовка кадрів вищої кваліфікації, аспірантура, докторантура, спеціалізовані вчені ради), соціального захисту студентів, викладачів і співробітників є, врешті, елементарним порушенням прав людини, яке не повинно мати місце у демократичній державі. Виправити ж стратегію розвитку освіти в Україні шляхом скорочення кількості вузів, спрощеного копіювання європейського, світового освітянського досвіду і практики, введення будь-якої, навіть найдосконалішої системи тестування випускників шкіл і ранжування ВНЗ і т. ін. навряд чи вдасться. У всякому разі до сьогодні бажаних зрушень в освіті на краще надто мало, а потреба в них з року в рік загрозливо зростає.

Микола Головатий, доктор політичних наук, професор, ректор МАУП,
голова Правління Конфедерації недержавних ВНЗ України