Толерантність як різновид байдужості

Нещодавно надибав цікаву інформацію. Якась філософськи налаштована пані цілком щиро бідкалась про те, що українці катастрофічно втрачають толерантність. Ще ніби вчора ніхто не знав цього іншомовного слова, а зараз ми прощаємось з ним, так і не пізнавши його таємного сенсу. Може й не пізнаємо ніколи. Бо нам ніхто не пояснював на простих прикладах.

От, якщо кум лежить в багнюці п’яний, то не варто чіпати — треба толерантно поважати його позицію. Або, як застанеш кума дома з власною жінкою, то не можна його бити по пиці, толерантно перечекати на сходах, поважаючи його право вибору. Або, якщо кум здурів і ходить по селі з плакатом «Свободу геям!», не варто кепкувати, а треба бути толерантним, адже він має право та й за ним велика міжнародна організація, яка з нашого телеекрану теж бореться за право геїв. Така вже українська толерантність, що нормальному громадянинові якось не по собі. Заговориш у великому місті українською, спитаєш чому нема української газети — і ти вже пригнічуєш російськомовних як затятий націоналіст. Назвешся націоналістом — і не встигнеш щось зрадикалізувати, а на плечі тобі хтось приклеїв лайбу «фашист». Хоч не хоч, а українець мусить бути толерантним — долучатись до тих хто за президента і до тих, хто проти, голосувати за кого напишуть і не вимагати альтернативи. Заради толерантності українець може бути українцем і не говорити українською, мусить толерантно це сприймати, і не доводити протилежне, бо звинуватять в порушеннях прав людини.

Зараз треба бути дуже толерантним, адже ніколи не знаєш, з ким маєш справу. Якщо тебе хтось нетолерантно скривдить, не варто реагувати зопалу.

Толерантність вчить бути таким як всі, плювати на чужі проблеми, себто поважати поганий вибір ближнього, поганий вибір Україною державного шляху, на якому що криза, що вихід — однаково. Бути толерантним — це не сподіватись на державу, на друзів, на милість ворогів, фальшиво удаючи з себе неживого чи байдужого, поважаючи чуже право творити на твоїй землі хоч бедлам, особливо, коли це право сильного. Толерантність — це культурне слово, щоб втішити себе європейськістю, коли ти слабкий, не можеш добитися справедливості, не смієш чи не маєш сили дати в пику насмішникові над усім святим. Зрештою, українцям не треба удавати з себе толерантних. Ми недавно жили в країні суцільної толерантності заради виживання — СРСР. Рефлекс толерантності напевно ще залишився з тих часів, добре зберігся і навіть частково передався потомкам. Достатньо окрику: «Будь толерантним!» — і слабка, безправна і потенційно безробітна людина впадає в ступор «толерантності». Знаю, що свої кинуть в мене каменем, але не буду толерантним — Помаранчевий майдан був для нас пробою на толерантність і ми, холодні і злі, не показали своєї справедливої злості, стояли ідеальним взірцем толерантності смішним ідеалом-унікумом для всього світу. Коли я чую, як нам тлумачать гасло «Бандитам-тюрми», мовляв, чому Ющенко не пересадив олігархів і бандитів, мені не хочеться бути толерантним. Не треба толерантно придурюватися, ніби ми не розуміємо, що бандитів садить прокурор і суддя! Хто посадить бандитів, якщо в скрутний життєвий час багато з нас вибираємо толерантність до сильнішого негідника, конкретного злочинця. Тому толерантність, як і всяка байдужість теж є злочином. В загальній масі ми винні в злочині толерантності, в лінивій байдужості до власної долі, бо хочемо в такий спосіб оминути біду, але в результаті чомусь опиняємось серед покривджених. Забудьмо це іноземне слово, пам’ятаючи просту мудрість — це з вини байдужих кояться найстрашніші злочини і неймовірні приниження та зникають з лиця землі нації. Українцям треба бути несхитними, коли йдеться про українську людську гідність і справедливість, тоді все буде гаразд.

Володимир Ференц