Він надто багато мислив...

Єретик — це похідне від грецького дієслова, яке спочатку мало зміст «взяти рукою», а згодом, шляхом метафори стало означати «особисто вибрати». Єресь є не що інше як прийняття людиною свого власного рішення. Саме цього прояву самостійності, власної позиції часто боялися і бояться і нині державні лідери, церковники та, зазвичай, різко засуджують.

Мова йтиме про геніального італійського єретика Джордано Бруно, який сказав, що краще достойна і героїчна смерть, аніж недостойний та підлий тріумф.

Джордано Бруно народився в 1548 році в місті Нола поблизу Неаполя (звідси і походить його прізвисько «Ноланець»). Своє життя він закінчив 17 лютого 1600 року в Римі на Площі квітів (Кампо ді Фьоре), де був страчений вогнем. До ув’язнення Джордано неодноразово притягався до суду інквізиції. В цілому правильно його життєвий шлях було описано у доповіді прокуратора венеціанського дожу: «Вказаний брат раніше був переданий до суду інквізиції і заточений у в’язницю в Неаполі за важкий єретичний виступ. Він зник відтіль і направився до Риму, де був заточений у в’язницю та переданий до суду, як у зв’язку з минулими, так і в зв’язку з новими звинуваченнями.

Він повторно втік із заточення і відправився в Англію, де жив згідно звичаїв острову. Потім він приїхав у Женеву, де вів таке ж порочне і диявольське життя. На кінець він прибув у Венецію і знайшов собі пристанище в домі дворянина. Цей дворянин, щоб заспокоїти належним чином свою християнську совість, доніс на нього святому трибуналу, після чого той був схоплений і заточений у в’язницю». В Венеції Джордано Бруно пробув недовго. Після декількох допитів та переписки з Римом, 7 січня 1953 року уряд Венеціанської республіки прийняв рішення про видачу його римській інквізиції. Оскільки «в перший раз він був відданий до суду та заточений у в’язницю в Неаполі, а потім в Римі за важким звинуваченням у єресі… З огляду на це святий трибунал Риму має виконати над ним відповідне правосуддя». За свідченням венеціанського посла у Римі Пола Праута, папа Климент VIII «прийняв це повідомлення (про видачу Джордано Бруно римській інквізиції) як у вищій ступені радісне».

Всі документи про судовий процес довгий час залишалися невідомими історикам. Тільки у 1848 році Домініко Берті, міністр народної освіти Римської республіки та біограф Бруно, намагався отримати їх з секретного архіву Ватикану. Однак, за наказом папи Пія ІХ Берті була направлена офіціальна відповідь такого змісту: «Архіви святої служби, обстеженні самим старанним чином та уважно вивчені, свідчать про те, що Джордано Бруно в свій час знаходився під судом. Однак архіви не дають ніяких матеріалів, які б дозволяли встановити, який вирок був винесений у зв’язку з висунутими йому обвинуваченнями. Ще менше можливості вияснити, яке було прийняте рішення. Найуважніший дослідник, що вивчив матеріали, які збереглися, дає наступну довідку: «Більшість папок, що відносяться до справи, наповнені паперами, які вкриті вицвілими чорнилами. Внаслідок цього більша частина документів являє собою потемніли листи, про які можна лише сказати, що вони були колись списані».

Папа Пій ІХ був, м’яко кажучи, не точний у своїй відповіді Берті, якому усе ж вдалося роздобути декілька документів, що відносяться до процесу над Бруно та опублікувати їх в 1876 році в своїй книзі «Доля коперніканства в Італії». Але найважливіші документи — протоколи допитів — продовжували зберігатися за сімома печатями в тайниках Ватикану.

В 1886 році справа Бруно потрапила до рук одного з хранителів ватиканського таємного архіву — Грегоріо Пальмері, який доповів про свою знахідку папі Льву ХІІІ. Папа зажадав справу та наказав Пальмері тримати все у великій таємниці. Тільки у 1925 році в Італії було опубліковано 26 невідомих документів інквізиції, що відносилися до справи Джордано Бруно. У тому ж році кардинал Меркаті, завідуючий секретним архівом Ватикану, виявив серед паперів папи Пія ІХ другий екземпляр справи Бруно. Відомості про це просочилися у пресу і Ватикан був вимушений дати дозвіл на публікацію знайдених документів. Однак це було зроблено тільки 17 років по тому, в 1942 році. Так світ дізнався подробиці процесу над Джордано Бруно лише 342 роки після його страти!

Розшифровка протоколів виявилася нелегкою справою. Нотарій інкві­зиції не визнавав розділових знаків, а деякі слова заміняв умовними знаками. Назви книг Бруно часто передані неточно і не завжди можна встановити, де нотарій вказував назву книги, а де викладав її зміст. Тим не менш, протоколи, які збереглися, дають достатнє уявлення про погляди Бруно. Треба враховувати, що з одного боку він боровся за своє життя і тому відкидав всі звинувачення в «єресі», з другого — інквізиція намагалася видати справу так, неначе Бруно покаявся в своїх помилках. Грішник що розкаявся вартий набагато дорожче спаленого у багатті.

Перша «єресь» Джордано Бруно.

Питання: Чи викладав, визнавав і обговорював публічно або приватним чином в своїх читаннях засади, що суперечать і ворожі католицькій вірі і настановам святої Римської церкви?

Відповідь: Безпосередньо я не вчив тому, що суперечить християнській релігії, хоча побічно виступав проти… В цілому мої погляди слідуючи. Існує безкінечний Всесвіт, створений безкінечною божественною могутністю. Але я вважаю не достойним милості і могутності Божества думки, ніби воно, володіючи здібністю створювати, крім цього світу, інший і інші нескінчені світи, створило конечний світ.

Таким чином я проголошую існування незліченних окремих світів, подібних світові цієї Землі. Разом з Піфагором я вважаю її світилом, подібним до Місяця, другим планетам, іншим зіркам, число яких безкінечне. Всі ці небесні тіла складають незліченні світи. Вони створюють нескінченний Всесвіт в безкінечному просторі».

Доводиться тільки дивуватися з якою точністю на слух була записана нотарієм відповідь Бруно — вона повністю відповідає тому, що писав він в книзі «Про безкінечність Всесвіту і світів». «Небо одне, але є безмірний простір, всеосяжне лоно, що схоплює все і вся, безмежне ефірне царство в якому все хвилюється і рухається. В ньому існують численні зірки, сузір’я, кулеподібні світи, сонця і землі, з яких ми одні сприймаємо зором, а про інші ще чисельніші, ми цілком розумно маємо пропускати».

І ще: «…безумовно, що в безмірній Вселеній знаходиться множина сонць, крім нашого, бо багато з цих сонць, що здаються нам у вигляді дуже малих зірок з усією вірогідністю суть найбільші із небесних тіл».

Інквізитори, які не зовсім добре розібралися в питаннях побудови світу, задовольнилися відповіддю Бруно. А між іншим його вчення про множину світів виявилося важливим етапом в розвитку наукової космології. Якщо Копернік «помістив» Сонце в центр світобудови і тим самим перетворив Землю в одну із рядових планет, то Бруно зробив такий крок: Сонце з усіма своїми планетами перетворювалося в його картині світу в одну з незчисленних «рядових» зірок». Джордано Бруно прийняв вчення Коперніка, став його палким послідовником. Одну із глав поеми «Про безмірне і незліченних» він назвав «Про світоча Миколу Коперника».

Саме головне, що стало надбанням світової науки, це ствердження Бруно про багаточисельність світів не було висновком із математичних розрахунків і астрономічних спостережень. Бруно був єретиком, оскільки він самостійно мислив, хоча і залишався «всередині» богословських концепцій. Згідно загальноприйнятій догмі, Бог після шести днів творіння віддалився на відпочинок. І в Біблії нічого не говориться про те, чим він займався після «вихідного дня». Ця обставина і лежала в основі про унікальність нашого світу. Бруно протиставив церковній догмі другу, більш глибоку: всемогутності Бога повинен відповідати безкінечний Всесвіт, що складається з незчисленних «світів» подібним нашому.

В подальшому вияснилося, що ця «догма» Бруно відповідає науковій картині світу безмірно більше ніж догма Святого письма. «Я вважаю. — писав Бруно, — що Всесвіт безкінечний і є результатом безкінечної сили і добра, яких всякий обмежений світ був би недостойний. Звідси я заявляю, що крім нашої Землі існують незчисленні світи; я згодний з Піфагором, що Земля є зіркою, як і всі інші, і що всі незчисленні світи складають одне ціле в безмежному просторі, який і є Всесвіт… Я мислю існування в ньому волею якого кожна річ росте і рухається у відповідності з її природою, і, як я розумію, для цього є два способи: один із них, коли в тілі присутня душа, у всьому тілі і в кожній його частині; другий — незбагненний, коли сам Бог присутній у всьому, але не як душа, а таким шляхом, який неможливо осягнути».

Друга єресь Джордано Бруно.

Питання: «Чи стверджував, чи дійсно визнавав і визнає тепер і вірить у трійцю — отця, сина та святого Духа, єдину по суті, але різну за іпостасями, згідно тому, чому вчить і у що вірує католицька церква? Чи сумнівався у втіленні слова? Якої думки дотримувався про Христа? Якого погляду дотримувався відносно чудес, діянь та смерті Христа? Чи міркував коли-небудь по цьому предмету в протиріччі з католицькими установленнями?»

Спочатку на питання про Христа Бруно відповів ухильно: «Що стосується другого лиця (Христа), я кажу, що в дійсності визнавав його тим же самим по суті, що і перше лице, як і третє лице. Бо по своїй суті вони не відрізняються і тому не можуть терпіти нерівності, саме тому і всі атрибути, що належать отцю, належать також і синові і святому духу. Я сумніваюсь тільки, яким чином друге лице могло втілитися… і як воно могло постраждати. Однак я цього ніколи не заперечував і не викладав подібного погляду… з моїх творів про втілення витікає що я вагався відносно нього (Христа) недосяжного характеру, але не виступав проти авторитету Святого письма, яке говорить: «І слово стало плоттю». І ще: «Говорячи по християнському, відповідно богослов’ю і всьому тому, у що повинен вірувати кожний істинний християнин і католик, я дійсно сумнівався відносно імені лиця сина божого святого Духа. Я не міг урозуміти, яким чином ці два лиця можуть бути відмінними від отця....Такого погляду я тримався з вісімнадцяти років. Але своє відношення я ніколи не висловлював, не викладав письмово і тільки сумнівався наодинці з собою…»

В подальшому, відчуваючи, що інквізиторів не задовольняють такі формулювання і що наполягаючи на «незбагненності» втілення «слова» в Христа — людини він прирікає себе на неминучу смерть, Бруно здав свої позиції. На запитання про «природу» чудес Христа він відповів: «…я вважаю, що чудеса Христа були божественними, істинними і дійсними, а не уявними. Я ніколи не говорив, не вірив, не думав нічого противного цьому поглядові». Однак у своїй книзі «Вигнання торжествуючого звіра» Бруно писав про чудеса євангельського Христа як про безглузді вимисли: «Божество наділяє надприродними дарами, дає можливість скакати на водах, заставляє раків танцювати, вчить кульгавих перекидатися, кротів (сліпих) — бачити без окулярів і проробляти всілякі інші незчисленні прекрасні речі…»

Бруно відверто кепкував з церковного вчення про Христа: «як ж нам повестися з… людиною приєднаною до тварин, або з тваринами прикованими до людини? Два єства створили в ньому одне лице, дві субстанції поєднуються в іпостальній єдності. Що дві різні речі, поєднуючись, створюють третю, єдину, в цьому, мабуть, не може бути сумніву. Але ось в чому полягає трудність. Чи можливо сказати, що ця третя річ, краще кожної з двох речей взятих разом або взятих окремо, або вона гірше них? Я можу запитати: якщо до людської суті приєднати конячу, то що отримаємо? Чи буде це щось божественне, достойне престолу на небесах, або вийде тварина, яку треба відправити в конюшню або на пасовисько?»

Розрахунок Бруно був простий — намагаючись обманути інквізиторів, він передбачав, що вони не читали його книжок. А тому він повторив на допиті те, що вважає про Христа істиною церква.

В дійсності ж заперечення божественного Христа, реальності святого духу мало для Бруно принципове значення. По суті він ототожнював Бога з природою, у якої природно не могло бути трьох іпостасів. Природі нічого не протистоїть. Бог-природа повністю визначає всі явища, які ми можемо спостерігати і вивчати.

Мистецтво під час творчості розмірковує, мислить. Природа діє не розмірковуючи, відразу. Мистецтво впливає на чужу матерію, природа — на свою власну. Мистецтво знаходиться поза матерією, природа — всередині матерії, більше того — вона сама є матерія.

Таким чином, матерія все утворює з власного лона, так як природа сама внутрішній майстер, живе мистецтво, дивовижна здібність, обдарована розумом, і яка викликає до дійсності свою, а не чужу матерію».

Тут така природа, що зветься іноді Богом. В другом ж трактаті, написаному незадовго до останнього арешту, «Пояснення фізичних книг Аристотеля» Бруно взагалі відкидає ідею про Бога, хоча б співпадаючим з природою і відкрито оголошує себе прибічником античних матеріалістів.

Бруно не хотів помирати. В кінці XVI ст. Бруно міг змалювати тільки загальну картину «саморозвиваючої природи», в той час як у руках його опонентів були авторитет Святого письма, звід Фоми Аквінського, постанови церковних соборів і канонізовані церквою труди Аристотеля, які вважалися істиною в останній інстанції.

А допити тривали... Питання: «Чи засуджував діяльність святої матері церкви, що підтримує християнський народ на шляху господньому і що розправляється з тими, хто ухиляється від католицької віри? Чи висловлював погляд, що апостоли повертали народи проповідями і прикладами доброго життя, а тепер говорять, що проти тих, хто не бажає бути католиком, треба виявляти жорстокість і застосовують до них не любов, а насильство?»

Відповідь: «Вірно наступне. Я говорив, що апостоли зробили багато більше своєю проповіддю, добрими справами, ніж можна зробити насильством, як вчиняють зараз. Я не відкидав різного роду лікарських засобів, застосованих католицькою церквою проти єретиків і дурних християн. Про це я говорив і доводив це у своїй книзі. Я говорив у ній, що необхідно викорінювати тих, хто під приводом реформи відмовляється від добрих справ. На основі інших місць моїх книг можливо вияснити чи засуджував я і засуджую і нині такого роду лікарські засоби і застосування суворих покарань проти впертих відступників». Додав до відповіді: «я хотів сказати те, що вже висловив — апостоли значно більше зробили своїми проповідями, добрим життям, прикладами і чудесами, чим можливо досягнуть в теперішній час за допомогою насильства над тими, хто не бажає бути католиком. Не засуджуючи цього засобу діяти, я закликаю до іншого засобу діяти».

У подальшому, восьмилітньому процесі над Бруно, що проходить у Римі, відомо менше. Процедура суду інквізиції відрізнялася тим, що розгляд справи тягнувся роками. Документальні свідчення процесу Бруно збереглися не повністю. Відомо тільки, що йшла перевірка його показань, що він дав у Венеції. Але становище Бруно у Римі було складніше. Венеціанські судді не читали його книг, а якби і намагалися, то навряд чи змогли у них розібратися. Своєрідний стиль, безліч алегорій, посилань на міфологію Риму та Греції робили таке читання нелегким і відкривали широку можливість для трактувань, в тому числі і таких, які могли виправдовувати автора в очах інквізиції.

В 1593 році до рук римської інквізиції потрапив екземпляр книги Бруно «Вигнання торжествуючого звіра», на полях якої невідомим автором були зроблені чисельні помітки, що розкривали істинний зміст написаного. Саме вчення про множину світів стало основою для винесення Бруно смертного вироку.

Невідомо скільки років продовжувався б суд над геніальним єретиком. Наступаючий 1600 рік примусив інквізицію поквапитися з винесенням вироку. Цей рік був визначений Ватиканом «святим» — кожний паломник, який побував в Римі цього року, отримував відпущення всіх гріхів. А одним з головних «вистав» були публічні страти «єретиків».

 

Василь Слободяник