Щоб вижити, треба боротися навіть з сильнішими

«Видатні характери зазвичай суворі, непоступливі, а інколи й жорстокі. Якщо навіть оточення визнає їхню перевагу і віддасть їм належне, то дуже рідко трапляється, щоб їх любили та сприяли їм».
Шарль де Голь

Доля послала мені двох великих учителів: Олеся Терентійовича Гончара і Миколу Михайловича Амосова. Олесь Гончар навчив любити Україну, Микола Амосов визначальною мірою сприяв, аби зрозуміти суть самої людини. Вплив цих двох постатей настільки разючий, що, здається мені, не було й немає в моєму спресованому і суперечливому існуванні таких днів, тижнів і місяців, щоб мої думка чи серце не діткалися до них, не порівнювали неоднозначних подій, що відбувалися за їхнього прижиттєвого подвижництва і що стаються нині. Зізнаюся як на духу: аніскільки мені не затишніше велося й ведеться на білому світі від знайомства з Олесем Терентійовичем та Миколою Михайловичем, але те, що я значно глибше і проникненніше відчуваю себе л ю д и н о ю, — факт незаперечний.

Пригадується, як за тиждень перед моїм п’ятдесятиліттям щоночі снився Микола Михайлович (мова в цій статті йтиме саме про нього). Він мені навіть докоряв: «Чого ж ти, Сашо, не заходиш? Невже образу якусь затаїв...» Але хіба я міг ображатися на Миколу Михайловича, коли великий хірург-мислитель, будучи згустком розпанаханих нервів, за будь-яких обставин різав, як то кажуть, правду-матку, якою б непривабливою, незручною, а то й жорстокою вона не була. І ось я, вже не сила стриматися у своєму бажанні, стою перед дверима за №18. Поглядом ковзнув на годиник: п’ятнадцята тридцять. З хвилюванням натискую на кнопку, дзвоню. Двері відчинила дружина Амосова Лідія Григорівна. Відтоді, як я її не бачив, ще дужче додалося сивини в її волоссі, але очі її горіли доброзичливим і аж ніби молодечим вогнем.

 

— Колю, — гукнула з порогу Лідія Григорівна, — до тебе прийшли.

— Що треба?! — різко, ніби виріс переді мною Амосов, навіть не привітавшись. — Мені ніколи. Швидше розповідай...

— Миколо Миайловичу, я зовсім ненадовго... — поспішно вийняв із валізи важкий том Книги буття України «Мор». — Хочу Вам подарувати...

— Ні, книгу я не візьму, — рішуче заперечив Микола Михайлович.

— Це моя книга... Я написав, тому й дарую, адже Ви, Миколо Михайловичу, дуже дорога для мене людина...

— А хто ти, власне, такий?

— Я — Міщенко...

— Саша! Це ти той герой, що після університету поїхав проходити семестри ще й «бамівського університету». Це ти той Саша, що ще в ті роки захоплювався Ніцше...

— Егеж, — світився я небуденною радістю.

— Це ми з тобою, юначе, — Амосов назвав мене саме оцим давнім, унівеситетських років, — «юначе».

Я хотів, було, заперечити, що бачилися ми неодноразово — і в Спілці письменників, і в його квартирі, що на Богдана Хмельницького, і просто випадково на вулиці, однак ті зустрічі, порівнюючи з роками моєї молодості, були менш значущими, тому уточнювати не став і продовжував:

— У 1974 році Ви, Миколо Михайловичу, читали лекції в університеті для студентів-психологів, і там я з Вами і познайомився. Ви ще писали мені згодом листи на БАМ. Тепер ось минуло стільки літ, я став письменником... Написав головну книгу свого життя про голодомор в Україні. Хочу Вам її подарувати.

— Ні, книги дарувати не треба. Я все одно не читатиму її, хоч я й писав тобі в листі добре слово про попередню. Така товста книга... Скільки сторінок?

— Тисяча двісті.

— Ні, не візьму, бо не прочитаю... — в низькому грудному голосі несподівано забриніна така пронизлива трагічна нота-передчуття свого фізичного кінця, що мені мимоволі стало якось не по собі і соромно, що звернувся з такою пропозицією. Після раптового лункого мовчання Микола Михайлович сказав:

— Іди собі, Сашо. Мені ніколи...

Я не пішов, а спокійно пояснював заздалегідь намічене, запрошуючи Миколу Михайловича на свій авторський вечір.

— І в Спілку я не піду... Ваші письменники мене не знають. І... не люблять. Ой, як вони мене не люблять... Я взагалі думаю, що мене виключили зі Спілки.

— Жартуєте, Миколо Михайловичу...

— В Спілку я не піду, — повторив Амосов тоном, що не потребує заперечення, а я, скільки міг, опротестовував «письменницьку нелюбов» , але несамохіть подумав: Микола Михайлович живе майже піввіку в Україні, а української мови так і не «осилив» (улюблене його слівце). Натомість англійську майже досконало опанував. Та ще про якусь там «українізацію в Україні, що не вдалась...» заявляв нещодавно по телевізії. Звісно, українським письменникам, кожному свідомому українцеві це не подобається...Але щодо нелюбові Микола Михайлович перегинав палицю.

Отже, й другий мій «пункт» зривався. Лишався останній — третій. В моїй свідомості пробіг холодок сумніву, що й третій «пункт» Амосов відріже геть, як відрізав ще донедавна хірург усе непотрібне й зайве під час операцій хворим пацієнтам.

— Миколо Михайловичу, — врешті-решт наважився я порушити напружене, невизначене мовчання. — Дуже прошу сфотографуватися зі мною на пам»ять. У мене немає жодного фото, де ми були б разом... І зрозумійте мене правильно: майже тридцять років Ви були для мене тією людиною, завдяки якій я досяг того, що маю. Ваша невидима присутність, надто в молоді роки, світила мені завжди.

— Добре, — раптово погодився Микола Михайлович і залився в приязній доброзичливій усмішці. — Тільки швидко. Клацни — і баста...

Микола Михайлович хутенько відчинив гардероб, вийняв звідти сталевого кольору костюм, малинову краватку, білу сорочку. Притримуючись рукою за стелаж з книгами, перевдягався. Худе-худюще тіло в Миколи Михайловича — самі лише кістки та шкіра. Таким худющим я запам’я­тав хіба що свого батька, коли бачив його востаннє...

— Фотографуй, юначе! — мовив голосно і в якомусь ледве вловимому прощальному відчаї Микола Михайлович, а потім його настрій враз перемінився, він заусміхався, ніби запитуючи мене своїм поглядом: «Не такий я ще й старий? Правда ж?»

Але ж я хочу сфотографуватися разом із Амосовим. Як це зробити?..

Микола Михайлович, здавалося, прочитав мою стурбованість.

— Ходімо туди, — показав поглядом у коридор.

На кухні підійшли до дружини Миколи Михайловича. Вона перевдяглася в атласне, з синім відлиском плаття.

— Лідо, клацни нас удвох... — мовив Микола Михайлович.

— Я не фотографуюсь... — заперечувала Лідія Григорівна.

— Але ж ми тебе й не просимо фотографуватися. Людина, бач, просить...

Однак Лідія Григорівна стояла на своєму незрушно, і ніякі вмовляння не подіяли.

— Бачиш, Сашо, — розпачливо розвів руками Микола Михайлович, повернувшись до мене своїм рухливим обличчям. — Не вийшло у нас з тобою і фотографування. — І раптом запитав у дружини:

— А де ж це внучка?

— Гуляє.

— Швидко повернеться?

— Не знаю.

Аж тут дзенькнуло у двері. На порозі з’явилася дівчинка — років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Худенька, з довгими пасмами волосся, блискучими сяючими очима — Аня.

— Познайомся, — одразу з порога мовив до неї Микола Михайлович, — мій давній приятель Сашко Володимирович Міщенко. Ми з ним знайомі вдвічі довше, ніж ти живеш на світі...

Онука всміхнулась, а Микола Михайлович атакував її:

— Це добре, що ти прийшла. Клацни нас разом, — несподівано кинув оком на годинника. — Часу обмаль. О четвертій я повинен бути на колегії в Будинку вчених.

Аня охоче зробила кілька знімків. Запропонувала «клацнути» Миколу Михайловича разом з нею. Я проникненно, усвідомлюючи важливість моменту, «увічнив» Амосових. Люблячі, з зосередженим світлом ув очах, стояли вони прихилившись інстин­­ктивно одне до одного перед об’єктивом — дідусь Микола Михайлович Амосов й онука Аня.

Вийшли з квартири. Спускаємося з третього поверху. Обережно притримую за лікоть Миколу Михайловича, не забуваючи, що в його серці — штучний стимулятор. Та й Миколі Михайловичу без року дев»яносто — не кожному Бог відмірює стільки топтати ряст на землі...

— Миколо Михайловичу, я вас проведу.

— Якраз я тебе, Сашо, й хотів попросити про це, — поступово прискорював ходу Микола Михайлович. — Ноги, бачиш, вже не «бігають».

Посеред вулиці несподівано з авто висунулось доброзичливе обличчся зовсім незнайомого водія: «Слава хірургу Амосову!»

— Всі знають Вас, Миколо Михайловичу, — кажу задоволено.

— Хай... Мені це голову не кружляє, — з якоюсь щемливою виправдовуючою гіркотою мовив Амосов.

Недавно я прочитав «Енциклопедию Амосова», і виникло оте сакрементальне: невже Амосов не розуміє, що світ розвивається не за його теоріями («Суха теорія, мій друже, а древо життя зеленіє...»), рухається й розвивається не за його заманливими гіпотетичними моделями-конструкціями. Світ земний, а надто людський, такий несподіваний і незбагненний, вже давно поділений і розподілений, керований і контрольований капіталом світових космополітичних акул-олігархів. Жорстоких акул. Безжальних. Аморальних і страшних. Ці питання «прокрутилися» в моїй свідомості з такою ясністю і блискавичною швидкістю, що Микола Михайлович, здається, не помітив навіть напруженої моєї паузи. Я поставив Миколі Михайловичу запитання прямо, без дипломатичного хитроблудства. Як, до речі, й учив мене нещадний Амосов.

— Кажеш, Сашо, про акул... про суперечність моїх висновків зі світовим розвитком, про своєрідну «нестиковку». Сумніви — це добре... Але ніякої суперечності в моїх потрактуваннях немає. Світ, брате мій Сашо, завжди був жорстокий. Акули стали ще «зубатішими», а засоби винищування людини людиною — витонченіші й нещадніші... Давній Єгипет. Римляни. Греки. Німці. Російська імперія також цим грішила. Постійні війни. Ріки крові... Що вчора, що сьогодні. І не обов’язково це стосується «акулистих» націй. Світ тримався і тримається на жорстокій силі. Так було. Так є. І так буде в усі часи. Розраховувати на «гуманізм» можуть хіба що пацифісти...

— Хотілося б, дуже хотілося б заперечити Вам, Миколо Михайловичу, але факти розвитку й існування планети Земля, як то кажуть, — вперта річ, і вони лише підтверджують Ваші печальні міркування.

Амосов пояснював далі:

— Я ось з тобою не бачився стільки, і весь час, окрім усякого іншого дріб’язку, займався вивченням психології зграї. Нації, держави, народи — також зграї. У кожній зграї є свої загальні закони й ті, що взаємно виключають один одного. У зграях свої лідери. Свої слабосилі. Свої хижаки й паразити. Свої богомольні й свої богоборці. Свої писані й неписані закони. Як всередині, так і зовні поміж зграями точиться безперервна люта боротьба за виживання. Особливо страшна й підступна вона поміж зграями. В цій боротьбі дозволяється все: хитрість, злодійство, підкуп, провокації, шпигунство, продажність. Усі найбрутальніші й найбрудніші речі дозволені. Не дозволяється лише вбивати. Ось раніше і не вбивали. Це вже коли людство в останні десять тисячоліть «цивілізувалося», то порушили закон і почали вбивати. А давніше, в первісному своєму саморозвиткові, в боротьбі поміж зграями убивств не було. Не було вбивств... — повторив Микола Михайлович останні слова, як незаперечну істину.

— Звідки це відомо?

— Що десять тисяч років тому не вбивали свого ближнього? Може, й убивали... — послабив категоричність Микола Михайлович. — Але ж це були рідкісні, дуже рідкісні випадки. Масових винищень і вбивств, як зараз, не було. Найголовнішого принципу в зграї — не вбий — дотримувалися.

— Миколо Михайловичу, Ви згодний, що світ вже давно розділений і поділений?

— То й що?

— Чому ж ми не чинимо спротиву світовим акулам-олігархам? Нашим доморощеним акулам, незважаючи на те, які вони шкури на себе вдягають — овечі чи вовчі? Це вони своєю космополітичною зграєю-ордою зденаціоналізовують, знекровлюють нашу Україну. З їхньої вини нас поменшало на три мільйони — без голодомору та війни (зустріч сталася 12 квітня 2002 року, а зараз цифра геноцидних жертв корінних українців майже подвоїлася... — Олесь Воля). Акули-олігархи знахабніло грабують цілі країни й народи, топчучись по душах людей, вичавлюючи й гублячи все здорове, талановите й правдиве, що йде від землі. Чому так? Чому мовчимо? Хіба ми й досі раби?!

— А тому, що діє закон зграї — повторюватись не люблю...— з холодним, аж відстороненим відтінком у голосі мовив Микола Михайлович. — Мовчимо? Ні, не мовчимо. Але треба ще голосніше й жорсткіше виявляти протест. Щоб почули всі. Щоб відчули силу праведності.

— Гадаєте, почують?

— Почують. Обов’язково почують. Мовчати не можна. В тиші здійснюються найжахливіші злочини. Але все-таки весь світ у смертній невпинній боротьбі. Сильні перемагають. Від цього нікуди не втечеш...

— І Ви також вважаєте, що невідворотно діяв цей закон, коли американці бомбили територію колишньої Югославії, а ми слов’яни, надто уряди Росії й України, очікували й ганебно жували соплі... Тепер ось над Мілошовичем, патріотом своєї землі, влаштовують міжнародне судилище в Гаазі. Що це — закон зграї?

— ?!

— Ті ж ньюйоркські акули-олігархи (не звичайний народ, що в поті чола свого продукує матеріальні й духовні блага) дощенту знищують беззахисний, слабкий економічно Афганістан, і найдужче постраждали мирні люди...

— А ти хіба жалієш Афганістан? Жалієш отих, що підняли руку на найцивілізованішу в світі Америку?

Мені видалося це запитання цинічним, а Микола Михайлович продовжував:

— Ти жалієш, Сашо, отих, що тримали народ Афганістану у безпросвітних злигоднях та неуцтві? Жінкам навіть школи забороняли відвідувати. Жаліє він їх...

— Однак як їм жити — це внутрішня справа Афганістану, і всяке втручання ззовні суперечить між­народним правовим угодам, здоровому глуздові. Це злочин — так чинити, і в протилежному мене ніхто не переконає.

Час нашої зустрічі закінчувався. Лишалося три хвилини до початку засідання колегії вченої Ради. Повз нас ішов колега-вчений, і я попросив, аби він ще й на вулиці сфотографував нас із Амосовим.

У нашому розпорядженні дві хвилини.      

Звичайно ж, хочу сказати на прощання Миколі Михайловичу щось дуже пам’ятне, значуще, небанальне. Чомусь пригадалося, коли ходив од села до села пішки землею рідної Полтавщини, записуючи свідчення про досі невідомий і незрівнянний ні з якими світовими страхіттями голод в Україні 33-го. Зайшов якось до самотнього старого діда. В сінях побачив здоровенного хвостатого щура. Від несподіванки сахнувся. Стурбовано кажу дідові про щура. Дід лукаво, загадково сміється:

— То мій кіт... — І розповів: Розвелося в мене сила-силенна щурів. І ніяк їх вивести не міг. І труїв, і двох котів тримав — не допомогло. Потім, зимової пори, щоб не смерділо, дай, думаю, заманю щурів у пастку. Насипав їм на дні засіки їжі досхочу. Серед ночі тихцем підкрався — закрив кришкою...

Не відкривав тієї кришки дід більше місяця. Коли зсередини вже не стало чути аніякого шарудіння, відкрив її. На дні лежав один-однісінький щур. Напівживий. Дід викинув геть оте гидке створіння. А щур оклигав і вже повиловлював та поїв до єдиного всіх наявних щурів, які ще бігали в сараї. Ось так щур став у діда «котом»...

Миколу Михайловича страшенно вразила ця розповідь. З небуденним трагічним прижмуром в очах він аж ніби вжалив мене і сказав схвильовано й проникненно: «Ось бачиш, як воно... Про це я тобі й тлумачив: ніяких «моралей» боротьба за існування не визнає...»

Якось по-батьківськи тепло й водночас суворо потиснув мені на прощання руку.

Це був останній його потиск, бо невдовзі всевладна смерть перекрелила його яскраву і мужню земну дорогу.

 

Олесь Воля