Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ГАЗ БЕЗ ФЛОТУ НЕ БУВАЄ?

Чи можна порівняти зелене і кисле? Швидке і слизьке? Приблизно так само складно відповісти на запитання: хто виграв, а хто програв — Росія чи Україна — від харківських угод Віктора Януковича і Дмитра Медведєва, відповідно до яких економічне розміняли на геополітичне. Перше, що впадає в очі: ці угоди укладено не між двома рівноправними партнерами, а між метрополією і колонією — оскільки йдеться про капіталізацію суверенітету України. Саме з цієї причини багато українців сприйняли їх як ураження своєї національної гідності. Причому, мова не тільки про тих, кого в російській пресі називають «необандеровцами», але і про людей з «малоруською» ідентичністю — тих, для кого Українська держава — помилка історії, а великороси, білоруси і малоруси (українці) — єдиний штучно розділений російський народ, який коли-небудь повинен возз’єднатися, — під покровом Російського Світу.

Справа зовсім не в тому, як народ України ставиться до Росії і до перебування Чорноморського флоту РФ в Севастополі — більшість соцопитів показують, що скоріше позитивно і нейтрально, чим негативно. Річ у тому, що між рівноправними і дружніми партнерами подібні питання вирішуються іншим чином — як мінімум, після публічного обговорення теми, після консультацій із зацікавленими сторонами. А тут, судячи з усього, навіть Віктор Янукович дізнався про умови підписуваних ним угод незадовго до самого підписання. І, судячи по його репліці — мовляв, невинуватий я, це все вона, Тимошенко, — з її торішнім кабальним газовим контрактом, — свідчить на користь того, що Янукович виправдовується і рахує українську сторону тієї, що програла. Що краще — бути гордим і голодним чи ситим і приниженим? Пограбованим, але з відчуттям власної геополітичної крутизни чи не пограбованим, але з розтоптаною мрією і вирубаним вишневим садом? Залежно від подібного самовизначення можна і аналізувати — хто що виграв, а хто що програв 21 квітня в Харкові. І які загрози ці угоди несуть як для Росії, так і для України.

Перш за все, треба зрозуміти — навіщо саме потрібний Чорноморський флот Росії?

Недавня ідея про списання на металобрухт декількох російських військових кораблів (великого протичовнового корабля «Очаків», якому ось-ось повинно виповнитися 40 років, і дизельного підводного човна «Святий князь Георгій», якому немає і 30-ти), свідчить або про те, що флотом керують складальники металобрухту, або про те, що його справжнє завдання — зовсім не баланс в Чорному морі з Туреччиною і НАТО в цілому, зовсім не російська присутність в Середземному морі, як було в радянські часи, а чинення тиску на Україну, непускання її в НАТО, можливість тримати її «під контролем» — якщо раптом що. Фактично, забезпечення її «м’якого колоніального статусу» і контроль над Кримом. Плюс також підтримка балансу з Грузією.

У Конституції України існує певна суперечність. Стаття 17 визначає, що «на території України не допускається розміщення іноземних військових баз», тоді як останній пункт перехідних положень передбачає таку можливість тимчасово, як виняток і на основі міжнародного договору: «Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливо на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України».

Будь-який конституційний суд будь-якої країни в будь-якому складі, на який не чиниться політичного або корупційного тиску, скаже, що при подібному різночитанні пріоритет має норма, що міститься в Загальних положеннях Конституції. Це означає, що в 2016-му, коли вже, можливо, В.Януковича не буде і в помині, нове керівництво цілком може сказати приблизно таке: «Дорога Росія! Харківські угоди суперечать нашій Конституції, тому ми їх денонсуємо в односторонньому порядку і пропонуємо до 28 травня 2017 року забиратися з вашим флотом з України подалі». (До речі, основний договір, що діє, про перебування Чорноморського флоту від 1997 року допускає відмову українською стороною в 2016 році від пролонгації терміну — попри будь-які харківські угоди!)

Враховуючи, що будь-які складні проблеми в Росії вирішуються лише в надзвичайному порядку (Сочинська Олімпіада), можна думати, що державне і флотське керівництво після Харкова заспокоїтися і проблему із створенням нових місць базування для флоту (у Новоросійську і Очамчирськой бухті) або із створенням міжнародних регіональних вій­ськово-морських сил (а постійне базування таких російсько-український-турецько-болгарсько-румунських або якихось ще з’єднань за Конституцією України в Севастополі цілком допускається) буде забута. Таким чином, харківські угоди можуть для ЧФ РФ стати пасткою. Літом 1918 року половина імператорського Чорноморського флоту, що пішла з Севастополя, була затоплена на рейді Новоросійська. Зрозуміло, далеко не факт, що через декілька років може трапитися найгірший сценарій. Але харківські домовленості не гарантують, що цього не відбудеться. Є такі ліки — «но-шпа». Хворобу не лікують, але біль тимчасово знімають. Харківські угоди для Росії — це геополітична «но-шпа». Це сьогодні президент України готовий здавати — і збагачений уран США, і базу Кремлю, і багато чого ще. Але що буде через декілька років?

Наскільки вигідне зниження ціни на газ для України, чий економічний стан частково нагадує Грецію, в цілому — питання складне. На перший погляд, так, звичайно, угода вигідна олігархам-металургам, що вклали немалі гроші в передвиборчу кампанію Януковича і тепер претендують на свої «коробки з-під ксерокса».

Але, з іншого боку, саме висока ціна на російський газ примушувала українців ворушитися: збільшувати видобуток власного газу, думати про горизонтальне буріння і розробку сланцевого газу (страшний сон «Газпрому»!), а також займатися впровадженням енергозберігаючих технологій.

Добре відома історія, коли головним супротивником енергозбереження був один з колишніх президентів країни, чиє оточення заробляло на «валу». Нинішній контракт, що примушує Україну купувати у Росії наперед обумовлений великий об’єм газу, хай і за трохи меншою ціною, — це кабала для української економіки.

Ну і найзворушливішою в цій харківській історії може вважатися деталь, яку повідомив В.Путін: виявляється, зниження ціни ляже тягарем зовсім не на «Газпром», а на федеральний бюджет!

Ні до нової революції, ні до імпічменту президента Януковича це, мабуть, не приведе, проте послужить хорошим чинником для консолідації української опозиції. До речі, якщо 150 депутатів Верховної Ради добровільно складуть свої повноваження, а також «обнулять» виборчі списки своїх партій, це означатиме нові парламентські вибори.

Але це вже зовсім інша історія...

Андрій Окара,
російський політолог

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com