Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Останній поцілунок

У невеличкому куточку Бахмаччини розташоване мальовниче село Гайворон, в якому 12 серпня 1986 року народився хлопчик, якого назвали Женею. Тяжка хвороба не дала йому можливості ходити до школи разом зі своїми однолітками, тому з 1994 року Женя розпочав навчання вдома.

Уроки з ним проводила вчителька Алла Сергіївна Дончак. Женя навчався з великим бажанням, кожний урок приносив йому радість. У 2002 році він успішно закінчив 9 класів Гайворонської неповної середньої школи. Щоб здобути повну середню освіту хлопець, відвідував Бахмацьку вечірню школу, успішно її закінчує і в 2006 році навчається у Всеукраїнському центрі професійної реабілітації ін­валідів, де оволодів робітничою професією «оператор комп’ютерного набору». Нині працює у районному тижневику «Порадник».

У 2009 році закінчив Міжнародний університет розвитку людини «Україна», успішно опанувавши фах правознавця.

У сім’ї Женя — старший син, у нього є ще молодший брат. Мама і тато хлопця прагнуть, щоб він жив повноцінним життям, переймаються його турботами, допомагають у тяжку душевну хвилину.

Переборюючи недугу, Женя постійно працює над собою. Має велику силу волі й терпіння. Захоплюється сучасною музикою, фільмами. Саме таких дітей, і не лише їх, підтримує Міжрегіогальна академія управління, надаючи всіляку допомогу в навчанні й творчості, у подоланні проблем, які виникають у їхньому житті.

Мрійливий і романтичний характер Жені під­штовхнув до написання віршів та прози. Перші поезії написав тринадцятирічним. Друзі й колеги кажуть, що віршам Євгена Кармалиги притаманна глибока задушевність, щирість, прозорість і простота. У них пульсує любов до батьків, рідного краю, до краси людей і природи, звучать роздуми про життя, кохання .

На другому обласному фестивалі творчої молоді «Через терни до зірок» у м. Чернігові був нагороджений дипломом, згодом прийшли інші успіхи й нагороди. Нині Євген Кармалига відточує свою майстерність у літературній спілці «Кобзар». Цікава його проза, про що свідчить, зокрема, його оповідання, яке пропонуємо увазі читачів газети «Персонал плюс». Зичимо його авторові щасливої літературної долі.

Стояв початок літа.

На розпечену денним сонцем землю нареші зійшла довгождана вечірня прохолода. В повітрі стояв терпкий аромат півоній, а все навколо було вкрите легеньким покривалом вечірніх сутінків.

Усе заснуло, стомившись від буденної суєти, навіть алеї старого парку розчинилися в абсолютній тиші, тільки місяць самотньо гойдався на гіллі старих дерев.

Він йшов вулицею, зважуючи й обмірковуючи кожен свій крок, ніби боявся порушити ідилію природи — впасти в безодню і розчинитися в ній краплиною вечірньої роси. Сашко зупинився посеред нічного бульвару. Пильно вдивляючись в далечінь, намагався знайти там щось знайоме, рідне, кохане. Ноги підкошувалися, серце шалено калатало в передчутті чогось незвичайного, руки тремтіли, ледве втримуючи букет скупаних вечірнім спокоєм троянд. Вони тисячами голок кололи йому пальці, але він тримався за них, як за невидиму ниточку, що поєднувала його з коханою.

- Невже не прийде, невже розлюбила і забула мене, а може, й не любила ніколи?

Ця думки непокоїла, парк мовчав, тільки легенький вітерець додаючи сили й терпіння, розвіював його неспокій. Удалині почулися чиїсь несміливі кроки.

- Вона прийшла! Як я довго чекав цієї миті!.. — вигукнув юнак і наче несамовитий помчав назустріч невідомості й пітьмі. Він летів майже навмання по нічному шосе, розбурхуючи спокій старих провулків, прискіпливо зазираючи під оксамитову завісу літньої ночі, сподіваючись побачити ту, котра полонила серце, стала володаркою його снів.

- Так, це вона, моя Маргаритка. Сашко ще віддалеку помітив знайому дівочу постать, що рухалася йому назустріч. Він зупинився й завмер, з його очей скотилася непрохана сльоза.

Зібравшися з думками, поволі підійшов до Рити, що стояла за кілька кроків. Для нього вона майже не змінилася: те ж саме вогнисте волосся спадає на засмаглі плечі, біла, ніби мармурова, шкіра обличчя, очі, як стигла вишня. Колір очей колишній, але вони не випромінювали того життєдайного світла, не грали в них вогники щастя, тільки погляд нагадував про неї — колишню Риту, такий же ніжний та беззахисний, як і раніше.

- Привіт, а я гадав, що ти уже не прийдеш, — розгублено прошепотів хлопець, боячись злякати мить довгожданого щастя.

- Пробач, потяг затримали, не змогла приїхати раніше. Довго сиділа на вокзалі, думала. Знаєш, лише там, у напівпорожньому вагоні, зрозуміла, що кохаю тебе і не хочу більше відпускати ні на мить. Ці слова, як солодкий нектар, лікували й водночас бентежили Сашкову душу. Несміливим порухом руки він обійняв Маргариту, протягуючи дівчині величезний букет ніжно рожевих наповнених вечоровою тишею троянд. Рита з подивом дивилася на нього і не могла вимовити жодного слова. Тільки поцілунок зірвався з її гарячих вуст.

Після того, як Рита поїхала навчатися до міста, в її житті з’явилося чимало нових захоплень. Дев’ятнадцятирічна дівчина з провінції відразу ж знайшла собі нових друзів, любила гучні тусовки, нічні клуби, багатих «бойфрендів», які дарували дорогі подарунки, квіти. Та чомусь саме тут, поруч із Сашком, вона відчула себе по-справжньому щасливою, комусь потрібною. Боже, скільки помилок повинна зробити людина, щоб зрозуміти: те, чого їй бракує, може бути зовсім поруч, варто лише простягнути руку. Та, напевно, люди вже так влаштовані і не можуть інакше. Який відбиток наклала на них чорна палітра сьогодення!.. Чи зможуть вони воскресити вітрами заколисане кохання; чи взаємне воно?.. Скільки запитань летить у невідомість…

Вони мовчали, тиша починала гнітити:

- Рито, чому ти мовчиш? Невже за цей довгий відрізок часу тобі нічого сказати?

- Мені здається все це неправдою, маревом. Ніби я сплю і мені сниться прекрасний сон. Зараз я прокинуся — і все зникне геть. Говори краще ти… — майже пошепки відповіла дівчина, відводячи погляд убік, наче намагалася уникати його поглядів.

- Я також розгублений і не знаю, що сказати, боявся, що наші шляхи розійшлися назавжди і тебе вже ніколи тебе не зустріну. Не пригорну, не поцілую. А тепер, коли ти стоїш переді мною, я вдячний долі за ще один шанс бути з тобою, дихати одним повітрям, пити трунок нашої любові з твоїх вуст, що червоніють, ніби маківки в зеленому житі вуст.

- Сашо, невже за весь цей час ти ні разу не закохувався? — поволі розсуваючи стіну надокучливого мовчання, запитала дівчина.

- Ні, я чекав на тебе , вірив, що коли-небуть ти обов’язково повернешся в моє життя, аби більше ніколи не залишати мене так надовго. Пам’ятаєш, той прощальний вечір на пероні вокзалу, де ми поклялися, що ніколи не забудемо одне одного. Де б ми не були і що б з нами не сталося… Обмінявшись медальйонами. Ти тоді ще жартуючи сказала: «Якщо один із нас загубить цей талісман, то нам ніколи не бути разом». Пригадуєш?..»

Сашко скинув з шиї медальйон у вигляді половинки серця й простягнув Риті. Дівчина відразу ж упізнала знайомий «талісман», який сама колись подарувала юнакові.

- І ти весь час не розлучався з ним? — збентежено запитала дівчина.

- Цей кулон-- часточка твого серця. Загубити його, означало б зрадити наше кохання, втратити право кохати і бути коханим.

Без нього я просто не зміг би вистояти над страшною безоднею власного життя.

Рита слухала і розуміла: «Я повинна розповісти йому сьогодні, бо завтра може бути пізно. Не пробачить, не зрозуміє, осудить — нехай! Але він має право знати правду. Та як же скажеш тому, хто чекав тебе, вірив тобі, а головне — кохав, що ти — зрадниця! Яка так легко змогла викреслити його зі свого життя, змінивши на брутальні обійми прокурених шкірянок . А може, це й не зрада ? Може, я просто шукала себе, нескорену, в руїнах власного життя.

Думки, ніби бджоли у Спасівку, плутаючись, роїлися в її голові, витісняючи одна одну.

- Сашо, пробач мені!.. — ця фраза, як літня злива, така ж спонтанна й не передбачувана, вихопилася з глибин її єства.

- За що, Риточко ? — розгублено запитав юнак.

- Знаєш, багато чого змінилося від часу нашої останньої зустрічі. Я вже не те наївне босоноге дівчатко з гнучким станом і невинною посмішкою. Перед тобою інша Рита, амбітна, самозакохана незнайомка. Тобі потрібна дівчина, яка б любила тебе, зустрічала щовечора й проводжала на світанку. А я...

«Мовчи, дурепо, ти втратиш його назавжди, — підказувало закохане серце. — Ти повинна почати нове життя з чистої сторінки…»

Що робити ? Як вибрати вірний шлях? Аби потім, не

заплутуючись у тернах совісті, йти далі й не

соромитися власного минулого. Мабуть, ніхто, крім неї самої, не зможе розгадати складний ребус дівочої долі.

- Рито, що б ти зараз не сказала, знай: для мене ти назавжди залишишся несміливим дівчатком з широкою посмішкою та гнучким станом. Нехай життя внесло в наші долі свої корективи, надовго роз’єднавши нас. Та головне, що ми змогли знайти одне одного в цьому суєтному світі, не заплямувавши чорним сьогоденням своїх душ. А все решта не має значення.

- Можливо, ти правий: навіщо ворушити минуле? Адже я люблю його і не хочу руйнувати омріяне кохання нікому не потрібною сповіддю. Нізащо не дозволю примарам минулого руйнувати своє майбутнє. Хай би яку ціну доведеться сплатити за свої помилки, я змінюся, стану іншою, колишньою. Тільки час зможе розставити все на свої місця, тільки йому підвладна здатність зцілювати людські серця, давати оцінку їхнім вчинкам.

Вечір розсипав міріади зірок на шовковисті трави старого парку. Легенький запах сонних акацій, розливався в далечінь, проникаючи в кожну щілину навколишніх провулків, намагаючись звільнити їх з полону смертельної тиші.

-Сашо, я справді ще не байдужа тобі? Невже ніколи не спадало на думку знайти когось? Адже від нашого прощання минув майже рік.

- Я готовий чекати тебе завжди, аби лише знати, що ти кохаєш мене , як і раніше. Сотні разів я малював тебе у своїй уяві, сотні разів ти приходила у мої сни. Зникала й з’являлась, як пустельний міраж, як виплекана мрія, як нездійсненне бажання. Інколи здавалося, що я бачу тебе серед натовпу подорожніх. Вітер куйовдить твоє волосся, легка сукня кружляє в шаленому танці навколо засмаглих стегон, щільно прилягаючи до граційних грудей; радісно посміхаючись, ти летиш назустріч вранішньому сонцю. Намагаєшся звільнити сонячного зайчика, який спросоння заплутався у твоєму волоссі. Я гублюся посеред тисячі незнайомців, кличу тебе. А згодом розумію, що то лише приємна ілюзія . Яка обов’язково повинна стати реальністю. Кохана, пообіцяй, що ми завжди будемо разом і ніколи більше не розлучимось . А може, ти розлюбила мене, -забула?..

- Дурненький, звичайно ж, я кохаю тебе, як і раніше. Кожна хвилина без тебе мені здавалася вічністю. Я згадувала кожний твій крок, кожне слово, присмак поцілунку, колір очей, дотики рук . Думала : «Зараз він іде найомою вулицею, стомлено посміхаючись. Може, навіть сидить за столиком того самого кафе. П’є ту саму чорну каву з великим вмістом кофеїну. Сумно проводжає останніх відвідувачів, шукаючи моє обличчя. А завтра знову йтиме на роботу, загубиться у повсякденних клопотах, але вечорова мелодія чарівної флейти обов’язково проспіває йому моє ім’я. І він спиниться, аби послухати тихі акорди зачарованого кохання.

Сутінки згустилися, заглушуючи останні акорди пташиного оркестру. Темрява, змахуючи широкими рукавами чорного, розшитого зоряним ниттям жупану, так і манила в таємниче царство літньої ночі, огортаючи світ хвилями заворожливого спокою.

- Сашо, мені вже час. Мама хвилюватиметься .

- Можна я проведу тебе? — ніяковіючи, запитав юнак.

- А я вже думала, що ти й не спитаєш. Хотіла шукати іншого супутника, аби допоміг мені чимскоріш потрапити додому, — жартівливим тоном відповіла дівчина. Сашко узяв Маргариту за руку, вузькою стежкою навпростець вони попрямували додому. «Царівна — ніч» похапцем стирала з обрію знайомі силуети. Лише декілька трояндових пелюсток, що загубилися в зеленому лоні шовковистих трав, ще довго милували око.

Минали дні, за ними тижні. Рита поволі звикала до сільського життя. Ніжні світанки, тихі вечори стирали з її пам’яті неприємні спогади минулого. Поруч з Сашком вона швидко забула про колишнє життя, яке зовсім недавно вабило молоду , енергійну студентку. І нехай їй непідвладний час, і вона не в змозі щось змінити в минулому, але може створити майбутнє. Таке про яке мріяла: без обману і фальші, холодних обіймів і брутальних поцілунків. З людиною, яка б розуміла, підтримувала, кохала. А чи вдасться?... Здавалося б, як мало потрібно для щастя. Чому ж тоді тисячі людей витрачають на його пошуки дні, місяці, а то й роки . А коли врешті решт знаходять, на їхньому шляху часто з’являються непереборні перешкоди, котрі здатні розлучити назавжди.

- Рито! — почулося за вікном. Нафарбувавшись на скору руку, дівчина швиденько відчинила двері, впізнавши голос коханого. За дверима й справді стояв Сашко. Зі звичним букетом Ритиних улюблених троянд..

- Заходь, будь ласка, я зовсім забула про час. Цілий день готувала дипломну роботу.

- А я чекав тебе на нашому місці — в парку, а тоді вирішив прийти сюди. Це тобі, твої улюблені.

- Ти не збанкрутуєш на трояндах? — усміхнувшись, поцікавилась дівчина.

- Для тебе, я готовий приносити їх щодня . Та все одно поміж них не знайдеться красивішої за тебе

- Знаєш, ці два тижні були найщасливішими в моєму житті. Спасибі тобі. Я знову відчула, що живу в світі, створеному для мене, де є тільки ми. Де ніколи не буде брехні й недовіри, а від холоду нас зігріватиме вогонь нашого кохання. Обійми мене якнайміцніше і не відпускай. Бо завтра знову прощання, але потім обов’язково буде зустріч, і тоді лише смерть зможе розлучити нас.

Сашко міцно стиснув дівчину у своїх обіймах і тихо прошепотів:

- Ти ж повернешся, правда?

- Звичайно. Головне, вір мені. Знай, що ти моє життя. Без тебе не може існувати жодна клітина мого тіла. Ти потрібен мені, як повітря, як кисень, як вода.

Рита плакала. Її гаряча сльоза упала на Сашкове плече.

- Ну все, досить сліз. Ходімо, у мене є два квитки на вечірній кіносеанс. Поквапимось, а то спізнимось, і в залі знову не залишиться вільних місць.

- Зачекай. Сьогодні я не маю бажання кудись іти. Давай краще залишимося тут наодинці, тільки ти і я.

- А як же квитки?

- Ми збережемо їх, вони нагадуватиме нам, що після мого повернення ми обов’язково повинні сходити в кіно.

Вони сиділи за столом, п’ючи червоне вино, під блідавим сяйвом свічок. У розчинене вікно безсоромно зиркав ясноокий місяць, ніби намагався прочитати їхні думки і потаємні бажання. Із напівсонного шосе ще чулися останні розмови перехожих. Село поволі засинало, вкутуючись у ковдру довгожданого спокою. Сашко дивився в Ритині заворожливі очі й думав: завтра я попрощаюся зі своєю коханою. Вона знову стане міською дамою, знайде престижну роботу, а потім вийде заміж за якого-небуть олігарха, котрий буде влаштовувати для неї шикарні прийоми, купувати модний одяг, прикраси. А що я можу запропонувати їй, крім свого кохання? Низьку зарплатню простого робітника. А вона з ранку до вечора стоятиме над плитою, готуючи мені борщі? Вперше в житті Сашко шкодував, що не має квартири в елітному районі, рахунків у швейцарських банках і маленького острівця десь на іншому кінці світу. Куди вони могли б утекти, розтанувши у незвіданому всесвіті. Аби ніхто й ніщо не змогло більше їх розлучити. Ці думки навіювали на хлопця сум. Він намагався гнати їх від себе геть, та вони обсідали його, мов ворони, що знайшли нову поталу і поспішають роздерти її на шматки.

Ритине обличчя теж полонив смуток. Що чекає на них в майбутньому? Чи вдасться їй стати такою, як колись, попрощавшись назавжди з минулим. А чи відпустить воно? Чи не стане її, здавалось би, невинна брехня фатальною помилкою всього життя? Недарма ж говорять, що все таємне колись обов’язково стає явним. А за кожний хибний вчинок ми змушені платити подвійну ціну…

Час летів невблаганно швидко. Старий годинник нещадно поглинав останні секунди півночі, безжально наближаючи мить прощання. Може, на день, а може, й на все життя.

- Рито, я мабуть вже піду. Не бажаючи відпускати дівчину зі своїх обіймів, тихо сказав юнак. Кинувши поглядом на застиглі двері, котрі жалібно скрипіли, неначе розуміли смуток двох закоханих. Про що ж вони намагалися попередити їх ? Від чого застерегти, а може, навіть врятувати? Хтозна.

- Ні, не залишай мене одну, я занадто довго була насамоті. Для мене все давно вирішено. І сьогодні я хочу бути з тобою, віддати душу і тіло одному тобі назавжди. Хай якою болючою буде наша розлука, я хочу, щоб ти знав: я твоя на все життя. Вони не могли більше стримувати свої почуття. Якась невидима сила з’єднала їх воєдино. Поцілунки літнім дощем шалено скочувались на змучені чеканням тіла. Всі недомовлені слова, нездійснені бажання більше не мали значення. Віддавшись своєму коханню, вони забули про все і всіх, загубившись десь далеко в країні райських яблук і чайних троянд. Туди не могла дістатися жодна людина, ніхто не міг завадити їхньому коханню. І тільки сонячний промінь, пробиваючись крізь легеньку фіранку, зміг повернути їх на землю. Пробудившись від реального, але все таки сну. Рита швиденько зібрала найнеобхідніші речі і вже за декілька хвилин вони вийшли на знайоме шосе. Загубившись у натовпі подорожніх, вони квапливо прямували до залізничної станції. Обоє мовчали, лише зрідка перезиркуючись. Рита йшла, тримаючи Сашкову руку, і думала: сьогодні я знову приїду в місто, зустріну одногрупників, друзів або просто знайомих. А якщо раптом, десь посеред вулиці я зустрінуся з тим, хто використав, знівечив , а потім, ніби непотріб, викинув геть. Залишивши лежати одну під холодним дощем безпорадну немічну, обірвану. Люди йшли, обминаючи мене, а в кожного на вустах я читала тільки одне слово: «повія». А я й справді була схожа на неї. Брудна, мокра, розтоптана, сиділа на тротуарі, чекаючи на допомогу від людей, у яких викликала огиду. Дощ лив на руки, обличчя, змиваючи залишки макіяжу. А я просто сиділа і не могла збагнути , що зі мною сталося. Сльози безжально обпікали змерзле тіло, ноги задерев»яніли від переляку і не хотіли слухатись. А перед очима досі стояла та страшна картина.

Рита не могла навіть уявити, що це може статися саме з нею, що Артем, який здався таким приємним юнаком і до того ж був її однокурсником, зможе вчинити щось подібне. Тієї миті дівчині хотілося заховатись від усього світу, втекти від людського осуду, змити з себе весь бруд і просто заснути.

Артем і раніше приділяв Риті увагу, водив в кіно, дарував дорогі подарунки , це не абияк імпонувало молодій студентці, але вона навіть не підозрювала, що ця дружба залишить в душі глибокий і болючий слід, який нездатне змити жодне цунамі, котрий і дотепер ятрив її скривджену душу. Як він міг так безжально перекреслити її майбутнє, адже він кохав її і сподівався , що коли небудь дівчина відповість йому взаємністю. А коли збагнув, що Риту цікавить лише його гаманець, вирішив помститися, хай навіть занадто жорстоким способом.

Той злощасний вечір здався дівчині звичайною пригодою . Як завжди, сходили в кіно, потім бар, дискотека. Такий графік був для дівчини звичним і тому, коли Артем запропонував знайти затишніше місце, де вони змогли б усамітнитися, Рита без зайвих вагань погодилася і навіть запропонувала декілька приємних місць, не підозрюючи, що чекало її за стінами того нічного клубу. Розрахувавшись з барменом, Артем майже силоміць витягнув дівчину на вулицю, пхнувши на узбіччя малолюдного провулку. Рита намагалася звільнитися від надокучливого кавалера, та напівп’яний молодик схопив дівчину за руку, штовхнув її на мокре шосе: “Хоча б на мить станеш моєю…” Після довгих знущань, втамувавши свої чоловічі інстинкти, зник, як страшний кошмар, що міг наснитися лише посеред ночі.

- Ну ось ми й прийшли, — сумовито мовив Сашко.

Ці слова стали для Рити порятунком від сірих думок, які гадюками плуталися в голові. Дівчина кинула оком на старий вокзал і сумно посміхнулася, переводячи погляд на коханого .

- Не сумуй тут без мене, а головне вір мені, — ледве стримавши сльози, прошепотіла дівчина, міцно притискаючись до Сашкових грудей.

- Рито, нехай ця розлука для нас буде останньою, а наш “оберіг” нагадує тобі про мене. — Хлопець простягнув дівчині знайомий кулон і додав: — Нехай він принесе тобі удачу.

Рита взяла щасливу “половинку серця” і вже було хотіла з’єднати її зі своєю, як раптом помітила, що талісман яким вона, так дорожила зник.

Невже я загубила його ? Ні, мабуть, залишила в дома, подумки заспокоювала себе дівчина. Та чим більше вона переконувала себе в цьому, тим більше їй здавалося, що сталося непоправне і разом з кулоном вона загубила все: долю, щастя кохання, яке так довго шукала. Сашка, котрий увесь цей час чекав тільки на неї.

Що це, знак, чи просто збіг обставин? — намагалася збагнути дівчина. Ритине обличчя зблідло, а від посмішки не залишилося і сліду. Вона схопила Сашкову руку й міцно стиснула її в кулак; тієї хвилини їй здалося, що без хлопцевої допомоги вона не змогла б зробити жодного кроку і впала б на землю, втративши свідомість.

- Що з тобою, Маргаритко ? — запитав стурбовано хлопець, помітивши раптову дівочу слабкість. — Не хвилюйся, я тут, поруч з тобою, все буде добре, ось побачиш, — намагаючись бодай трохи заспокоїти схвильовану Маргариту, сказав юнак.

- Ні, коханий, нічого уже не змінити, не повернути назад, нам ніколи не стати колишніми…

- Ти говориш так, ніби намагаєшся сказати щось важливе.

- Це справді так. Розумієш, я ніде не змогла знайти свій талісман і боюсь, що просто загубила його. А це значить, що наші дороги розійдуться назавжди.

- Заспокойся, кохана, не варто перейматися через якусь підвіску, це звичайний шматок заліза, який ніколи і нічого не зможе для нас змінити. Ми самі ковалі свого щастя і ніхто ніколи не відбере у нас одне одного.

- Ти справді так думаєш?

- Я вірю в наше кохання, а значить, ніщо і ніколи не стане нам на заваді…

Сашко говорив, але якесь не відоме раніше передчуття не давало йому спокою, віщуючи щось недобре. В ту мить хлопцеві здавалося, що серце ось-ось вискочить з грудей, розлетиться на тисячі маленьких осколків. Про що він думав, що так бентежило душу? Тоді це запитання він не знав відповіді.

З перону почувся квапливий голос провідника, який оголосив посадку на щойно прибулий потяг

- А ось і твій вагон, — зібравшись з думками і трохи заспокоївшись, сказав юнак, перевівши погляд на третій вагон “підтоптаного” поїзда. А кондуктор безперестанку запрошував пасажирів зайняти свої місця. Всі бігли до вагонів, боячись запізнитися, а вони просто стояли, мовчки торкаючись одне одного поглядами. Бо ж навіщо слова, адже їхнє мовчання може сказати більше, аніж тисячі зайвих слів.

- А що, вже пора? — запитала Рита, відвівши очі вбік.

- Час прощатися, кохана, — сумно, але впевнено, відказав хлопець, стискаючи дівчину в своїх обіймах.

Що він відчував, ким був для неї? Коханням усього життя чи лише черговим захопленням, яке так легко можна забути і жити далі? Чому вона ніяк не може розібратися в собі, зрозуміти одну просту істину: життя дається нам тільки раз і ми повинні прожити його достойно, обравши правильну путь, звідавши щастя.

Поїзд рушив, постукуючи колесами об залізні рейки. Дівчина сумно дивилася у вікно і плакала. Сашко теж поволі брів пероном, проводячи очима поїзд, що так безжально відняв його щастя.

- Рито!- почулося з сусіднього купе.

- Я? — перелякано перепитала дівчина, поволі йдучи на голос. Він видався їй знайомим, і дівчина трохи заспокоїлась. Відчинивши дверцята купе, вона побачила декількох дівчат, які про щось дуже голосно розмовляли. Поміж них дівчина впізнала свою шкільну подругу Світлану.

- Ну привіт, Риточко, — обійнявши промовила та. — Сто років тебе не бачила. Ну розказуй, як ти? Чим займаєшся?

-  А що розповідати? Навчаюся в училищі, саме сьогодні їду захищати диплом . Тож перед тобою уже не просто твоя колишня однокласниця, а спеціаліст по шиттю одягу.

- Ну, я тебе вітаю. Мабуть, від хлопців відбою нема?

- А що мені ті хлопці, ти ж знаєш, що, крім Сашка, я так нікого й не змогла полюбити по-справжньому.

Вони ще довго розмовляли. За дівочими теревенями Рита навіть не помітила, як пролетів час і оголосили її зупинку. Попрощавшись із веселою компанією, вона вийшла на майже порожній перон і жвавою ходою пішла по знайомій вулиці, яка лагідно зустріла її радісними посмішками перехожих, вплівши у волосся золотий промінчик сонця. В той момент усі чорні думки покинули Ритину голову, і вона, радіючи, розсипала свою посмішку навусібіч. До училища лишалися лічені кроки, як раптом її зупинив знайомий голос. Обернувшись, Рита побачила свою однокурсницю, яка теж поспішала до училища.

- Олю , це ти? — трохи здивовано запитала дівчина

- А що, я так змінилася за останні тижні?

- Зовсім ні, просто я думала, що всі уже давно зібралися. Ходімо швидше, а то запізнимось, — поквапила Рита говіркук подругу, яка невпинно розповідала новини останніх тижнів. Дівчину вже мало цікавило колишнє життя, тому вона не надто дослухалася до всього, що говорила Оля. Голова була зайнята іншим: Як швидше зникнути з цього не завжди приємного міста. Опинитися в Сашкових обіймах. Почати нову сторінку життя.

- Ритусю, не хотіла говорити, але мушу. Нещодавно на вулиці я зустріла Артема

- Як; Артема?... Він же начебто поїхав з міста... Ти нічого не плутаєш? — прриголомшено запитала дівчина. Ця фраза пронизала її наскрізь, і в серці тієї миті оселився той нещадний страх, який, здавалося, покинув назавжди.

- Ти не хвилюйся так, все буде добре. Я розмовляла з ним. Знаєш, він дуже змінився і шкодує, що так вийшло.

- Він буде там? — з жахом у голосі спитала Маргарита, вказуючи на двері училища, що вже виднілися між крислатих каштанів.

- Перестань, я вже жалкую, що розказала тобі. Ходімо всередину, нас чекають.

Всю церемонію дівчина не знаходила собі місця, перебираючи очима випускників. Боялася, що Артем десь там — поруч, чекає нагоди ще раз осквернити й розтоптати її честь.

Ледь дочекавшись кінця урочистостей, дівчина вибігла на вулицю, та голос Олі зупинив її:

- Стій-но, куди це ти зібралася? — Я думала ми разом відсвяткуємо, хлопці пропонують поїхати на річку, а ти втікаєш?

- Н, вибач, Олю, — я не можу, обіцяла сьогодні ж приїхати додому. І до того ж там буде Артем.

- Ну то й що? Тебе запрошую я, а не він. І відмовки не приймаються.

Рита й отямитись не встигла, як уже сиділа в машині, в компанії Олі та ще двох юнаків, Артема, та Сергія. Вона повірити не могла, що сидить з ним в одній машині. І чомусь почувається надиво спокійною, хоча ще півгодини тому ладна була бігти від однієї лише згадки про Артема. Що так заспокоїло її — присутність Олі, та Андрія? А може, це просто затишшя перед бурею? Та це хвилювало Риту найменше, зараз вона думала, як виправдає свій вчинок, що скаже мамі, Сашку, який, мабуть, уже давно чекає на вокзалі. Та нічого, вони зрозуміють, подумки заспокоювало себе.

-   Ну ось ми й на місці, — сказав один із кавалерів.

Машина зупинилася біля водойми.

- Оце і є той знаменитий Сейм, про який я так багато чула? — вражена давколишньою красою, запитала Оля.

- А тут і справді гарно, — зачаровано сказала Рита. — Спасибі тобі, що

вмовила мене поїхати.

- Ну все, дівчата, годі сентиментів, давайте краще розпалимо багаття, а то щось занадто прохолодно, правда Андрію? — напрочуд спокійно запропонував Артем.

Час невпинно летів. І поволі починало сутеніти. Рита сиділа коло розпаленого багаття  і думала, що зараз могла б бути вдома, поруч з коханим, натомість сидить тут, слухає п”яні теревені колишніх друзів і почувається останньою дурепою. Навіщо дозволила себе вмовити, чому не поїхала додому? Я ж обіцяла повернутися. І не дотримала слова, а значить, не кохаю по-справжньому. Чому ж тоді ні з ким, крім Сашка, мені не було так добре? Треба позбутися надокучливих думок, інакше просто не зможу жити. Дівчина підвелася й побрела в далечінь. Вона йшла в океані спокою. Ледь відчутні поцілунки річки лагідно торкалися обличчя. Вода поглинала червоний сонячний диск, який ледь-ледь виднівся вдалині. Червоне проміння запалило тишу, повітря, небо, пісок — все в багряному ореолі вечора. Вечір прощання. Сонце ... Тихий плескіт біля ніг. Це воно? Запах акацій, які завмерли у високій тиші, квіти, налиті кров’ю сонця. Солоні сльози на засмаглому обличчі.

- Невже це і є щастя? А як же кохання? — крізь сльози скрикнула дівчина й відразу ж відчула на собі чийсь колючий погляд. Озирнувшись, Рита побачила молоду дівчину, вона була одягнена в довгий жупан з великим капюшоном, що повністю закривав її обличчя.

- Хто ви? — вкрай здивувалася Маргарита.

- Твоє сумління, — відповіла дівчина, поволі скидаючи капюшон. Рита ледве втрималася, аби не закричати. Перед нею й справді було її обличчя, але чомусь таке сумне та бліде, кволе й перелякане, хворобливе й знервоване. Не тямлячи, що робить, Рита вдарила незнайомку по обличчю і зойкнула. Її обличчя боліло, ніби по ньому й справді вдарили І лише тоді вона збагнула, що настала мить розплати, — але за що? За ті короткі миті щастя? Чи за безкінечний шлейф самотності, який постійно тягнеться за нею? Хтозна.

- Чому життя таке самотнє? — запитала дівчина у незнайомки.

- Бо ти самотня, — відповіло сумління.

- Неправда, я не самотня, у мене є коханий.

- Не обманюй себе. Ти втратила його ще тоді, коли зрадила ваше кохання — я попереджала тебе, та ти не хотіла слухати, продовжуючи брехати йому.

- Але ж я кохаю його!

- Вибач, але це вже не має значення, ти втратила останній шанс на щастя, приїхавши сюди з іншим.

- Як же мені бути тепер?

- Я намагалася врятувати твоє життя, але ти сама вибрала цей шлях і, на жаль, я вже безсила щось змінити. Прощавай!

Десь далеко у воді втонуло сонце. Так тонуло і дівоче життя.

Останній поцілунок їй дарувала річка, а дотик Сашкових рук їй замінила жахлива паморозь, що востаннє вкривала тіло. Вона шукала розум, вона шукала ніжність, вона шукала кохання. І знайшла вічність...

Рита зів’яла, як в’янули останні троянди, принесені на кладовище...

Можливо, завтра хтось пройде парком. Можливо, побачить останній дарунок їхньому коханню.

Якщо вітер не розвіє ті квіти, не чіпай їх. Вони мертві. Нехай лежать викликаючи хвилини печалі закоханих, що проходитимуть поруч.

-           “Не певен я, що знов сюди прийду.
-           Та залишаю замість себе троянди,
-           Що знайшов в саду, для тебе”.
-           За біль утрати долю він пробачив.
-           І хай з пророцтвом щастя не вжилось,
-           Життя спливає, як і передбачив,
-           І вже, здається, відбулось.
-           Було усе в нім, радощі й печалі,
-           Хвилини щастя, майже рік чекань.
-           А що тепер? Як буде жити далі
-           Без миті зустрічі і довгих розставань?
-           Цвітуть сади — зозулі сивочолі
-           Щороку п’ють малинове вино,
-           А він ніяк не знайде собі долі
-           її у снах він бачить все одно.

            Євген Кармалига

Від автора: В основі новели — реальні події. На прохання людини, яка розповіла цю історію, імена героїв були змінені.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com