…І лине світом баритон

Провідний соліст Національної філармонії України, професор Національної музичної академії, академік Міжнародної академії єднання світу, лауреат премії імені Івана Нечуя-Левицького, кавалер ордена «За заслуги”…

Рип двері та рип, а то тяжко гухнуть обо двірки — аж луна покотиться; студенти вигулькують хоч і з весняної, але холодної ще вулиці в затишок своєї альма-матер —  і майже одразу чуєш розмови цьогожиттєрадісного студентського племені. Обернувшись, шанобливо вітаються з «самим Гаркушею», своїм улюбленцем, і професор відповідає їм приязною усмішкою. Радіє і цим юним обличчям, і самій аурі неповторного буття консерваторії. Відколи викладає тут вокал, дихає атмосферою молодості, яка нібито і його робить молодшим за професорські літа. Можливо, впізнає в цих то трохи розгублених, то дещо самовпевнених студентах і самого себе, якщо, звісно, скинути з рамен півстолітній вантаж перейденого.

Це зараз про Григорія Гаркушу знімають телефільми, йому присвячують вірші, його багатобарвний, соковитий баритон чути в Україні та десятках закордонних міст. Провідний соліст Національної філармонії України, професор Національної музичної академії, академік Міжнародної академії єднання світу, лауреат премії імені Івана Нечуя-Левицького, кавалер ордена «За заслуги”… А хто він був, якщо подумки зазирнути в минуле нинішнього маестро?

Перед нами постане історія життя повоєнного сільського хлопчини, сина коваля, котрий шестирічним навчився добре грати на балалайці та залізних ложках, а коли виповнилося одинадцять, на все село Шестерня, що на Дніпропетровщині, чулися мелодії його невтомної гармошки.

Сім’я була велика, жили бідно, проте батько продав два гусаки, іще щось дрібніше й таки купив на ці гроші інструмент малому Гриші. Майже останнє віддав за цю нібито не вельми потрібну в селянському побуті річ. Бо не міг байдуже дивитись, як зблискували очі сина на весіллі, коли після перших акордів гармоніста звучала гуртова народна пісня чи ноги самі з-за столу вихоплювалися до танцю.

Батько, до речі, також мав дуже сильний голос. Неподалік була церква, і мама співала там у хорі, розповідає Гаркуша зараз. А щодо гармоні додає:

- Я й тепер не забуваю цього дивовижного інструменту. Коли мені виповнилося шістдесят п’ять, то на концерті з цієї нагоди в Палаці «Україна» я так грав на ньому, що викликав у залі справжній фурор...

Певно ж, це було несподівано: визнаний вокаліст — і так віртуозно володіє ще й давнім народним інструментом. Несподівано для багатьох, але, звісно, не для самого Гаркуші. Можна було б так само дивуватися, чому він не став баяністом. Адже, закінчивши десятирічку, працював слюсарем у Кривому Розі, а вечорами навчався у музичній школі грати на баяні. Затим — пекельна служба командиром танкового екіпажу; віддушиною йому був тоді лише волейбол у складі армійської збірної, а також — художня самодіяльність, де за перемогу в одному з конкурсів сержант Григорій Гаркуша одержав короткострокову відпустку додому.

Після «дембеля» — Дніпропетровське музичне училище імені М. І. Глінки, тут, на відділенні народних інструментів, продовжував удосконалювати гру на баяні й водночас брав уроки вокалу.

Затим — Москва, чуже місто, люди, мова, до божевілля стрімкий ритм столичного мегаполіса. Але потроху оговтувався, звикав і ще студентом виконував партії Євгена Онєгіна в однойменній опері, Жермона в «Травіаті», Фігаро у «Севільському цирульнику», «Марселя» в Богемі, Валентина у «Фаусті”…

Це — одним рядком, хоча його московська епопея, навіть сам вступ до столичної консерваторії, варті розлогішої оповіді. А тут, за браком місця, скажемо лише, що на вступні екзамени він спізнився на десять днів, прибувши до Москви замість четвертого — чотирнадцятого липня, коли абітурієнти складали останній іспит з якоїсь політичної дисципліни, а викладачі консерваторії роз’їжджалися на літні вакації.

Проте завдяки дивовижному збігові обставин Гаркушу таки прослухали і… прийняли!

Що вразило вимогливу професуру? Голос, природність, неабиякий артистизм у виконанні тодішнього абітурієнта з України, — до речі, першого зі своїх земляків, які наважилися підкорити столичний Олімп.

Прибув сюди на місце голе,
де що не крок — усе не так.
“Але ж який предивний голос!..»
“Який статурний це юнак!..»
“Яка в нім чується культура!..”
“Цей діамант оправ лише!..» —
і перше «Браво!» професура
Гаркуші кинула уже.

Вітаючи майбутнього артиста, московські знаменитості задоволено мовили:

- Щодо решти екзаменів — не турбуйтесь, складете восени, колего!..

Втім, першого вересня, приїхавши до столиці, Григорій Гаркуша прочитав своє прізвище у списку студентів, зарахованих у групу вокалістів. Без іспитів. Такий — пунктирно — цей, багато в чому визначальний епізод його долі.

Після закінчення Московської консерваторії Григорія Гаркушу запрошують до Київської філармонії на посаду вокаліста. Сорок років спливло відтоді. Із новачка він став провідним баритоном, народним артистом України. Зауважмо: у ті роки, коли це високе професійне звання не роздавали «безголосим», як зараз.

- Пишуть на афішах: «живий звук», а ним і не пахне, — сумовитішає митець. — Зі сцени чути не людину, а «фанеру”… Хіба це не девальвує справжнє мистецтво співу?

Сам Гаркуша не може дозволити собі вийти на сцену навіть за нежиті, яка затискує голосові зв’язки. Виступиш у такому стані, а публіка ще не один рік згадуватиме, що ти був не в формі, не в звичному творчому тонусі. Не так, як зазвичай, співав. Потім спробуй «реабілітуватися”…

- Про це я й учням не забуваю нагадувати. Кажу: берегти честь змолоду — це ж і про вас мовлено, колеги…

Під його турботливим крилом вони виростають, часом і на сцену виходять разом з наставником, в одному концерті. «Гаркуша та його учні» — хіба не промовисто звучить така назва з афіші? Він пишається цим, бо знає наперед: шанувальники почують справжні голоси й непідробну манеру виконання.

Стали відомими в Україні й за кордоном чимало його колишніх студентів, а з недавніх — хоча б соліст Національної опери, лауреат міжнародного конкурсу імені М. Лисенка Дмитро Кузьмін. До професора Національної музичної академії імені П. Чайковського Григорія Гаркуші йдуть по співочу науку звідусіль, навіть з далекого Китаю, а сам він представляв українське мистецтво у таких країнах, як США, Канада, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Іран, В’єтнам, Угорщина, Югославія, Чехія, Словаччина, Болгарія, Польща…

Однак чи достатньо пошанований митець у себе в країні? Я б не відповів на це запитання ствердно. Висували, приміром, його на здобуття Національної премії імені Т. Г. Шевченка кілька разів, проте лауреатом він так і не став. Хоча щоразу очільники комітету на концерті, який передував вирішальному засіданню, стискали його в обіймах так, ніби то вже був доконаний факт.

Добре, що не вони визначають популярність і цінність митця, а глядачі. Та й узагалі не скажеш, що творчий шлях Григорія Гаркуші був устелений трояндами. Піснями? Так. В його репертуарі понад 500 творів: вітчизняна та зарубіжна вокальна класика, українські та російські народні пісні, а також пісні сучасних українських композиторів. Публіка залюбки йде на концерти Григорія Гаркуші, його «сольники» зазвичай збирають повні зали. І це, вважає, важливіше за лауреатство, бодай найпрестижніше.

Бути завжди в формі, в необхідному творчому тонусі, не поступатися молодшим, — зрештою, своїм студентам, для котрих він — своєрідний граючий тренер, якщо вжити спортивну термінологію.

Як і в молодості, Григорій Якимович Гаркуша — людина динамічна, легка на підйом, зокрема, одразу зголосився нещодавно прийти на мою програму «Мистецтво жити», яка звучить в прямому ефірі Національного радіо.

- Тож і добре, що в прямому. Не люблю, коли ведучий розкладе перед собою запитання — і ні на йоту від них не відступиться. Поговоримо. Є про що. Бо жити, згоден, — таки мистецтво. А творити його — для мене і є: жити. Це — гармонія мого нинішнього буття. Та й усього попереднього, — додає по паузі.

А в день передачі, вже перед тим, як зайти до студії, розповів:
- Вчора я «розспівав» одного студента і йшов у буфет на каву. І як це не раз бувало, зустрів у холі знайомого. Новинами ділилися, враженнями про мистецьке життя, встигли навіть анекдотами обмінятися.
Зрештою, я про ювілей обмовився. А він:
— Золотий?
- Та ні, не п’ятдесят мені, а сімдесят.
- Невже? — дивується. Щиро, без усякої награності.

То й добре, гадаю. Значить, ще довго виходитиму на сцену. І ніби звертаюся подумки до самого себе:

Не спиняйсь, розкрилившись, душе.
Хай часу тебе не вловить пастка.
Сімдесят. І скаже хтось: невже?
П’ятдесят Григорію — і баста.