![]() Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
![]() |
![]() |
![]() |
||
![]() |
||
![]() |
||
РОДОВІД ГЛАЗОВИХНотатки до біографічних роздумів павла Глазового БАТЬКІВСЬКА РОДОВА ЛІНІЯ Молодий парубок Лук’ян (1732-1797) отримав своє прозвисько на Січі, але вже за реєстром 1756 року він фігурує козаком Джереліївського куреня Війська Запорозького під прізвищем Лук’яна Оканя. Цей до того часу безіменний козак родом з територій нинішньої Херсонщини, став засновником роду Оканів. Після підступного погрому царськими урядовими військами Січі у 1775 році, Джереліївському куреню був даний пропис на переселення до Кубані. Не всі козаки пішли на нове поселення. Одним із таких був і Лук’ян Пролович (Фролович) Окань. Відмові на переселення до Кубані передували певні об’єктивні причини. І справа була ось у чому. Ще на початку свого козакування в Запоріжжі, Лук’ян мав бойового побратима Йосипа Шавлія, котрий загинув у бою 1752 року. За усталеною традицією запорожців, живий козак-побратим опікався родиною загиблого. У збіднілого шляхтича Йосипа Шавлія залишилися підстаркуваті батьки і малолітня сестра. Родина Шавліїв мала свій хутір та наділ землі в районі нинішнього села Миколаївки Широчанського району на Дніпропетровщині. До моменту розгрому Запорізької Січі, сестра Лук’янового побратима вже зовсім осиротіла. Ось чому козаку Лук’яну Оканю було дозволено залишитися в Україні і він поїхав до Любомири. Тож у 1775 році на козака Лук’яна Оканя в майбутній Скелюватці чекала осиротіла, але вже доросла і закохана в нього сестра Йосипа — Любомира(1747-1819). Козак Окань прибув із Січі не один, а разом з двома козаками Шкуринського куреня — реєстровим Панасом Ковпаком (1733-1822) та нереєстровим Лавріном Шипуном (1747-1823). Саме ці козаки 1786 року придбали собі по старій козацькій дружбі в Шавліїв невеличкі наділи землі — по 4 десятини кожна та заснували свої хутори, ставши разом із хутором Оканів-Шавліїв першопоселеннями Скелюватки. Отже, 1786 рік, вочевидь, слід вважати роком заснування поселення хутірного типу Скелюватки. Вже наступного — 1787 року козак Шипун одружився, привізши на свій вже власний хутір свою наречену і стару матір-вдовицю з Херсонщини. Панас Ковпак одружився на широчанській дівці давно -1777 року і був у приймах до придбання наділу та заснування хутора. Лук’ян та Любомира повінчалися1776 року, а вже через рік у них народився єдиний син Павло (1777-1848). Павло Лук’янович одружився 1804 року і мав двох синів: старшого Юхима (1807-1887) та молодшого Йосипа (1816-1897). До речі, молодший син був названий Йосипом в честь загиблого брата Йосипа Шавлія ще живої тоді бабусі Любомири. Ця родова традиція в Оканів-Глазових називати іменем діда найменшого сина зберігатиметься впритул до поетового покоління, бо молодший в родині син Павло Глазовий названий так в честь свого діда — Павла Йосиповича. Межа між прізвищами Окані та Глазові визначилась якраз Йосипом Павловичем — онуком родоначальника Лук’яна Оканя. Йосип Павлович служив волосним чиновником і поставив собі за мету повернути дворянський титул Оканів-Шавліїв. Реформи Олександра ІІ в «Табелі про ранги» 1856 року, вже не дозволяли втілити цю мрію. Проте, дослужившись до чиновника VІІІ рангу (колезький асесор), Йосип Павлович отримав іменний титул дворянина. Разом з присвоєнням іменного титулу 1865 року, він змінив і своє прізвище на сюзеренський штиб Глазовий (від око — глаз). У нього народились три сини: старший — Зіновій (1856-1922), середній — Макар (1863-1933) та молодший — Павло (1867-1928). Отже, першим офіційно народженим Глазовим був Павло Йосипович Окань — рідний дід поета по батьковій лінії. Це про нього так тепло згадує у своїх творах Павло Прокопович Глазовий. Таким чином, родина Глазових має два прізвища: родове — Окані з 1756 року та офіційне — Глазові з 1865 року. Поет-гуморист Павло Прокопович Глазовий представляв шосте коліно Оканів і четверте — Глазових. Родоначальником Оканів був безіменний козак Лук’ян син Прола, який отримав Січове прозвисько «Окань» і яке вже офіційно й було зазначене в Реєстрі Війська Запорізького 1756 року. Родоначальником Глазових був онук Лук’яна Оканя — Йосип, який з надбанням дворянського титулу взяв зрусифікований варіант прізвища — Глазовий. Історія з прізвищем мала й своє продовження. Однак спочатку слід зазначити дві обставини, які стосуються родової поведінки Оканів-Глазових. По-перше, родина ніколи не цуралась свого родового прізвища Оканів і, проживаючи в селі Новоскелюватка до 1930 року, її члени називали себе Оканями. По-друге, і це підкреслювала ще мати поета — Євдокія Михайлівна, в родині Оканів-Глазових ніколи не було кріпацької крові, здатної нагинати свою голову перед лихими обставинами. Як уже згадувалось вище, у діда поета по батьковій лінії Павла Йосиповича Оканя було ще два старших брата — Макар та Зиновій. Не всі Окані із колишньої Скелюватки на нинішній Дніпропетровщині переселились до Новоскелюватки, а головним чином на тоді ще прилеглі до Кривого Рогу території. Їхні сини і дочки — двоюрідні брати і сестри батька поета Прокопа Павловича вже в кінці 20-х років минулого століття працювали на підприємствах Криворіжжя. Це вони з початком колективізації пропонували Прокопу Павловичу покинути з родиною Новоскелюватку і переїхати до Кривого Рогу. Ось чому батько поета після сутички з колгоспними комнезамами у 30-му році, покинув село і обрав своїм пристанищем Кривий Ріг. Один із двоюрідних братів і порадив Прокопу Павловичу поміняти родове прізвище Оканів на офіційне Глазових, яке вже й сам носив. Він й рекомендував Прокопа Павловича вже при вступі на роботу, як свого двоюрідного брата — Прокопа Глазового.* Якось дуже обережно і доволі обтічно, поет лише один раз згадав цей епізод, сказавши: «Судячи з усього, мої дядьки вже раніше змінили прізвища на Глазових і батько був не першим. А тут ще й така нагальна обставина, адже саджали за дрібниці і навіть без причин, а за побоїще більшовицького прихвосня дали б строк «на повну котушку”! У батько були очевидні причини для таких побоювань…” Трохи помовчавши, Павло Прокопович додав: «Благо, їх самих комуна з’їла! Вона їх породила, вона їх і вбила — майже за Гоголем”. Залишається лише додати, що в ті часи, рятуючись від переслідувань, люди часто міняли свої прізвища, тим паче, що їх реєстрували фактично зі слів, а метричні свідоцтва хоч вже й існували, але їх поширеність була вкрай обмеженою. Паспорти ж у містах видавались за довідками підприємств, де працювали претенденти на документ. Жорстокі обставини епохи розгнузданої більшовицької тиранії змусили батька поета, як і мільйони його сучасників, змінити своє родове прізвище на офіційне. Ось чому першокласник Новоскелюватської початкової школи Павлуша Окань, став учнем другого класу — Глазовим в одній із семирічок передмістя Кривого Рогу, бо його батько вже носив це прізвище. Тож Глазовий — це й офіційне прізвище і до відомої міри милозвучний псевдонім поета, придуманий ще прадідом Йосипом.
МАТЕРИНСЬКА РОДОВА ЛІНІЯ Хроніки радянської доби свідчать, що «У березні 1918 року містечко Широке і село Миколаївку окупували австро-німецькі війська, з якими до своєї землі та маєтку повернувся й поміщик Ушаков». Цю інформацію радянським хроністом Пахомовим було почерпнуто із донесення німецького командування літа 1918 року. Так хто ж він такий той поміщик Ушаков? Щоб дати відповідь на це питання, доведеться звернутись до історичних документів.
Губернатор Бібіков З’ясувалось, що ці землі були даровані на посаг і оформлені у довічне володіння в березні 1863 року новоспеченій молодій родині — Фролу Кириловичу та Анастасії Федорівні Ушаковим, колишнім генерал-губернатором Києва, Волині та Поділля — Дмитром Гавриловичем Бібіковим. Так, так! Це той самий Бібіков, котрий не обминув жодної більш-менш значимої військової баталії свого часу. Це той самий Бібіков, який цінував життя поета більше за власне. Це він в ході одного з боїв на Бородінському полі, спасаючи від погибелі поета В’яземського, віддав йому свого бойового коня і наказав покинути однострої та відбути в тил російських військ. Сам Дмитро Гаврилович в пішому порядку, разом зі своїми солдатами, пішов у штикову атаку. В ході бою йому ядром відірвало руку. І тут зразу ж зазначимо, що до кінця свої днів, майбутній генерал-губернатор і сенатор Російської імперії, не жалкував про свій вчинок. Чи не з найкращого боку це характеризує людські якості Дмитра Гавриловича? Скажіть, шановні читачі: чи забагато ми знаємо прикладів, особливо між сучасного можновладного «головнокомандування», які б віддали підлеглому свого бойового коня, а самі пішли у рукопашну сутичку? Наше «головнокомандувачі» отримують майже смертельні контузії від сирого курячого яйця та суттєві увіччя від церемоніальних вінків при випадковому їх падінні від вітру. Це, до речі, той самий Бібіков Д.Г., за адміністрування якого в Україні у 1837-48 роках було прокладено цілу мережу поштових трактів. Один із них — Брест-Литовський, починається у Києві якраз бульваром Бібікова (нині це бульвар Т.Г. Шевченка). В історичних документах подекуди зустрічаються доволі нелюб’язні та навіть непристойні характеристики, котрі стосуються особистості Дмитра Гавриловича. Їх автори навіть не спромоглися навести хоча б які-небудь документальні підтвердження своїм звинуваченням. Прізвища всіх критиканів закінчуються на «-цький» та «-ський». Звинувачують зокрема в тому, що генерал-губернатор інколи допускався орфографічних помилок при написанні листів французькою та іншими європейськими мовами, чим по дурості своїй підтверджують, що він був поліглотом та високоосвіченою людиною. Залишилось відкритим лише одне питання: чи писали ті дописувачі без тих же граматичних очіпаток хоча б на своїй рідній мові? А між іншим, є всі підстави побоюватись, що автор нотаток задав доволі-таки риторичне запитання… Так в чому ж тоді справа? А виявляється, що це той самий Бібіков, який полишив 10 000 польських так званих «шляхтичів» дворянських титулів. І було за що, бо це були потомки тих польських смердів, як їх називали самі польські вельможі, предки яких челядями і ордами ходили в часті та тривалі загарбницькі походи до України, а потім такими ж ордами канючили у своїх сюзеренів привілеїв та титулів. Генерал-губернатор полишив дворянства ту шляхту, у якої зроду-віку — з діда-прадіда, окрім кособокої халупи, собачої будки та сухої дички на занедбаному городі нічого іншого не було. За що ж, скажіть, спадковим шахраям любити намісника царського престолу в Україні? За що, скажіть, любити цій шляхті переважно польського походження намісника-реформатора, котрий ввів 3-денну панщину «день — на пана, день — на себе» замість 5-ти, а то й 6-денного кріпацтва? Як можна любити вельможного намісника взагалі, коли він так шанобливо і на ділі симпатизує простому українському народу?.. От і придумували бриденьки на кшталт невігластва, неписьменності, дурисвітства тощо… Геннадій Кужільний (Далі буде.) |
![]() |
![]() ![]() |
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |
![]() |
![]() |