Епоха політичних мамутів закінчується

«Падіння рейтингу ПР ще не означає, що ця організація позбавляється своєї потужності» — заспокоюють себе деякі регіонали.

Доводять вони це так: по-перше, законодавча база змінюватиметься так, щоб максимізувати електоральний результат правлячої партії. По-друге, судові переслідування опозиціонерів-важковаговиків допоможуть ПР на майбутніх виборах позбавитися конкурентів, які потенційно можуть створити проблеми.

Але ось цим «думаючим» регіоналам варто розміркувати і про ризики такої схеми мислення.

Постійне культивування державного апарату під «донецьких» вказує на повну відсутність здібних менеджерів в політичному проекті. Зараз держапарат формується і керується бізнес-принципами, але не принципами адекватної національної політики.

У цьому головна проблема: топ-менеджери основних партій України — це топ-менеджери з бізнесового світу.

Вони здатні створювати партії, які своєю метою бачать лише нескінченний економічний і владний розвиток. Вони працюють як економічні підприємства, як містечкові корпорації, які позбавлені вищих, державницьких ідей. Ідей загального блага.

Цей бізнес-підхід засмучує.

У державних масштабах нам потрібна команда, яка хоч трохи занепокоєна ідеєю «загального котла», яка може дати адекватну відповідь сучасним геополітичним і геоекономічним викликам. Нам потрібна команда, яка розуміє значення слова «Україна», яка може відрізнити поле, де «рубають капусту» — від країни, де людям дають шанс на гідне життя: право на добре оплачувану працю, якісну медицину, глибоку освіту.

На жаль, поки такої команди немає. І найгірше те, що в найближчому осяжному майбутньому така команда не з’явиться.

Припустимо, що Юлії Тимошенко і Юрієві Луценку таки заборонять брати участь у виборах — якщо вони отримають умовні чи неумовні судимості і не встигнуть їх погасити. У такому випадку, острівці незалежної думки, тобто більш-менш незалежні бізнесмени, захищаючи свою діяльність, намагатимуться ще більше зав’язати стосунки з ПР. Іншими словами: усі «серйозні люди» в Україні, так або інакше, виявляться у рамках однієї команди.

Не секрет, що в ПР, як і в будь-якій іншій політичній силі, існують внутрішні центри, які протистоять один одному в плані розподілу влади, сфер впливу. Хтось займається вугіллям і прокатним металом, хтось нафтою, хтось курячим м’ясом, а хтось отримує відкати від державних замовлень.

Поки усе тихо і спокійно. Хоча із зростанням впливу ПР після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах незадоволення у рамках бізнес-кругів і державного управління наростає. Бо в цій партії, окрім «своїх», ще є «рідні і близькі люди». Це як концентричні круги: ті, хто знаходиться в першому — ті і управляють в даний момент Україною, а ті, хто знаходиться в другому крузі — це біженці останніх двох років.

Скоро з’явиться третій круг — ті, хто, зневірившись в нездатності українських опозиційних, «постпомаранчевих» сил до ведення політичної боротьби, віддасть частину свого добра в біло-блакитний «общак».

Але незадоволення останніх нікуди не пропаде, адже вони теж хочуть отримувати відкати, бути на ключових державних позиціях в центрі і регіонах — на тих місцях, які зараз перебувають під «макіївськими».

Кожна система має свої граничні межі зростання, після яких її внутрішніх ресурсів вже не вистачає на те, щоб забезпечувати нормальну життєдіяльність. Якщо не обмежувати зростання системи, вона просто загине або виявиться в ситуації революції. Тобто неконтрольованих змін. Ця гіпотеза, як на мене, справедлива як для біологічних організмів і їх популяцій, так і для соціальних організмів.

Наприклад, сучасні кризи в ЄС — проблема тієї ж Греції, — наслідок надмірного зростання цієї організації, яка вже не встигає справлятися з внутрішніми викликами.

Невже, надмірно роздута імперія ПР теж поступово перетворюється на колос на глиняних ногах?

Чому ми забуваємо про основи ведення політичної боротьби? Чому ми забуваємо роботи Макіавеллі, особливо ті його зауваження, які торкаються стратегії ведення воєн?

Може, це звучатиме дико, але кращий варіант — мати слабкого ворога, чим не мати його взагалі. Інакше, система задихнеться — або від міжусобних конфліктів усередині політичної команди, або від відсутності інтеграційного компонента «ворога усередині», на якого тепер не можна буде скинути усю відповідальність. Усе це може несприятливо позначитися на життєдіяльності ПР, більше того, я впевнений, що так і станеться. Бо ця організація — бізнес-проект, який не може ввібрати ідей соціальної відповідальності і державності.

Проблема української політичної нації полягає в тому, що ми позбавлені партій іншого роду. ПР є тільки вершиною айсберга — найсильнішим політичним організмом з тих, які доступні українцям.

«Батьківщина», «Фронт змін», «Сильна Україна», «Наша Україна» і навіть ВО «Свобода» не мають фундаментальних відмінних властивостей — усе це теж бізнес-проекти, що мають під собою групи уболівальників, яких в професійних кругах політологів називають «ядерним електоратом».

І тут не має значення ідеологія: соціалістична або націоналістична, ліберальна або консервативна — це лише ілюзії одного великого скотного двору, де люди, що дорвалися до влади, перетворюються на свиней, готових навчати усіх і кожного, як треба правильно валятися в бруді.

Я упевнений в тому, що зараз би писав подібний коментар і до розвитку БЮТ — у тому випадку, якщо б Юлія Тимошенко перемогла на виборах президента.

А що ж далі?

Для майбутнього Партії регіонів, так і загального розвитку політичного ринку в Україні — перспективи невеселі. Проте, ми все ще можемо змінити ситуацію на краще.

Нам потрібні нові полі­тичні сили, нові громадські рухи, які вже на парламентських виборах 2017-го, або 18/19 року зможуть показати добрий результат і здолати прохідний бар’єр навіть в 4%.

Адже серед нас вже сформувалося нове покоління політичних і громадських лідерів, готових і здатних до ефективної політичної діяльності.

Покоління, що народилося наприкінці радянської епохи дедалі більше заявляє про свої права. Єдине, чого не вистачає цьому поколінню — незалежного джерела ресурсів для здійснення своєї діяльності. Бо ці ресурси монополізовані — вони привласнені у різний спосіб політичними силами сьогоднішнього дня.

Щоб «дати дорогу молодим», спершу треба позбавитися від «старих». У такому разі загнивання мамутів української політики для нового покоління буде лише благом, яке  посприяє розвитку української держави.

Нескінченне ж брунькування політичних проектів, що забезпечують «тиху старість» колишнім радянським партійним працівникам, — вже давно викликають алергічну реакцію з боку українського суспільства.

Андрій Самброс, ХНУ імені Каразіна, політичний аналітик, «Спілка молодих політологів України”