Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«РОЗСТРІЛЯТИ ЙОГО МАЛО!»

(Закінчення. Початок у попередньому числі газети)

У квітні 1917-го року лідер російських більшовиків В.І.Ульянов-Ленін та його найближчі соратники поверталися з еміграції на батьківщину. Настрій був пречудовий — царя скинули, монархічний режим ліквідували, отже, свобода, товариші, свобода! Плюс можливість нарешті прийти до влади демократичним шляхом. Ну майже демократичним…

Прекрасний настрій перекапустили, як це й сьогодні буває, журналісти. Свіжі петроградські газети, куплені на першій же прикордонній станції, повідомляли про те, що Роман Малиновський, член ЦК РКП(б) і лідер більшовицької фракції у Держдумі, таки був провокатором царської охранки. Про це свідчать розсекречені документи департаменту поліції та відверті показання колишнього заступника міністра МВС царської Росії генерала Джунковського.

От тоді Ленін і вигукнув: «Розстріляти його мало!”

А в Петрограді на більшовицьких репатріантів уже чекали повістки на допит до Надзвичайної слідчої комісії Тимчасового уряду.

Леніна та Зинов’єва, де-факто другу людину в партії, слідчий М.Колоколов допитав 26 травня 1917-го року. І отут, власне, починається те саме «затемнення суті справи», про яке пізніше обмовився Ілліч.

На жаль, в один прекрасний день — 7 листопада 1917-го року — Надзвичайна комісія вимушена була припинити свою діяльність. Відтак її матеріали були видані в СРСР лише через сім років. Та от дивина: замість протоколів свідчень Леніна, Зинов’єва та інших більшовиків по справі Малиновського у книзі фігурували лише короткі перекази.

Проте, дещо все ж таки залишилося. Бо більшовицькі цензори ще не мали в 1924-му році тієї вправності, якої набули до початку 30-х років. Приміром, основним запитанням слідчого до Леніна було, чи справді створена більшовиками після раптової відставки Малиновського спеціальна парткомісія не знайшла доказів вини свого однопартійця, чи просто з політичних міркувань приховала їх від широкого загалу.

У відповідь В.І.Ленін пояснив, що, мовляв, працювали старанно, допитали чимало свідків, влаштували очні ставки з самим Малиновським, списали «не одну сотню сторінок протоколів», але… на жаль, через війну все це або загинуло або десь загубилося. Але ми, більшовики, повірили Малиновському, що він — порядна людина.

У викладі показань Зинов’єва про Малиновського взагалі не йдеться. А сам він уже в часи своєї опали відповідав допитливим: ну, щось там питали і, здається, навіть довго, але я вже нічого не пам’ятаю.

Щодо протоколів засідання Ревтрибуналу (жовтень-листопад 1918-го року), то більшовицькі газети — а інших уже не було — обмежилися публікацією старанно відібраних фрагментів. Хоча зовні все було начебто пристойно, навіть адвоката звинуваченому виділили. Що не врятувало Малиновського від швидкого суду і блискавично виконаного смертного вироку. Як відомо, В.І.Ленін помер у січні 1924-го року. До 1938-го у підвалах НКВС знайшли свою смерть практично всі, причетні до цієї справи, ветерани більшовицького руху. А запитання, на які немає відповіді, залишилися.

Ось лише їхній короткий перелік:

- генерал Джунковський, колишній шеф таємної поліції Імперії, стверджував і в 1917-му і в 1918-му роках, що особливої шкоди Малиновський більшовикам не завдав. І взагалі, всю цю історію з введенням провокатора спочатку в більшовицький ЦК, а потім в Держдуму, сотворив дилетант і авантюрист Степан Бєлецький, тодішній міністр внутрішніх справ Росії.

- але якщо це так, то чому «дилетанта Бєлецького» більшовики розстріляли без суду і слідства ще за півроку до повернення Малиновського в уже радянську Росію? А високий професіонал Джунковський перейшов на бік більшовиків, був особистим радником Дзержинського по створенню ВЧК ОДПУ саме як каральної структури. І дожив аж до 1937-го року, коли Сталін остаточно затирав старі сліди. Нагадаємо, що Йосип Віссаріонович у молоді роки найтісніше співпрацював саме з Малиновським.

- ким був насправді суперпровокатор? Існує щонайменше три офіційних (!!!) біографії, написані Малиновським власноручно. Там різні місця, дати і роки народження, соціальний стан та дані про дитинство і юність. Є й четверта версія. Малиновський, за словами Леніна, якось віч-на-віч відкрився, що він і не Роман, і не Малиновський, і не сирота пролетарського походження, а свою біографію та документи «мусив» позичити у людини, яку вбив у випадковій бійці. Чому це не здивувало Леніна?

- міністр Бєлецький не був таким уже непрофесійним телепнем, як це стверджував його заступник Джунковський. Необхідність упровадження надсекретного агента у вище керівництво партії більшовиків Бєлецький пояснював тим, що «Ленін і його компанія є найнебезпечнішими для Імперії, вони ще завдадуть великих клопотів, пом’яніть моє слово». Головним завданням свого агента міністр визначив зрив будь-яких спроб об’єднання більшовиків з меншовиками. Чому ж найвища влада Імперії знехтувала цими попередженнями і відправила Бєлецького у відставку невдовзі після провалу Малиновського?

- серйозні сучасні російські дослідники вважають, що Бєлецького елементарно підставив його заступник генерал Джунковський, котрий спав і бачив себе у міністерському кріслі. З кріслом не вийшло, не той був розклад у верхах. Але, знову ж таки, більшовики пригріли свого де-юре найлютішого ворога. Чому? Чи не тому, що на них працював сам Джунковський?

Питання без відповідей, документи, що таємниче зникли, свідки, що мовчали до останнього — і справді, це швидше сюжет для хвацького шпигунського бойовика. З претензіями на психологізм.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com