Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Лицар інверсії

Коли читаєш Архипа Тесленка, здається, ніби, сидячи під крислатою яблунею у старому садку, слухаєш невигадливу оповідь «за життя»... Світ Тесленкових образів вирізняє щирість простоти. Тій простоті віриш, як голосові власного сумління. Бо зворушує тільки правда.

Мистецька самобутність позбавленого прикрас викладу вражає і по ста роках після смерті літератора. Нас вабить незникома чарівність його письма...   

Тесленків доробок має, як стилетворчу підвалину, «запашну народну мову», чийого секрету, на думку С.Єфремова (фундатора нашого історико-літературного канону), з-поміж сучасників не втратив — окрім самородка-полтавця — хіба що чернігівець Степан Васильченко. 

Волею А.Тесленка усномовна стихія панує не лише в діалогах, а й в авторській партії (в оповіданнях, написаних від першої особи, — а такі становлять майже половину доробку: 10 творів із 24-х, — слово автора загалом мало чим різниться від мови персонажів). Той конгеніально опрацьований прозаїком чинник розмовності, який відіграє конститутивну роль щодо решти ознак живомовного колориту (а це й надлишкові слівця, і здрібніло-пестливі форми,  і просторічні елементи, і неповні речення тощо), уособлює найяскравішу прикмету Тесленкового стилю: його інверсивність.  

Текстову структуру народних (у манері початку XX століття) оповідань визначають речення, складені аж ніяк не за критеріями прямого порядку слів. Інверсивні Тесленкові побудови — художнє свідчення вільнішого поводження з нормами, зокрема синтаксичними, в усному спілкуванні — відбивають зовнішню безпосередність (що межує зі спонтанністю) авторового мовлення. З огляду на частотність уживання інверсованого члена речення лідирує присудок, на другому місці постпозитивне означення, тоді — додаток, який передує дієслову-присудкові, і, нарешті, інверсована обставина. Який же «почерк» мають Тесленкові індивідуально-авторські інверсії? (Розглянуті тексти містить видання: Тесленко А.Ю. Прозові твори; Драматичні твори; Вірші; Листи / Вступ. ст., упоряд. і приміт. В.Л.Смі­лянської. — К.: Наук. думка, 1988.)   

«Лежить козак на снігу...» 

Присудок, що стоїть перед підметом, акцентує на дії або стані, контекстуально вагомих передусім із семантичного погляду. Синтаксичну трансформацію (проти прямого порядку слів, коли в простому двочленному реченні підмет передує присудкові) репрезентують, зокрема, уживані А.Тесленком інверсивні двоскладні непоширені речення на взір: «Вечеряють люде» («Тяжко», 1910), тобто саме вечеряють, а не снідають і не обідають; «Зупинився (а не ходить чи шамотається. — А.В.) Сашко» («В тюрмі», 1910); «Стоїмо (не сидимо й не лежимо. — А.В.) ми» («Любов до ближнього», 1906); «Мовчить (а не схлипує й не заламує рук через безвихідь. — А.В.) мати» («Наука», 1906). Непоширеність таких (двоскладних) речень сприяє тому, що простий дієслівний присудок, передуючи підметові, стає змістовим центром повідомлення.     

У поширених висловленнях Тесленкове дієслово-присудок буває і на початку (перед підметом), і в кінці речення: своєрідна предикатна рамка надає викінченості статичному описові («Лежить козак на снігу, голову й руки одкидав» // «Любов до ближнього») і пожвавлює динамічний контекст («Задзеленчав суддя у дзвонок: «Мовчать!» — крикнув» // «Страчене життя», 1910). Коли ж на початку і в кінці речення міститься те саме (повторюване) дієслово-присудок, на яке й падає логічний наголос в обох цих позиціях, — твердження набуває неспростовності самоочевидного факту. Хіба ж заперечиш чи оскаржиш таке: «Сплющились [матусині] очі і навіки вже сплющились» («Немає матусі!», 1910)?.. Або: «Побілів Сашко, побілів» («В тюрмі»); «Дивляться... із нар баби, странник, пильно так дивляться» («Тяжко»).   

Інверсований присудок здатен унаочнити антитезу двох логічно наголошених позицій — початку і кінця речення: «Повеселішав Яків Петрович, та... ненадовго» («Що робить?», 1910). Зіткнення протиставлених понять («повеселішав» — «ненадовго») було б не таким виразним, аби присудок стояв після підмета (прямий порядок слів): «Яків Петрович повеселішав, та... ненадовго». Антитеза, яка ґрунтується на протиставленні присудків у позиції початку і кінця висловлення, загострює суперечність між способом дій, репрезентованим першим присудком, і альтернативою, накресленою другим: «Довбеться батько в землі, ...чорний увесь, руки порепані, та це й собі те робить?» («Да здравствуєт небитіє!», 1911). Батькове гарування (передане експресивним дієсловом «довбеться [в землі]») заперечено категоричним небажанням сина мати такий самий талан (розпачливий вигук з інфінітивним присудком «робить»). 

Присудок, утворений повторенням контекстуально значущого дієслова, у Тесленкових творах незрідка передує підметові й оформляється як складна лексема дефісного написання («Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всміхнувся...» // «Страчене життя») або осмислюється в термінах синтаксичної однорідності (коли треба коми: «Котиться, котиться піт холодний у Петра» // «Да здравствуєт небитіє!»). В обох випадках логічний наголос на дії передано не лише позицією інверсованого присудка, а й фактом повтору, який акцентує на ваганнях, нерішучості («подививсь-подививсь»), з одного боку, на інтенсивності дії («котиться, котиться») — з другого.  

Що більший обсягом присудок, то вагомішою стає інверсія, надто ж коли присудок не просто передує підметові, а стоїть на початку речення. Обсяг і, відповідно, значення інверсованого присудка зростають, зокрема, тоді, коли функцію присудка виконує фразеологізм: «Ковтає слину Грицько, дивиться...» («Тяжко»); «Повісила голову Оленка, похилилась до себе в садок» («Страчене життя»).  

«Оченята карі повні слізок...»   

Означення є стилістично найвиразнішим другорядним членом речення, тож не диво, що з-поміж інверсованих другорядних членів у Тесленковій прозі переважають саме означення.        

Постпозитивне (розміщене після слова, до якого стосується) невідокремлене означення наголошує на істотних (з авторового погляду) якостях речей, зокрема в описах:  

а) стану природи: «Сходить місяць... Визирає, визирає з-за дерева, простягає пасма золоті» («Що б з мене було?», 1911); »...Вітрець запашний-запашний шарудить листячком» («Як же так?», 1911); «Пішов дощ дрібненький, холодний» («На чужині», 1910);

б) інтер’єрів, де розгортаються події: «Двері чорні сюди і туди; стовпи товстющі під стелю; ґрати залізні з дверцями; за ґратами стіл довжелезний» («На чужині»); «В учителя... гарно було. Стіл застелений був скатертиною цяцькованою» («Школяр», 1906); «Нари середні на обидва проходи спуском, сплять і звідтіль, і звідтіль» («В пазурях у людини», 1912). 

Утім, стилістична роль Тесленкових інверсованих означень не обмежується на увиразненні картин природи або на виокремленні особливостей інтер’єрної атрибутики; серед іншого привертають увагу знахідки в ділянці портретування персонажів. Подаючи художній «знімок» чиєїсь зовнішності, А.Тесленко завжди вживає постпозитивних означень. 

Щодо фізичних прикмет особи (які становлять власне портрет), то засобом індивідуалізації персонажа виступають: очі («оченята карі», повні слізок,  має дівчинка, яку мати навчає жебрати // «Наука»; «очі вузенькі» в татарів, котрих учитель Петро Троянда зустрів у тюрмі // «На чужині»); брови (годі забути «брови кудлаті» над хижими очима аскета-лицеміра з оповідання «У схимника», 1906); вуса (учителеві «вусики руденькі» і «вусики чорні» рано померлого письменника-аматора — в оповіданні «Що б з мене було?»; дяченкові «вусики невеличкі» — у «Страченому житті»)... 

Щодо деталей убрання, то й вони (незрідка ті самі) різняться в текстах саме завдяки постпозитивним (логічно наголошеним) означенням: є панки, на кому «піджачки смугнастенькі», і є панки «в піджачках сіреньких» (і ті, і ті — з оповідання «Свій брат», 1910; першодрук — 1926); на Омельковому Петрові («У городі», 1906) «жилетку синю видно», а в оповіданні «В пазурях у людини» трапляється «парубок... в жилетці черкесовій»; бачимо дядька «у штаніх широких» («На чужині») і молодика «у штанях коротких» («В пазурях у людини»); на сторожеві («Свій брат») «чоботи здорові», а на батькові хлопчика Миколки («Школяр») — «чоботи драні» тощо.   

Стилістичним засобом, що вияскравлює живомовну природу Тесленкового письма, є фольклорна модель невідокремленого постпозитивного означення, яку вирізняє повторюваний (щодо означуваного поняття і самого означення) прийменник: «Маруся під калиною! І така: в квітках, у намисті, у керсеті в новому, у сорочці у вишиваній...» («У городі»). Повтор прийменника зумовлює семантичну рівновагу предмета і ознаки, спонукаючи пильніше придивитися до кожного зі складників інверсивного словосполучення: «Якби ти знав, що ще мені з дочкою було з хазяйською!..» («За пашпортом», 1906).    

«Панів, панів сидить за столами» 

Інверсований додаток, стоячи перед присудком (чию функцію звичайно виконує дієслово, що його й пояснює додаток), відвертає увагу від дії як такої, зосереджуючи її на об’єкті: «Собаки куліш хламають, ...а я... йду та сльози ковтаю» («Дід Омелько», 1905; першодрук — 1939); «Боліло серце: і чотири копієчки стратив, і мати платка не купила...» («Що б з мене було?»); «Пішов [Кирило], уже й полою втерся, уже й защіпкою цокнув, та й ... що ж він казатиме, як увійде?» («Радощі», 1906).  

У логічно наголошену позицію початку речення А.Тесленко ставить і прямі (П), і непрямі (Н) інверсовані додатки: «[Оленка] шиє, вишиває було... [...] А музику (П) як любила вона!» («Страчене життя»); «Паперу (П) в тюрмі не дають» («В пазурях у людини»); «Курявою (Н) вітрець загравав» («Истинно русский человек», 1906; першодрук — 1926); «Пахощами (Н), медом (Н) тягне звідкілясь» («Як же так?»).  

Найбільшої ваги сягає розміщений на початку речення (інверсований) додаток тоді, коли А.Тесленко вживає улюбленого засобу — лексичного повтору: «Шуб, шуб на вішалці висить...» («Свій брат»); «Панів, панів сидить за столами» (там само). Позбавлений експресії двочленний відповідник другого речення: «Багато панів сидить за столами» — явно програє оригінальному висловленню, яке акцентує і на кількісному боці зібрання, і на його якісному складі повтором інверсивно увиразненої статусної ознаки. А в безособовому реченні з модальним прислівником «треба» у функції головного члена: «Книжок треба, книжок!» («В пазурях у людини») — препозитивний додаток («Книжок...»), що виокремлює читання  з-поміж духовних запитів персонажа, підсилено повторним уживанням назви об’єкта (»...книжок») у постпозиції.  

Виразність інверсованого додатка зростає, коли у сполуці з ним виступає постпозитивне означення: «Так от книжка! [...] Незабаром і каптанок сіренький справив мені [батько]...» («Що б з мене було?»); «Циган... шкуру зашкарублу собі на п’яті обдирає» («В тюрмі»). Додаючи ваги один одному завдяки інверсії, співзалежні другорядні члени речення різнобічно характеризують позначуваний ними предмет.   

«Грає шарманка жалібно-жалібно...»  

Виокремлення обставинних прикмет дії спирається на інверсивному вживанні А.Тесленком обставин способу, місця, часу. 

Позицію обставини способу після пояснюваного нею дієслова-присудка (тимчасом як прямий порядок слів призначає цій обставині препозитивне розміщення) часто-густо поєднано в А.Тесленка з перенесенням відповідного прислівника (або прислівників) у кінець речення: «- А ходім! — звернувся до мене парубок швидко» («Любов до ближнього»); «Проходить молодість марно, одноманітно, безглуздо» («Прощай, життя!», 1910).  

На додаток до композиційного виокремлення обставин прозаїк уживає засобів словотворчого і морфологічного акцентування.  

Обставина способу, передана складним прислівником дефісного написання, який утворено повтором основи, наголошує на певній якості не лише з огляду на лексичне значення прислівника й контекстуальну потребу ввести до складу речення обставину, а й наслідком інтенсивного вияву ознаки: »...Хлопці, дівчата стоять, — грає шарманка жалібно-жалібно...» («Що б з мене було?»); «Лежить Сашко, дивиться на двері сердито-сердито» («В тюрмі»).  

Піднести вагу обставини способу можна й морфологічно — уживши (як показник інтенсивності ознаки) препозитивного прислівника «так» із семантикою міри: «Квіточки рябіють так неяскраво» («На чужині»); «Встала [Оленка], снує по садочку сюди-туди так швидко» («Страчене життя»).  

Інверсію обставини місця виразно передають прийменниково-іменникові сполуки на позначення напрямку, коли вони стоять у логічно наголошеній позиції початку речення: «До церкви піду з матір’ю...» («Що б з мене було?»); «В хату Оленка ввійшла...» («Страчене життя»). Напрямок руху може визначати й інфінітивна обставина: » — Ну, чого розквасила губи? — обзивається [до бабусі] чернець... — Молиться (тобто: куди? — А.В.) йди» («У схимника»). 

Якщо обставина місця (де?), стосовна до змісту повідомлення в цілому, перебуває не на початку речення (ця позиція обставини місця, не пов’язаної із зазначенням напрямку, відповідала б нейтральному порядкові слів), її вага в середині речення зростає завдяки інверсії: «Біліють хатки (де?) за острішками; яблука, груші жовтіють» («На чужині»). Порівняймо неакцентоване розміщення обставини на початку речення: «За острішками біліють хатки; яблука, груші жовтіють».

Розміщуючи обставину часу в абсолютному кінці речення, А.Тесленко наголошує на хронологічних координатах дії або процесу; серед інверсованих понять переважають ті, які позначають актуальне теперішнє або щойно минуле: «Та й їсти ж!.. Ліг не вечерявши вчора» («Да здравствуєт небитіє!»); «-У монастир думаю. Тільки що вже опізнився сьогодні» («Любов до ближнього»); «Так я [повернулася] до матері днів через скільки» («Хуторяночка», 1906); »...Чого життя таке? Пішло по селу тим часом: — Петро Гнатюків у Бога не вірує...» («Поганяй до ями!», 1910). 

Чи не найчастіше з-поміж обставин часу в кінці речення опиняється прислівник «уже» («вже»), який сигналізує про доконаний факт: «Розцвітає природа, розвивається. Груші, вишні так он понабрякали вже» («Прощай, життя!»); » — А вчись... звісно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?»  («Школяр»); «Оглянувсь назад, чи нема або де сісти абощо?.. Є, та добрі люди сидять уже» («Любов до ближнього»).    

***

Домежно зблизивши (зокрема, через інверсію) слово персонажа і мовний вияв авторового «я», тобто поширивши спосіб спілкування, притаманний «людині з народу», на весь художній простір гостросоціального оповідання, А.Тесленко сягнув нечуваного рівня життєвої правди. Чи можна рекомендувати цей підхід сучасним літераторам? Таж без Тесленкового хисту й почуття міри плідна метода не працює...   

Анатолій Венцковський
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com