Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

КОЖНОМУ СВІЙ ЕВЕРЕСТ

Кілька місяців тому Францію лихоманили бійки, страйки, запеклі дебати та зухвалі обвинувачення. Приводом стало ухвалення прем’єр-міністром Домініком Cе Вільпеном закону про С.P.E. — Контракту за першого прийому на роботу.

Згідно із законом, молоді люди, які не досягли 26 років під час приймання на роботу, мали ті ж самі права, що й ті, які перейшли вказану вікову межу; однак праце давець міг звільнити їх, коли йому заманеться, навіть не повідомивши про причину звільнення. Це боляче вдарило по інтересах університетської молоді — адже цілком зрозуміло, що закон стосувався найбідніших верств населення. У Франції студент вищого навчального закладу не шукатиме собі серйозної роботи до 26 років — тут вчаться мало не до 30-ти, отримуючи по дві-три, іноді й більше професій. Бідні ж витрачають на навчання меншу частину свого життя, тож закінчують його набагато раніше. А багатим, які навчаються у так званих «grandes scoles» — елітних ВНЗ, немає сенсу дуже перейматися майбутнім працевлаштуванням. Отже, Сорбонна і ще раз Сорбонна — саме її підставив під удар шановний де Вільпен.

Березневі події багато хто порівнював з незабутньою революцією 1968 року. Відтак є багато відмінностей. 1968 рок-економіка Франції про цвітала, але десять років консервативного голлізму давалися взнаки (задля справедливості зазначимо, що якби не генерал де Голль, Франція навряд чи вибралася б з алжирської кризи). Тодішні французькі студенти, захоплені хвилею молодіжної культури в Сполучених Штатах, вірили, що виборюють вільне суспільство, де не буде місця тотальному контролю. Протести, якщо пам’ятаєте, почалися тоді з вимоги хлопців і дівчат дозволити спати в кімнатах разом. Революція сексуальна потягла за собою і революцію суспільну.

2006 року у Франції відзначено високий рівень безробіття, особливо серед молоді; це тягнеться впродовж 20 років — тоб-то відтоді, як колишні будівничі барикад перетворилися на політичну еліту країни. З одного боку, нові протести доволі консервативні й паркетні. Студенти вимагають забезпечити їх працею — право, яким колись вільно користувалися їхні батьки. Дивна річ —люди, хоч би в якій країні, на якому кінці світу вони жили, виростають з кльошу та пірсінгу й одразу ж, забувши про молодість, з головою поринають у дорослі проблеми. Сучасна молодь якісно відрізняється від хіпі 60-х. Референдум щодо Євро-конституції показав, що більша частина молоді замість підтримувати віяння з-за кордону вороже ставиться до англо-американських ідей глобалізації та вільного обігу товарів. Вони — патріоти Франції, а не ЄС, тим більше не такої химери, як «світова демократична спільнота» — бренду, що дає змогу дядечкові Сему покласти собі в кишеню нафтові держави. Навіть колишні ватажки повстання 1968 року (нинішній політичний істеблішмент Франції), скажімо, Даніель Кон-Банді, зазначали, що динаміка й структура теперішнього бунту суттєво відрізняються від того, що відбувалося у 60-х. Відтак це не означає, що бунт став більш керованим.

Нова студентська революція безпосередньо пов’язана з ім’ям прем’єра де Вільпена, якого називають найвідданішою людиною Жака Ширака. Останнім часом, починаючи зі студентських повстань, Вільпен постійно має справу з проблемами — конфлікт з Пасажирським флотом, пташиний грип, зростання безробіття, скандал з дитячими центрами, невідомий тропічний вірус... Рейтинг прем’єра впав разом з рейтингом президента. Та ось Вільпен почав приходити до тями. Передусім він відвідав невеличкий замок у Альпах, у всесвітньо відомій комуні Шамоні (хто не знає — Мекка альпіністів, на території якої найвища точка Європи — Монблан), де міститься центр реабілітації хворих на рак дітей «Кожному свій Еверест». Звичайно — курортна місцевість, адже лише таку може дозволити собі при кро вражений зухвалістю власного народу чиновник (мабуть, приблизно в такому ж стані перебував і Леонід Кучма після подій листопада-грудня 2004 року). У Шамоні прем’єр-міністр мав змогу зустрітися з представниками обох статей, які підкорили Еверест, — певно, це змусило його замислитися над майбутнім. Адже Вільпен — один з вірогідних кандидатів на посаду Президента Франції; вибори вже не за горами — наступного року. І хоч би як прем’єр переконував журналістів, буцімто не братиме участі в президентських перегонах, все ж — «кожному свій Еверест».

Те, що сталося в листопаді 2005-го, ще раз продемонструвало строкатість і надмірну розшарованість французького суспільства. «Як не зневажати суспільство, — обурюється їв Грорішар з газети «Ві франсез», — в якому вважається за нормальне, коли якийсь репер вимагає мільйон за вечірку; і поки молодий фахівець гортає сторінки довідників, шукаючи хоч якусь роботу, цей неписьменний фанфарон заробить купу грошей». Франція заповнена емігрантами, до того ж кожен, хто отримав статус легального, вже вважає себе за француза і чомусь думає, що повинен мати ті ж права, що й горді нащадки галів. Самі ж гали так вочевидь  не  вважають.

Дивно, що французька влада настільки сліпа; спочатку можновладці намагалися переконати людей, що йдеться всього лиш про купку фанатиків. Згодом поліція опинилася перед розлюченим 30-тисячним натовпом студентів. За опитуваннями, кожен третій парижанин підтримував повсталих. (Чи не нагадує це вам ситуацію на київському Майдані в листопаді 2004-го? Очікували на нечисельні протести, на кшталт «Україна без Кучми», а зіткнулися з мільйонною юрбою, готовою на все. Тоді вся країна помітила, що влада розгубилася. І, яку випадку з французькими студентами, протестуючих підтримувала вся столиця — носили їжу, пускали на ночівлю.) Цікаво, що з самого початку акцію не підтримали французькі комуністи — вихолощені партократи, які, здається, ще з дідів-прадідів сиділи в асамблейських кріслах. Потім схаменулися, та пізно: студенти — мешканці славетного Латинського кварталу безжально висміяли знаменитого «червоного» письменника Арагона (який, до речі, був одружений із росіянкою Ельзою Тріоле). Не допомогли владі навіть впроваджені в середовище повсталих підривні елементи, які мали втовкмачити студентам, ніби «страйк треба вміти вправно завершувати». Влада показала себе навдивовижу короткозорою. «Немає жодного сенсу чекати на радикальні зміни в суспільстві, — вважає аналітик Моріс Пернетт, — якщо ці зміни в руках кількох вельмишановних панів, які вважають себе мало не за богів, милуючись своїм відображенням у полірованих нігтях; якби не цей бунт молоді, вони були б переконані, що немає чого змінювати, бо все на краще в цьому найкращому зі світів».

Студентів не приваблює те «рожеве майбутнє», яке готують для них «вельмишановні пани»: праця на нових атомних станціях і полінезійських атолах. Адже саме атомна промисловість наразі серйозно розглядається як енергетичне майбуття всієї Європи. Європейці не хочуть бути залежними від шантажів Росії, тож змушені шукати нові джерела енергії. Єдине, що досі спало їм на думку, — це атом.

Отак у одному, здавалося б, схожому на інші студентському бунті сплелися такі різні аспекти, як енергетичне майбутнє Європи, прийдешні президентські вибори, недолуга суспільна система, питання «батьків і дітей» та ін. Здавалося б — звідки стільки проблем у такої заможної і успішної країни, як Франція? Вийти заміж за француза — мрія мало не кожної молодої українки; ми всі захоплюємося французькою системою освіти, Іноземним легіоном, швидкісними потягами, тунелем під Ла-Маншем, єдиним у світі кінематографом, що може конкурувати з Голлівудом. Однак ми не знаємо Франції, ми зовсім незнаемо французів. Нам невтямки, що читають французи, якими проблемами переймаються, через що страждають і чому радіють. Лише недавно на українські прилавки потрапили твори культових французьких письменників Мішеля Уельбека та Фредеріка Бегбеде. Кіно, яке ми вважаємо за французьке, насправді є лише підробкою під американське (варто лише відвідати кінематографічні заходи «Французької весни» — те, що самі французи подають як своє кіно, для нас виглядає як малозрозумілий нудний мейнстрім). Наше уявлення про французьку музику взагалі жахливе — ну, назвіть когось, крім Мілен Фармер, Патрісії Каас, Ванесси Параді та Мірей Матьє? Та все це — мастодонти минулого.

Отже, сучасна французька література — це суцільна фрустрація (від ще більш-менш помірних Марі Дар’єссек і Мішеля Уельбека до таких шаленців, як Крістін Анго й Амелі Нотомб); сучасне французьке кіно — біль і фізіологія; сучасна французька музика — чорний реп, чорний реггей, арабізована попса та етнічні мотиви невідомо якого етносу (тільки не французького). Образотворче мистецтво виродилося у так званий «перформанс» — тобто безладне поєднання кількох видів мистецтва. Як символ безглуздя і хаосу на берегах Сени навпроти Лувру виросла скляна Міттеранівська піраміда (яку одразу ж взялися копіювати не долугі правителі нових євросоюзівських країн).

Франція переживає жах-ливу культурну кризу. І невідомо, чи вийде з неї колись. Адже протягом усього XX століття мало не половину культурних діячів становили вихідці з колоній чи взагалі інших країн (росіяни Наталі Сар-рот і Ромен Гарі, алжирець Альбер Камю, уродженець острова Реюньйон Мішель Уельбек, вихована в Японії Амелі Нотомб, численні марокканці, турки, вірмени, не кажучи вже про євреїв і німців). Франція шукає сама себе. Зараз багато пишуть про участь у студентському повстанні банд «кольорових» з бідних кварталів Парижа. Якось не віриться, що студентство Сорбонни, представники середнього класу, корінні парижани ставили собі ті ж цілі, що й «окупанти» — негри, араби, турки. Навряд чи й діяли вони заодно. Радше все це черговий викрутас влади, яка хоче продемонструвати позірну єдність населення.

Провалля між французами й українцями — просто неймовірне. Абсолютно різне ставлення до політиків, різні погляди на роль культури (для французів література, музика, кіно — це не розвага, це така сама необхідна критика життя, як і ЗМІ), різна поведінка в критичні миті. Відтак є і спільне. По-перше, накопичення прихованої люті до недоречного ставлення чужоземних елементів до корінних (французьких, українських) культури, мови та побуту. Невідомо, до чого можуть призвести подальші висловлювання росіян і дії єврейських організацій. Невідомо, де та критична межа, коли Франція і французи не витримають навали емігрантів і вирішать покінчити з ними раз і назавжди. Багато хто не вірить, що у культурній Франції можливі націоналістичні пристрасті. Та автор цих рядків сам не раз у спілкуванні з французами, іспанцями й бельгійцями випадково торкався теми націоналізму — і щоразу дивувався тій ненависті, яка спалахувала в очах нащадків галів при згадці про негрів і арабів.

По-друге, єднає нас і спосіб дії. Листопад 2004 року — невдоволені українці виходять на вулиці столиці й примушують злочинну владу переглянути результати сфальсифікованих виборів. Листопад 2005 року — спантеличені недалекоглядним рішенням прем’єр-міністра французькі студенти сунуть на вулиці Парижа, зносячи слабенькі поліцейські заслони, трощачи громадське майно — і досягають поступок від уряду. Різниця лише в тому, що ми ще не звикли до такого типу «малих ре-волюцій», а ось у Франції це звичний спосіб висловлення громадської думки. Ще невідомо, що краще — «Україна без Кучми» чи барикади  1968-го.

«Кожному свій Еверест». Гадаю, пан Вільпен, переможець грипу, дитсадків і студентів, серйозно замислиться над можливістю пересісти до престижнішого президентського крісла. Пан Ширак більше не покладатиме великих надій на свою «найвідданішу людину». Студенти візьмуть на замітку свою перемогу. А українцям належить зробити вибір — чи підходить їм такий спосіб боротьби. Бо таке враження, що ані з французькою, ані з українською владою по-іншому боротися просто не можна.

Іван РЯБЧИЙ
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com