Не так тії воріженьки, як лихії люди

Вбачати в некликаному чужинцеві ворога — природньо. Займанець ніколи не рахуватиметься з проблемами й потребами поневоленого народу. Визнаний, нарешті, геноцидом українського народу, Голодомор 1932—1933 рр. був цілеспрямованим актом винищення українців. Беззмістовні дискусії про його причини та спроби з’ясувати, якими міркуваннями керувалися організатори, — недоречні.

Спроба нав’язати непритаманну нашому народові форму колективного господарства — одна з форм нівелювання особистості та руйнування традиційного укладу життя — йшла від сіоніст­ських теоретиків. Існування нинішніх кібуців — колективних господарств — в Ізраїлі виправдане його кліматичними умовами (значна частина Ізраїлю — пустеля) та політичним устроєм. Наявність непримиренних зовнішніх ворогів — арабського світу — та внутрішніх — палестинців — змушує репатріантів гуртуватися. Окрім того, мільярдні дотації в економіку Ізраїлю позбавляють дослідників можливості дати реальну економічну оцінку цій формі ведення господарства. Притаманний нашим північним сусідам колективізм (на ниві боротьби з цим архаїстично-атавістичним для Росії укладом загинув від рук кагалу прем’єр-міністр Столипін) швидко адаптував до себе запропоновану сіоністськими верховодами СРСР форму соціального устрою. Цілком інакше в традиціях українців. Попри притаманний нашому народові індивідуалізм (прошу не ототожнювати з вульгарним егоїзмом, жадібністю й жлобством) толоки (безоплатна допомога ближнім) були поширеним явищем.

Окупант ніколи не втримався б на окупованих теренах, якби з-поміж автохтонів не було колаборантів. Україн­ська історія рясніє іменами тих, хто, зрадивши Батьківщину (байдуже, повіривши в брехливі обіцянки побудови земного раю, чи то з меркантильних міркувань), долучився до терору власного народу. Юрко Коцюбинський, Сидір Ковпак, Володимир Щербицький, Леонід Кравчук… Прикро, але «ім’я їм — легіон».

Вимушена незалежними від її бажання обставинами задекларувати на папері незалежність, окупаційна адміністрація вкотре засвідчила свою підлість і безпринципність. Учорашні голови колгоспів, парторги, низові челядники міністерств та інші паразити на тілі народу взялися будувати в Україні «капіталізм з людським обличчям». Дозволю собі провести паралель між нинішньою Україною й латиноамериканськими хунтами більш як тридцятилітньої давності. Скориставшись необізнаністю селян з новими законами, можновладці всіх рівнів шахрайськими методами привласнили задля подальшого продажу найкращі земельні ділянки.

 Недавно ухвалена Верховною Радою постанова про заборону продажу землі значно припізнилася — чимало ділянок родючого чорнозему довкола більшості обласних центрів уже в руках новопосталих скоробагатьків.

Газета вже згадувала про події в селищі Княжичі Броварського району Київської області. На жаль, ані прокуратура, ані правоохоронці не відреагували належним чином на той матеріал. Справді, де їм роз­слідувати злочинні дії високопосадовців (нехай і найнижчого рангу), адже боротьба з міфічними «антисемітами» відбирає в них увесь службовий час.

26 грудня на запрошення депутата селищної ради Сергія Матяша село відвідали заступник голови секретаріату УКП Олександр Лалак та студенти Військово-Козацького інституту ім. Великого Князя Святослава. Біля сільради вже очікували повсталі проти сільського керівництва селяни. Ось про що ми довідалися від них.

Марія Артемчик. Мій рід з діда-прадіда мешкає в цьому селі. Особисто я пропрацювала в колгоспі двадцять років дояркою. Після проголошення незалежності й прийняття указу про розпаювання колгоспної землі, як і більшість односельчан, подала до сільської ради заяву про виділення моїй родині земельного паю. Кожна родина мала отримати більш як гектар землі. Окрім того, рішенням громади було створено резервний фонд. Ми прагнули, аби молодь лишалася в селі, а не шукала заробітку по закордонах, й планували виділяти з цього фонду молодим подружжям наділи.

І ось, невідомо як і чому, але довкола села, на землі, що ми її планували використовувати як посівну площу, з’явилися кілька розкішних кількаповерхових будинків. Певно, здогадуєтеся, що господарі новобудов не з тутешніх. Голова сільради Ольга Касьян відмовлялася давати нам будь-які пояснення з цього приводу, посилаючись на рішення сесії селищної ради. Більшість депутатів стверджували, що в їхній присутності жодних рішень про продаж землі не ухвалялося. Врешті-решт, в громади увірвався терпець. Репрезентанти громади в супроводі кількох депутатів звернулися до голови сільради з вимогою пояснити, хто ті люди, які будують розкішні будинки, й на підставі чого їм надано в нашому селі землю. Касьян відмовилася з нами розмовляти. Понад те, погрожувала фізичною розправою й знайомствами з високопосадовцями в ра­йон­ному центрі. Але чому ми повинні її боятися?

У день наших відвідин в сільському клубі відбувалися збори. Головуючий Сергій Матяш надав слово для виступу Олександру Лалаку. У своїй доповіді заступник голови секретаріату закликав селян не зневірюватися, продовжувати боротьбу з несправедливістю, й запевнив, що керівництво УКП у разі необхідності надасть юридичну допомогу. Депутатів сільської ради, які стали на бік громади, проконсультували, як юридично правильно організувати референдум з питання недовіри нинішньому складу сільської ради та провести перевибори органів місцевого самоврядування.

Під час зборів стали відомими й інші факти. Не маючи жодних політичних переконань, Ольга Касьян свого часу зареєструвала (зрозуміло, що за матеріальну винагороду) в селі осередок Партії захисників Вітчизни, згодом перекочувала з ПР до НСНУ, нині — до БЮТу. Виявилося, що для підкупу кількох депутатів селищної ради вона виділила для них кілька земельних паїв, які нездібні до праці на землі посадовці продали. Окрім того, серед новопосталих власників земельних наділів виявилися й кілька працівників районної прокуратути. Прикро й боляче, але гасло «земля — це теж товар» у Княжичах набуло реального змісту. Здавалося, надані громаді поради, й рішучість Сергія Матяша та кількох депутатів, які на боці громади, стануть вирішальним чинником у справі відновлення справедливості та притягнення до кримінальної відповідальності високопосадовців. Але справа отримала вже відверто кримінальне продовження.

28 грудня Ольга Касьян повернулася до села. Звичайно, не сама, а в супроводі рейдерського загону. Захоплення сільради відбулося в кращих традиціях західного вестерну. Близько трьох десятків міцної статури «биків» вибили в сільраді більшість вікон, виламали двері й жорстоко побили присутніх у сільраді селян. Згодом дев’ятеро з них (серед них і Марія Артемчук) опинилися в лікарні з тяжкими тілесними ушкодженнями та ножовими пораненнями. Одразу за ними до кабінета голови селищної ради увірвалася в супроводі свого чоловіка та кількох родичів Ольга Касьян. Навряд чи ми дізнаємося, як вона аргументувала свій вчинок кільком прибулим вслід за нею міліціонерам. Але той факт, що нікого з нападників не затримали й не притягли до відповідальності, красномовно свід­чить: районна влада дала дозвіл на насилля.

Мої другі відвідини Княжичів залишили в душі гіркий осад. Сергій Матяш мав вигляд зневіреного й наляканого чоловіка, а його односельці почувалися розгубленими. Намагаючись втішити їх і переконати в необхідності продовжити боротьбу, я подумки задався запитанням: чому такі, як Ольга Касьян так безкарно знущаються з односельців? Чому серед нас, українців, живуть такі байдужі до долі України? Чому селяни неспроможні, хоч їх більшість, належним чином захиститися? З вашого дозволу спробую поділитися власними думками з цього приводу. Справді, факт правового нігілізму серед широкого загалу — річ наразі незаперечна. Мешканці Княжичів спромоглися на стихійний бунт, але відсутність провідників, які чітко бачили б перед собою кінцеву мету, брак знань нівелювали їхні здобутки. Емоцій та справедливого обурення недостатньо. У селі, попри близьку відстань до Києва, немає осередків патріотичних партій. Політична «тусовка» за межами Києва з’являється лише під час святкувань (або вшанувань) визнаних владою історичних дат. Чи не час йти до народу? До знедоленого, приниженого, обдуреного, пограбованого. Сподіваюся, відвідини Княжичів членами УКП (навіть попри поразку селян) згуртує патріотично налаштованих громадян. З часом їм доведеться взяти владу в свої руки. А наразі… Залишається лише нарікати.