Сміх крізь Сльози

Багато традиційних культур ставилися та й ставляться до сміху зневажливо. Сміх був уділом нижчих каст. Прояви сміху та веселощів викликали огиду і серед воїнів, і серед жерців.

Буржуазні революції, які зламали карк «старій», сакральній європейській цивілізації, недаремно починалися з гучного реготу злидоти, а закінчувалися обезголовленням монархів. Гумор був зброєю вихідців із гетто. Лео Таксіль насміхався зі Спасителя, Чарлі Чаплін глумився над консервативно-революційним німецьким проектом та його очіль­никами. Що ж до України, то не треба забувати, що саме гаркава зграя колишніх одеситів, переїхавши до Москви, створила брудний гумористичний антиміф про українську національно-визвольну війну 1918—1921 років. Та й зараз ріже нам вуха містечковий акцент одесько-російських «юмогістов», яким до смаку заповнювати телеефір расистськими жартами про українців, і меншою мірою про росіян. Одне слово, сміх та гумор не були в пошані серед людей честі. Проте часи змінюються.

Подекуди корисно би­ти ворога його ж зброєю. Тривалий морок радянських часів провокував не тільки розпач, а й опір. Коли тупа ординська машина зламала збройний опір остаточно, лишилася можливість спротиву духовного. Були суворі барочні алегорії про «під­лі та скупі часи». Їхній перелік досить довгий — від сонетів Зерова, якого розстріляли комуністи, і до фільмів Іллєнка, якого зараз цькують неоліберали. Але сторожові собаки ха­мів, маючи прегарний нюх на духовний спротив високого стилю, майже не могли адекватно реагувати на духовний спротив стилю низького. Йдеться про щиро антирадянський, раблезіанський та відчайдушний жанр анекдоту або короткого вірша, в якому, неначе постріл в голову комісара, лунала коротка й тому невловима анафема окупаційній владі. Те, що раніше вважалося плебейською негідною розвагою, раптом перетворилося на непомітну, але могутню зброю. У людей, припертих до стінки, загнаних у глухий кут, які очікували з хвилини на хвилину арешту, заслання, страти, — не можна було відібрати останнього привілею приречених — висміювання своїх переслідувачів. Вре­шті-решт приречені перемогли. Їхній сміх виявився сильнішим за Луб’янку.

2001 року у Львові видано книгу галицького науковця Михайла Чорнопиского — «Фольклорна полі­тична сатира 20-х років ХХ століття». То був містично-жахливий рік. Він відзначився і провалом «генеральної репетиції української національної революції», і масовими арештами у сльотавому березневому Києві, і побиттям львівських студентів на київському вокзалі — керманичі Третьої української республіки вирішили побавитися в кремлівських людожерів. Однак куди зозулі до яструба — строк ув’язнення вже був не той, та й били по застінках не так оскаженіло, як за часів ЧК. До того ж і закриття опозиційних видань та радіостанцій не дуже нагадувало тотальну радянську цензуру. І все ж таки цей рік відзначився непересічним явищем — реанімацією фольклорної політичної сатири. Європейські енциклопедисти набрали в рот води, «не помічаючи» менших за масштабами за радянські, але все ж таки жорстоких репресій 2001 року. Кишенькові кучмолизи зайшлися у несамовитому, добре проплаченому гавканні — мовляв, українську (націонал-соці­алістичну) гадину розчавлено. Це була найчорніша доба в історії Третьої української республіки. Це була передсвітанкова мла, яку трохи освітив помаранчевий карнавал 2004 року (хоч і не надовго). Серед тієї густої темряви згадувався і безсмертний Зеров з його пророцтвом «…для нас на дворищі багаття тліє», і сміх приречених, який згодом став подзвоном по СРСР. Отже, маємо констатувати, що поява книги про політичну народну сатиру в радянській Україні була геть не випадковою.

Значну частину цієї книги присвячено щоденниковим записам видатного українського науковця Сергія Єфремова, який у 1920 роки ретельно дослі­джував народну політичну сатиру. Звісно ж, до Голодомору-33 та дев’ятого валу репресій було ще далеко. Ще тривав так званий червоний ренесанс, антиукраїнську облудну природу якого навіть нині визнають далеко не всі науковці. Ще йшла повним ходом українізація. Але пильне око видатного українського науковця вже бачило початок жахливого задзеркалля. Цар­ська імперія обернулася на московсько-жидівську диктатуру. Це визначення належить не лише Єфремову — саме дефініція згаданої диктатури приходить з народних оповідок, власне кажучи — з анекдотів. Автор дослідження намагається, щоправда, з міркувань політкоректності, притишити антиєврейські настрої Єфремова, але з пісні слова не викинеш. У фольклорі на початку радянської доби натрапляєш на єврей — комуніст, єврей — чекіст. Єврей був неодмінним, майже ритуальним учасником тодішніх анекдотів. «Кругом жовток, посередині жидок» — таку загадку склали в 1920 роки про торговельні ятки, що мали жовті великі вивіски. Таких спостережень у цій книзі багато, але «Фольклорна політична сатира» становить інтерес не лише для науковців.

Композиційно книга складається з семи розділів. Кожен розділ присвячено певному пласту сміхової культури. Так, зокрема, перший розділ є своєрідним вступом до книги. У ньому подається тлумачення політичного фольклору за двох полі­тичних окупацій. У другому розділі досліджено народну політичну сатиру, спрямовану проти культу комуністичних керманичів. Оскільки розповідається про 1920 роки, то в цьому історичному контексті головними об’єктами народних жартів були Ленін, Сталін і Троцький. Навіть смерть Леніна стала темою багатьох дошкульних віршованих рядків:

Угас российский
наш Мессия,
И благодарная Розсип
Под звуки пушек
и мортир
Спустила труп его
в сортир.

Червоний терор породив не лише партизанський рух та Зимовий похід у відповідь, а й чутки про те, що новозбудований мавзолей Леніна заливає з каналізації. Про такі чутки згадує у своєму щоденнику Єфремов. Не обійшов своєю увагою відомий український науковець і боротьбу за владу, яка розгорнулася після смерті Леніна між Сталіним та Троцьким. Як відомо, в цій боротьбі переміг Сталін. І на цю зміну кремлівського караулу народ відгукнувся: «Смерділа Москва часником, а зараз смердить шашликом». Це вже точно: народ скаже — як зав’яже.

У третьому розділі «Квінтесенція імпербільшовизму» автор звертає увагу на те, що в народній політичний сатирі та в записах Єфремова більше перепадало на горіхи кремлівським вождям, аніж їхнім намісникам у Харкові. Народній свідомості була притаманна чітка ідентифікація біль-шо-визму як чужинського російсько-єврейського домінування на українській землі. Проте й окупаційну адміністрацію в самій Україні народ не забував згадати. Автор наводить кумедний та зухвалий як на ті часи випадок, занотований Сергієм Єфремовим у своїх нотатках. Йдеться про те, як під час відвідин київських залізничних майстерень заступникові Голови Верховної Ради України Петровському робіт-ники подарували виточену з дерева велику дулю — мовляв, ця дуля для представників світової буржуазії від повсталого пролетаріату. Ображений Петровський мовчки покинув майстерні. Таких прикладів прихованої, проте лютої ненависті до радянської влади в цій книзі багато. Інакше й бути не могло. «Тюрма набита українцями, — пише Єфремов, — селяни, робітники, військові, просто люди. Зате серед тих, що допитують, українців нема. Там усе жиди сидять. Вони ж і творять українську культуру». Цей запис Єфремов зробив 12 листопада 1928 року. Пересторогою з минулого сьогодні звучить записана Єфремовим розмова після жахливого кримського землетрусу: «...чув цікаву розмову на базарі, якась баба типово полтавського типу розказує своїй подрузі: «Казали, що Бога нема. А от він показав, що є: витрусив жидів з Криму». Трохи згодом, а саме 4 жовтня 1927 року, Єфремов зробить такий запис: «З новітнього фольклору. Запитання: хто терпеливіший — люди чи природа?» На 11-ту річницю радянської влади Єфремов занотує такий випадок. У кінотеатрі йде фільм «Єврейське щастя», стоїть під кінотеатром черга за квітками. До них підходить єврей і запитує, коли почнеться «Єврейське щастя». «Та воно вже одинадцять літ тому почалося», — відказує хтось з юрби.

Книгу Михайла Чорнопиского присвячено народній політичній сатирі 1920-х, зафіксованій у щоденникових записах Сергія Єфремова. Найдошкульніші зразки народної сатири припадають на 1927 — 1928 роки. За якихось шість-п’ять літ станеться катастрофа в українській історії. Майже не залишиться гострословів з простолюду, як і тих, хто записуватиме їхні кумедні оповідки. У 30-ті роки ми, мабуть, не знайдемо жодного зразка народної полі-тичної сатири. Надто багато людей було вбито, а ті, хто вижив, вже не могли жартувати — їхня здатність до спротиву остаточно і невблаганно трансформувалася не в іронію, а в холодну безжальну ненависть. Ми ніколи не були прихильниками німецького націонал-соціалізму і не вважаємо геополітичні плани ОУН дуже мудрими, проте щоденникові записи Єфремова переконують нас у тому, що служба поодиноких українців у німецький поліції не була продиктована суто меркантильними міркуваннями. Це була помста — і за «єврейське щастя» 1920-х, і за українське горе 1930-х. Проте серед українців знайшлися й інші люди, які переховували євреїв. Дивний ми все-таки народ, любі співвітчизники! Зазначимо, що таку жертовність богообрані не оці-нили. У 1990 роки нащадки євреїв, врятованих простодушними українцями від голокосту, становитимуть собою міцну основу неоліберального ладу (так само вони були основою комуністичного ладу в 1920 роки). Вони влаштують українцям ще один геноцид — цього разу повільний, економічний, майже гламурний, але все одно геноцид. На жаль, ми ще не дочекалися появи нового Єфремова, який дослідив би народну політичну сатиру, спровоковану цим пануванням на наших землях. «Диво дивне Україна: під жидами твоя спина!» — так писали на парканах в 1920 роки. Так пишуть і зараз. Можна, звичайно, не зважати на всіх цих коломойських та рабиновичів і почуватися затишно в позі страуса. Але так можна дочекатися новітнього голодомору. Вже не гламурного. Про це слід пам’ятати. Тому не хочеться читати Мойсея Фішбейна. Тому не хочеться купувати книги у видавництві «Факт». Тому не вражає якийсь «Перелік Шіндлера». Якщо маєте сумніви — перечитайте або щоденники Сергія Єфремова, або книгу Михайла Чорнопиского.