Пробудження кобзарства

Кобзарі — душа україн­ського народу. Вона мало не була похована під уламками радянського тоталітарного режиму… Як­би провидіння не явило Україні людей, які, мов та трава крізь бетон, проросли й відродили прадавні традиції і звичаї. Бо ж кобзарство — це не тільки співоче і виконавське мистецтво, а й філософія національного буття.

Традиція українського кобзарства за радянських часів мало не перервалася. Радянська пропаган­дист­ська машина вирішила її знищити, зібравши кобзарів на з’їзд у Харкові, який, як відомо, завершився розстрілом носіїв цієї прадавньої культури українського народу. Ті, кому вдалося дивом вижити у те лихоліття, переховувалися, тримаючи в таємниці секрети свого мистецтва.

Одним з кобзарів, які уникли розправи на згаданому з’їзді, був Георгій Ткаченко. Саме від нього перейняв своє мистецтво видатний бандурист і майстер кобзарських інструментів Микола Будник. Завдяки йому й донині жива ця безперервна мистецька сув’язь поколінь. І не тільки жива, а й набула широкого розвою. Нині десятки, сотні учнів-послідовників Миколи Будника продовжують і розвивають прадавні українські традиції майстрування музичних інструментів та звичаї виконання стародавніх творів, які гармонійно отримують продовження в нових авторських піснях.

Народився Микола Будник 3 лютого 1953 року на Житомирщині. Виконавську школу бандури переймав у Георгія Ткачен­ка з 1978 року. Кінець 80-х — початок 90-х років минулого століття ознаменувався піднесенням національного руху. Це стало поживним грунтом для відродження й становлення кобзарської справи. Значною мірою завдяки панотцю кобзарського цеху Миколі Буднику, якому за це безмежно вдячні його учні — продовжувачі славетних українських традицій.

Вже шість років, як Миколи Петровича немає з нами. Та шанувальників, а головне — послідовників його мистецтва, дедалі більшає. Традиційно в ці пам’ятні дні вони вшановують свого панотця, визначного майстра кобзарського цеху і української справи загалом.

Останні десять років Микола Будник прожив у Ірпені в хаті на вулиці Українській. Він купив цей дім 1991 року, за гроші кобзарського товариства. Відтоді ця ірпінська садиба стала центром розвитку українського кобзарства. Про це, зокрема, зазначив у промові під час відкриття меморіальної дошки на будинку Миколи Будника панотець кобзарського цеху Микола Товкайло. Цю подію організовано комісією Ірпінської міськради зі збереження архітектурної, історичної, культурної спадщини та ландшафтних заповідників регіону (комісія ОКІС).

«На цей захід з міського бюджету не було взято жодної гривні, — розповів нашому кореспонденту один з членів культурологічної комісії Олександр Єрмаков. — Виготовили меморіальну дошку та організували вшанування пам’яті видатного кобзаря Миколи Будника тільки за особисті кошти членів комісії ОКІС і депутатів Ірпінської міськради та завдяки організаційним зусиллям членів Ірпінського культурологічного товариства ім. Д.Х.Паламарчука».

«Нарешті міська рада згадала про багату культурну спадщину нашого регіону, — сказав Володимир Паламарчук, син відомого поета і перекладача. — Це перше, що зробила нова ірпінська влада у сенсі збереження та популяризації духовної спадщини не тільки нашого регіону, а й всього українського народу».

Відкриття меморіальної дошки, а також перейменування провулка Революції в Ірпені на вулицю Миколи Будника називали «першою ластівкою» у великій справі збереження культурно-історичної спадщини, на яку така багата ірпінська земля, голова Комісії ОКІС міськради, заступник міського голови Петро Лясківський та секретар Комісії ОКІС, депутат міськради Людмила Янкова.

На вшануванні зібралося чимало давніх кобзарських побратимів, учнів та знайомих Миколи Будника. Спомини, теплі слова на адресу Миколи Петровича звучали в оселі, де визначний мастер провів своє останнє десятиліття.

Кобзарське ремесло складається, так би мовити з двох частин. Кобзар — це і виконавець традиційних пісенних творів, і майстер старосвітських музичних інструментів, під акомпанемент яких виконуються думи, псалми, пісні… Чимало кобзарів володіють тільки одним зі згаданих мистецтв. Але є й такі, що і кобзи майстрували, і пісні писали, і самі їх виконували. До таких належав Микола Будник.

Звісно, далеко не завжди часи для розвитку кобзарства були такі сприятливі, як зараз. У 80-ті роки за кобзарювання можна було й у «каталажку» потрапити. Один з послідовників Миколи Будника розповів, яким тоді було небезпечним кобзарювання. Проте Микола Петрович — тихий, спокійний, врівноважений — водночас був цілеспрямованою й сміливою людиною.

«Це було наприкінці 80-х, — розповів один з кобзарів-побратимів. — Якось ми, гурт кобзарів, надумали покобзарювати на одному видному місці, проте, бачачи наряди міліції, не наважувалися розпочати. Першим пішов грати Микола Будник. На нашу засторогу він тільки усміхнувся, спокійно взяв бандуру й почав виконувати думу. Він все те робив спокійно і впевнено».

А ось інший його послідовник розповів такий випадок зі свого життя, який характеризує Миколу Буд­ника як неперевершеного майстра. Цілий день він затратив, аби різноманітними інструментами та приладами змайструвати з дерева потрібну деталь. Потім показав її Будникові, запитав чи правильно все зроблено. «Так, правиль­но, — відповів Микола Петрович. — Тільки це робиться ось так». Узяв заготовку й самою лише сокирою за півгодини змайстрував те, на що учень витратив стільки часу й зусиль.

Олександр НАКАЗНЕНКО,
член Ірпінського культурологічного товариства
ім. Д.Х.Паламарчука