«Борітеся — поборемо!» Козацьку землю ще можна врятувати

Земля — єдина цінність, що наразі залишилася в України як у незалежної держави. Однак над нею нависла загроза: на українські чорноземи вже вкотре і серйозно зазіхають чужинці. Як колись збройно і нахабно відбирали землю у козацтва й селян за Петра І та большевицького режиму, так нині у нас намагаються видурити її, скупивши за безцінь.

Попри те, що сталінські посіпаки фактично відібрали українську землю в народу, сплюндрували недолугим колективним та пайовим «господарюванням», її ще можна врятувати для українців. Для цього треба ЯКНАЙШВИДШЕ повернути її у власність сільських, селищних, станичних, міських районних, обласних українських громад, категорично заборонити продаж землі.

Ця цілком природна і справедлива ідея, тільки на перший погляд, здасться нереальною. Будемо розмірковувати логічно і справедливо.

Для початку слід визначитися з точкою відліку щодо власності громад, селян, козаків на зем­лю. Аби не заплутатися в хитросплетіннях історичних умов, не варто повертатися в дуже далеке минуле. Візьмемо ближчі часи. Наприклад, зафіксувавши ситуацію із землею... до 1917 року. Тобто до більшовицької окупації України.

Адже саме більшовицькі окупанти відібрали в українських козаків, селян землю, примусово створивши на ній колгоспи. А вже нащадки та прихвосні цих окупантів придумали хитромудрий спосіб перерозподілу краденого через так зване розпаювання, фактично безплатну оренду цих «колгоспних» земель для себе коханих вже на ролях «фермерів», керівників КСП та приватних агрофірм. Тоді як український козак і селянин отримав за свої 4 — 5 га 1 — 1,5 % (це ж треба бути такими цинічно нахабними!) від «прибутку». На практиці це вилилося в... 300 — 700 грн на рік! Та ніколи в світі, навіть за рабовласницького ладу, так не дурили землевласники. Прокляті у віках українцями татари відбирали тільки десятину! Ось так нас, українців, укотре ошукали чужинці й свої підлабузники-оку­пан­ти.

Тобто факт неодноразового пограбування й обдурювання козаків та селян України більшовицькими окупантами довести дуже просто. А відновити історичну справедливість просто необхідно. І, додам, цілком можливо.

Ми не кровожерливі. Не будемо вимагати скарати новітніх «землевласників» та «орендарів» на горло, хоч багато хто з них на це заслуговує. Досить з нас повстань і революцій. Треба йти шляхом закону і справедливості.

Більшовики насильно відібрали в українських селян та козаків їхні землі. Добре розуміючи, що доведеться за все скоєне платити, а вкрадене — повертати, вони господарів українських земель намагалися знищити збройно, голодом, хворобами, чорнобилями, виселенням, вигнанням. Фізично й морально. Не вдалося. Настав час відповідати за вчинене. Нині спадкоємці та нащадки більшовиків живі, при владі і не бідують. І правонаступники злочинної Компартії є. Навіть в неукраїнській Верховній Раді засідають. Разом з також неукраїнськими олігархами. Тому саме 1917 рік має бути точкою відліку історичних порахунків.

З новітніми латифундаторами простіше. Вони отримали в оренду нашу землю обманом порівняно недавно. Ще чорнило на фіктивних угодах про оренду землі не висохло. Кишені, щоправда, таки встигли набити собі.

Отож маємо такий склад злочинів: загарбання більшовиками в українських селян і козаків землі; збройне винищення ними землевласників, примусове виселення за межі України, організація геноциду проти українського народу через Голодомори 1919-1921 рр, 1932-1933 pp., 1947 року.

 Ті, що збройно забирали в українців землю, мають бути покарані не лише за розбій, грабежі, крадіжки, а й за те, що пізніше, протягом багатьох років, з усіх сил намагалися зжити зі світу її власників та їхніх нащад­ків війнами, геноцидом, голодоморами, виселенням та вигнанням за межі України. Ті ж, які нині заволоділи землею на так званих законних підставах, за виписаними під окупантів законами, взяв­ши її в злочинну, грабіжницьку, нещадну і виснажливу експлуатацію — «оренду», чи «перекупивши», наживалися й наживаються на ній, мусять відповідати за шахрайство, за намагання обманним шляхом заволодіти тим, що їм не належить, пропорційно до завданої українським селянам та козакам майнової та моральної шкоди.

Є й справедливий шлях вирішення цієї болючої не тільки для України проблеми. Вирішуватися вона має на рівні місцевих українських (козацьких) громад. Саме українських громад. Це дуже важливий нюанс. Бо нинішні бездіяльні, формально створені на папері окупантами так звані територіальні громади — явище окупаційне, безлико-аморфне і неконстутиційоване, створене для того, щоб до цих громад увійшли й переселенці, нащадки окупантів, чужин­ці, яким призначили Україну місцем проживання. Загалом це не так і погано, хай живуть собі, але переселенці та приїжджі ніколи НЕ БУЛИ ВЛАСНИКАМИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ, на яких нині живуть і працюють, а отже, їм і нема чого повертати. Землі мають належати громаді, а громада може виділити їх у користування будь-якому жителеві села, зокрема й переселенцю.

Біда в іншому — нині чужинці за безцінь активно скуповують по українських селах і хуторах хатки-розвалюхи з присадибними ділянками. Знову ж таки фактично відбирають у сільської громади її споконвічні землі клаптиками. Цьому слід покласти край.

Є ще один ефективний сучасний спосіб відбирання у громади села землі — через «паї». Це вже серйозніше. Метода така: керівник приватної агрофірми, тобто людина, яка за безцінь взяла в оренду землю громади і наживається на ній, береться нібито «доглядати» за старенькими одинокими власниками паїв; для цього на кошти з прибутку від оренди землі, тобто фактично на гроші громади, бо зароблено їх на експлуатації їхніх земель, створюється «приватний будинок для літніх людей», де сердешних сяк-так дотримують до смерті; після цього пай, садиба, земля біля садиби переходять...У ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ ДИРЕКТОРА АГРОФІРМИ, бо він колись нахабно провів таке рішення на зборах орендодавців. По справед­ливості пай повинен перейти у власність громади, а та має його перерозподілити, лише потім знову здати в оренду. Так має бути і так буде. Тому такі «рішення» потрібно негайно скасувати.

Практикується прихований продаж паю «орендарю». Це коли землю здають знову ж таки в оренду за безцінь на 50 років або довічно.

ЩО РОБИТИ:

Все сказане нами й несказане — новітні способи обдурювання оку­пан­тами, їхніми загребущими нащадками та неукраїнськими зайдами українського селянина та козака. Цьому треба покласти край. Завтра буде пізно. Селяни просто вимруть, як вимирають уже практично козаки. А козаки аж до 1918 року становили 60 — 80% населення України. Слід не дати чужинцям, які старанно маскуються під інтернаціоналістів, «громадян України» (без національності), глобалістів в умовах незалежної України завершити процес винищення козацтва та селянства.

Тому так важливо в КОЖНОМУ СЕЛІ, селищі, козацькій станиці, хуторі, районі та місті, якщо не зареєструвати, відповідно до наразі чинного окупаційного законодавства, українську громаду села, селища, станиці, хутора, міста, району, регіону, то хоча б легалізувати її через письмове повідомлення влади про створення таких громад.

Кожна українська селянська (козацька) громада обирає управу, яка невідкладно має вирішити кілька питань.

По-перше, здійснити інвентаризацію земель, що належали цій громаді 1917 року. Тут два шляхи: пошуки в архівах та опитування. Результати звірити і поєднати.

По-друге, спробувати відновити поіменні списки сільських чи козацьких громад, яким належали землі довкола відповідного населеного пункту та в ньому. Бо цими землями мають право користуватися живі спадкоємці власників.

По-третє, розшукати спадкоємців власників земель, виселених із села під час розкуркулювання та розкозачування.

По-четверте, спробувати повернути в рідні села тих, кого примусово переселили за межі України (українців — в Україну!), поселити їх в опустілі садиби, допомогти побудуватися.

По-п’яте, чітко і справедливо визначити частку кожного наявного члена української громади та некорінних жителів того чи іншого села в загальному земельному наділі.

По-шосте, визначитися з формою та змістом компенсацій спадкоємцям постраждалих від окупантів землякам, членам громад.

По-сьоме, розробити справедливий механізм розподілу прибутків від використання земель козацьких (селянських) громад.

Потім кожна українська громада через свої управи має домогтися судового скасування колек­тивізації і так званого розпаювання земель і повернути їх у спільну власність українських громад хуторів, сіл, станиць, селищ, міст, районів.

Орендарі мають негайно повернути не тільки «паї», а й вартість розпайованої техніки (самої техніки може вже й не бути) громадам. Техніка, придбана під час оренди паїв, теж переходить у власність громади, адже її придбано на прибутки від використання її землі.

Діяльність орендарів-здирників, правомірність розпаювання, законність рішень, прийнятих на зборах пайовиків, фінансово-господарська діяль­ність недобросовісних орендарів мають обов’язково перевірити компетентні служби. Всі незаконні, корупційні рішення, договори та умови оренди мають бути скасовані або зборами пайовиків, або судом.

Враховуючи корумпованість нашої судової системи та її бюрократизм, можливо, першим шукачам справедливості доведеться пройти всі судові інстанції, аж до Міжнародного суду, який, безсумнівно, стане на бік громад, як було це в країнах Балтії, де земельне питання вирішено схожим до пропонованого чином.

Наступним кроком має стати створення на землях українських громад українських (козацьких, селянських) товариств спільного обробітку землі від інших сільськогосподарських та промислових підприємств українських громад. Для цього можна використати потенціал нині діючих фірм і товариств, їхні кадри та керівників, за умови, що вони нічим себе не заплямували, працювали чесно й не наживалися на правовому невігластві односельців.

Громада може найняти організаторів сільськогосподарського виробництва на стороні на умовах взаємовигідного контракту. Але в будь-якому разі керівник спільного товариства обробітку землі, чи іншого підприємства, та підібрані ним фахівці мають працювати на землях українських громад, бути їм підзвітними і підпорядкованими, повинні служити її інтересам.

Все це треба починати робити вже сьогодні.

Якщо нічого не зробимо, то найближчим часом неукраїнський парламент спільно з неукраїнським урядом за мовчазної згоди проамериканського президента УЗАКОНЯТЬ продаж землі. Українську землю негайно скуплять неукраїнські олігархи. Це єдине, що вони наразі не скупили чи не загребли.

Звичайно ж, пани-олігархи самі землю не оброблятимуть, їхні «менеджери» створять відповідно кібуци (колгоспи, КСП, товариства, агро­фір­ми тощо), наймуть неукраїнський керівний персонал. Ті наберуть, вже з місцевих зденаціоналізованих жителів, слухняних рабів (робітників, колгоспників, кібуцерів, сільгоспвиробників та ін.), платитимуть їм пристойну, порівняно з нинішніми зарплатами, які зумисне не підвищують, щоб потім видати їх зростання за велике благо, ну, скажімо, аж... 1 000 грн на місяць, нещадно при цьому експлуатуючи. І безсловесні наймити радітимуть, що їм дозволили бути неголодними рабами на своїй землі.

Тоді вслід за відібраною свободою, незалежністю, волею (читай Конституцію і закони), вкраденою національністю(дивися у свій паспорт), вмираючою мовою (увімкни трансляцію з верховної зради, вийди на вулицю й послухай), відберуть і останнє, що є в українця — ЗЕМЛЮ. І незалежної держави Україна не стане. І українців не стане, не тільки за паспортом. Залишиться рускоязичноє насєлєніє Юга Росії під протекторатом США, Росії та Ізраїлю.

І так буде, якщо ми нічого не зробимо. «Борітеся — поборемо!»

Георгій Вишневицький, запорізький козак у сімнадцятому поколінні

Станиця Дмитренки Новосанжарської сотні Полтавського полку