ЗНАЙТИ СВІЙ ДУХОВНИЙ ОБРАЗ

— До ситуації, коли в одному місці збираються, та ще й беруть до рук зброю багато молодих людей, найбільше підходить вислів великого гуманіста Альберта Швейцера: «Гулящий розум — майстерня диявола». Хіба не видно? Чому дідівщина стала проблемою саме протягом останніх десятиліть, звідки випадки безглуздої жорстокості, які трапляються в армії? Замолоду я мав нагоду над цим подумати. Так сталося, що після мого виступу на суді над Іваном Дзюбою мене в порядку покарання (незаконно, бо мав «відстрочку») відправили служити в Забайкалля на китайський кордон, коли там з дня на день чекали нападу Китаю. Але «покарання» обернулося винагородою — саме тому, що я мав доступ до військової бібліотеки, яка виявилася багатою, вивчав культуру бурятського народу, її зв’язки з українською, багато читав... В армії, попри всі свої обов’язки, молоді люди мають час на духовне життя, саморозвиток, і дуже важливо, щоб для цього були умови. Та які убогі нинішні військові бібліотеки! (А їх нині в Збройних Силах України вже менше 500). Що там може бути, окрім офіціозних видань радянських часів, які краще не читати, та й навряд чи комусь цього захочеться. І чим займатися на дозвіллі? А йдеться ж про майбутнє нації, бо в армії як ніде більше формується чоловіча особистість. А ми ж дожилися вже до того, що українське телебачення («5 канал» 24 квітня) повідомляє як про видатну подію, що посольство Російської Федерації подарувало Полтавському військовому ліцею аж 118 книжок. Ми ж впродовж останніх двох років передали у військові бібліотеки МО України кілька тисяч книг, та про це чомусь мовчать.

Хто ж це — ми? А це Всеукраїнський благодійний фонд імені Петра Калнишевського, який очолює народний депутат України Іван Річняк, а я — його директор, і військове видавництво «Варта», директором якого є Василь Винярський, пару років тому вирішили видавати серію «Військово-патріотична бібліотечка». Це дешеві за собівартістю (для нас це важливо, оскільки працюємо ми на громадських засадах і ці книжки видаються лише на пожертви, без жодної копійки з державного бюджету), невеликі за обсягом книги з накладом, зазвичай, 2 тисячі примірників. Половину кожної назви ми безоплатно даруємо військовим бібліотекам Міністерства оборони України. Це, як правило, твори патріотичного змісту, які раніше не видавали. Почали ми з покійних авторів — першою книжкою, нами виданою, стала «Республіка козаків» Григорія Нудьги.Це унікальне дослідження за часів СРСР не могло побачити світ, оскільки автор був колись репресований і звинувачений все в тому ж самому «українському буржуазному націоналізмі».

— Ми почали з досліджень, які за радянських часів світу не побачили, оскільки автори були звинувачені в українському буржуазному націоналізмі...

— По-перше, належало відновити справедливість і щодо тих, кого серед живих уже немає, та й про інтереси нашої літератури подбати. Десь напередодні розпаду Радянського Союзу, коли почали з’являтися «шухлядні» твори російських письменників — повісті Приставкіна, «Діти Арбата» Рибакова та ін. і всі ними зачитувалися, постало питання: а чи є така література в Україні? І виявилося, що немає! Наше, так би мовити, офіційне письменство спробувало пояснити цей факт своєю надзвичайною щирістю: вони, бачте, не могли кривити душею, пишучи щось проти радянської влади; вони, мовляв, щиро її оспівували, а потім, розчарувавшись, так само щиро розвернулися на 180°. На жаль, така ситуація дуже підірвала престиж цілої літератури, інтерес до неї: вже тоді ми почали втрачати свого читача, тепер цей процес прискорюється. Як недавно прозвучало по телебаченню, бракує не так коштів на українську літературу, як зацікавлених нею. Річищем, яке вторував успіх «Дітей Арбата», рушили поціновувачі прози Донцової.

Але ж це несправедливо! Рукописи «з шухляд» були, є і в нас, проте їхні автори не пробилися крізь глуху оборону «правильно мислячих» членів Спілки письменників саме тому, що правдиво писали про свій час. Боляче, що книжки про Голодомор 1933 року в нас з’явилися як сплеск нової кон’юнктури, а що сталося з написаним «по гарячих слідах»? Авторам доводилося з ними ховатися, бо мали б за це вінець не лавровий, а терновий. Та має ж бути справедливість. Тому й видали ми «Історію Смілого» покійного Феодосія Сахна, який віддав цій роботі не одне десятиліття.

«Республіка козаків» Григорія Нудьги могла б — за належного накладу — зіграти особливу роль в утвердженні національної свідомості. Ця невеличка книжка має бути в кожній сім’ї, кожен школяр чи студент повинен її прочитати. Двотисячний наклад дешевого видання розійшовся блискавично, і ми сподіваємося його повторити. А може, й держава замовить якусь сотню тисяч примірників для шкіл та сільських бібліотек? Адже Президент у своїх виступах постійно наголошує на необхідності поглибленого вивчення і популяризації української історії. Логічним продовженням цих його заяв стало доручення від 15 березня 2006 року про створення Національної програми розвитку українського козацтва, указ про вшанування пам’яті Петра Калнишевського — останнього кошового отамана Запорозької Січі та інші документи. Саме про Калнишевського моя книга «Лицар Дикого Поля», видана в цій же серії. На жаль, більшість громадян України не знає свого минулого, і тепер, коли нас кличуть «приєднатися до Європи», «зробити європейський вибір», це обертається шкідливим для духовного здоров’я нації комплексом меншовартості. Та ж ми — органічний складник спільного духовного здобутку Європи, давно інтегрованої в систему її демократичних цінностей. Вони творилися ще тоді, коли в інших країнах палали вогнища інквізиції. Ось що пише з цього приводу Григорій Нудьга у вступі до свого справді безсмертного твору: «Козаки та їхня військова слава давно вийшли за межі кордонів України. Ще у ХVІІ столітті козаки, дипломати й мандрівники зустрічали козаків у Європі, на Близькому Сході, Азії, у Середземномор’ї, і від них часто сприймали найважливіші відомості про Україну. Бо Європа вперше почула про них ще в часи їхнього формування як військової сили — у XIII столітті, а подалі українське козацтво постійно було в полі зору українських дипломатів, керівників держав, а згодом і літераторів. Хмельницький, Мазепа, козаки, Січ стали для світу символом України в боротьбі за волю і незалежність, за державність. Ще на початку XVIII століття формується переконання, що доля європейських держав у майбутньому залежатиме від того, з ким будуть козаки, Україна. Цієї думки дотримувалися французькі, австрійські, німецькі, шведські та інші державні діячі й дипломати, формуючи європейську політику. Доказом цього може бути ставлення до України Карла XII та Наполеона...

Ні в одному іноземному джерелі жодного разу не згадується про завойовницький характер козаків, про їхнє бажання нести неволю іншим народам. Це були славні оборонні військові сили».

Всі історичні документи — від «Послання Володимира Мономаха до своїх дітей» та «Конституції» Пилипа Орлика, вся практика, яка тут формувалася, були пройняті духом демократизму, поваги до чужих традицій, яка випливає з істинної волелюбності. А як органічно сприймали українці передові наукові віяння! Саме в нас розпочали масове щеплення від віспи, освіта була доступною представникам усіх соціальних верств.

Минуле треба знати, аби, культивуючи в собі відчуття належності до «славних прадідів великих», знайти свій духовний образ у майбутньому.

Отож як європейська держава Україна давно, ще сотні років тому, була об’єктом підвищеного інтересу своїх сусідів не тільки за виняткову міць козацького війська, а й за високу культуру народу, його гуманізм. А чого варта наша екологічна спадщина! Козацькі хутори-зимівники були першими в Європі передовими фермерськими господарствами, в яких використовувалася вільна праця. Держава козаків не знала ні рабства, ні кріпацтва, це була республіка вільних людей. Певен: її образ живе в душі кожного українця, дещо приспаний минулими проявами зневаги до нашої нації й нинішньою політичною тріскотнею.

Наша історія породила багато надзвичайно колоритних постатей, частина яких, на жаль, більше відома за кордоном, аніж на своїй землі. У серії «Військово-патріотична бібліотека» ми видали «Споминки» Агапія Гончаренка («Козак у рясі») під однією обкладинкою з моїм дослідженням «Хто мінував собори». Біографії Агапія Гончаренка-Гумницького — місіонера, українського революціонера, друга Герцена й Огарьова, одного з авторів «Колокола» та «Полярной звезды», популяризатора України в Америці, творця англомовної Шевченкіани — вистачило б на серію гостро-сюжетних романів. Цікаво, що, прибувши до алеутів з місією християнізації, Гончаренко сприйняв їх... за козаків. «Наше общежитійне козацьке джерело гарно й чисто сохранилося на виспах в Алясці», — писав він у своїх «Споминках», які недавно вперше побачили світ. І на те є причини: під час колонізації цього краю у XVII та XVIII століттях у складі московських загонів було багато козаків-українців — і наші земляки лишили по собі добру пам’ять, чимало з них поріднилися з алеутами та іншими аборигенами. Так, Дем’ян Многогрішний, засуджений 1672 року до страти, яку замінили засланням, став бурятським національним героєм. Агапій (Андрій) Гончаренко з Америки, Гумницький, який народився і виріс на Київщині, будив українську національну свідомість, висловлюючи стурбованість долею всіх поневолених народів. Він видавав там газету «Вісник Аляски», «Свобода». У серпні цього року виповниться 175 років з дня його народження — варто було б відзначити цю дату на державному рівні, вже в незалежній Україні, за яку він боровся.

— А поміж «Республікою козаків» Григорія Нудьги й «Споминками» Агапія Гончаренка були такі книги, як «Штормове попередження» Юрія Бедзика та Володимира Яковенка — про становлення українського флоту, «Політ на вогненних крилах» Наталі Околітенко — фантастика, де наукове прогнозування поєднується з психологічним аналізом сьогоденних колізій, нарешті моя — «Лицар Дикого Поля» — про останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.

З цього приводу в пресі, особливо й інтернеті, з’явилося багато суперечливих відгуків. Оскільки саме з Калнишевським пов’язують родовід нашого Президента Віктора Ющенка, то дехто звинуватив мене у виконанні «замовлення».

Але такі закиди не мають підстав, бо матеріали для цієї книжки я збирав ще працюючи в Роменському краєзнавчому музеї. Твір написано майже сорок років тому, але за радянських часів він просто не мав шансів бути виданим, хоча окремі мої публікації в пресі про Калниша з’являлися ще наприкінці 60-х. Я ж перебував під недремним оком КДБ як керівник підпільної націоналістичної організації «Борці за визволення України», за що мене заарештували в грудні 1964-го (тоді я був курсантом Херсонського мореплавного училища), що й позначилося на моїй творчій долі. Але я робив те, що вважав за потрібне, не сумніваючись — рано чи пі­зно моя праця побачить світ.

Особистість Петра Калнишевського особливо значуща в нашій історії. Це був мудрий і дуже проникливий державник, який послідовно боровся насамперед за економічну незалежність України. Тому й становив особливу небезпеку для російського царату. А стосовно того, що Віктор Ющенко є нащадком Петра Калнишевського, то мушу принагідно уточнити: у Петра Калнишевського взагалі не було дітей, він, як справжній запорожець, був неодружений. Гіпотезу ж про родинні зв’язки нащадків Віктора Ющенка з Петром Калнишеським я висловлював на підставі листування з ним брата Ничипора Ющенка з Роменщини. Отже, дуже ймовірно.

Ще «Варта» видала збірку поезій Людмили Гнатюк «Між альфою та омегою» та пару її дитячих книжечок, твори Анатолія Кримського із села Триліси, що на Кіровоградщині, збірку «Володарі гетьманської булави» та інші книги. Без перебільшення унікальним явищем можна назвати грунтовну монографію Юрія Бадаха «Військові флоти у локальних війнах і збройних конфліктах 1946 — 2003 рр.»: назва промовляла сама за себе. У «Варті» вперше побачив світ докладний «Екологічний атлас України», в якому вміщено понад півтисячі мап.

Найближчим часом серія «Військово-патріотична бібліотечка» поповниться книгою радянського радника в Афганістані Михайла Гурби «Війна без перемоги». Ці дуже щирі й яскраво написані спогади вийдуть під однією обкладинкою з талановитими віршами його дружини Ольги Гурби, яка через необхідність ділити з чоловіком злигодні офіцерського життя так і не пробилася в «офіційну літературу». Видаємо роман про УПА Петра Савчука «Тетяна», плануємо «Степ» Бориса Мозолевського, пригодницькі твори Юрія Горового, роздуми владики Димитрія, єпископа Київського і Переяславського, збірник літературних творів військовослужбовців та багато іншого. Хто спонсори? Тут треба подякувати насамперед винахіднику Ренату Польовому, Івану Рішняку — генеральному директорові ЗАТ «Мотор-Січ», народному депутату В’ячеславу Богуслаєву, громадському і політичному діячеві, депутату Київради Володимиру Проценку, Українському товариству ветеранів війни в Афганістані (голова — народний депутат України Сергій Червонописький) та іншим патріотам, які люблять Україну до глибини не лише душі, а й кишені. Уклін їм за це!

Дбаючи про духовну поживу для наших юнаків, ми паралельно виконуємо й інше завдання: не даємо загубитися творчому спадку людей, що були чесними в своїй творчості, тяжко за те розплачуючись. А ще важливо робити справу, не чекаючи, що хтось подасть, хтось тобою займеться і врешті буде як було, якщо ти підтримаєш ту політичну силу, «яку треба». Не буде. Доведеться звикати, що наші політичні сили, як справедливо писав мудрий Максиміліан Волошин, обмінюватимуться своїми політичними програмами та гаслами, як шпагами обмінявся Гамлет з Лаертом. Таке розуміння притаманне групі письменників, яка не схотіла жити за сумнівними правилами, накинутими нинішнім керівництвом НСПУ і, об’єднавшись навколо видавництва «Варта», послідовно і плідно працює. Видає книжки — не тільки власні, а й тих, кого немає в живих, налагоджує систему їх реалізації. До військових бібліотек твори передаємо безплатно. Ми не заробляємо на них ні копійки. Хоча, якщо вдуматися, робимо справу державного значення, то ж держава мала б взяти на себе фінансування цих видань, тим більше, що вони потрібні і в шкільних та масових бібліотеках, у них є свої читачі — ми переконуємося в цьому з того, як їх активно розкуповують у київській книгарні «Сяйво», (туди передаємо по кілька десятків примірників книг із серії «Військово-патріотична бібіліотека» для вивчення читацького попиту). І ми на свою долю не скаржимось!

Бо той, хто не хоче працювати, шукає причини, чому працювати не можна, а той, хто хоче, думає, як втілити свій намір у життя.

Данило Кулиняк,
письменник, історик,
директор Всеукраїнського благодійного
фонду ім. Петра Калнишевського