МУРАХИ ЯК ДЗЕРКАЛО ЛЮДСЬКИХ ПРОБЛЕМ

Вони освоїли планету за 40 мільйоноліть до того, як там з’явилися ближчі до нас хребетні. 80 відсотків тварин — комахи, півтори мільйони їх видів вивчено, а скільки лишаються невідомими, важко й сказати. В самій тільки Франції вчені щороку описують тисячі нових видів мух, різниця між якими більша, аніж між слоном і другою героїнею байки Крилова, що належить до цього племені.

Ми ж говоритимемо про мурах, бо вони стали чи не найпершим об’єктом природного експерименту, результати якого перенесено й на людину, за що вона й вшанувала себе епітетом «розумна».

Річ у тім, що все живе підлягає закону розвитку, здобування та нагромадження корисної для функціонування системи інформації. Але на цьому шляху виникла проблема: для примноження інформації потрібно збільшення обсягів її матеріального носія, у цьому разі — кількості нервових клітин; а як їх впхнути в дрібну, ще й закуту в хітиновий панцир мурашину голову? І тоді природа (чи той, хто створив її) винайшла геніальний обхідний маневр — переплела всі крихітні комашині мізки в єдине ціле, створивши суспільство, про яке апологети тоталітаризму можуть тільки мріяти. Що з цього вийшло — побачимо далі.

Та всі як один

Бездоганно правильної форми купол, вибудований здебільшого на старому пеньку. «Спека. Не чути людських голосів, тільки гудуть бджоли збираючи нектар на верхівках дерев, та ще — легенький розмірений шерех... чи не крокує в ногу колона гномів? Ні, це руді мурахи рухаються однією із своїх доріжок; вони, певне, побували на тій високій ялинці й вдосталь набрали солодких виділень попелиці. Які вони діяльні, і як це дивовижно! А я... що роблю я тут, серед природи, яка не здогадується про моє існування»? — пише один з найвідоміших дослідників колективної поведінки тварин Р.Шовен.

Зніміть капелюха, панове: перед вами — цивілізація, що дуже успішно пристосовує довкілля до своїх потреб. Яка раціональна архітектура жител, які дороги, а сільське господарство на якому рівні! Тут і «грибні городи», що їх мурахи засівають спорами, і «худоба» — приручені попелиці, яких випасають, «доять» і бережуть у спеціально побудованих з глини на стеблах рослин «хлівцях». Набуті знання передаються від покоління до покоління — а пам’ять у мурах чудова, й живуть вони кілька років. Виділенням своїх залоз виписують ці комахи на стежках «інформативні картини». А які танці виконують юні самички з тендітними крилами за спиною — майбутні володарки імперій. Вони їх втратять, врочисто посівши трон, щоб майже безперервно відкладати яйця, примножуючи мурашиний рід.

Проблему «держава для особи чи особа для держави» мурахи вирішують радикально: «одиниця — нуль», абстракція — хоч ти які їй умови створи, а жити вона не зможе. Зате громада функціонує як єдине ціле, де відхилень від «кастових обов’язків», закладених від народження, не передбачено. Але й індивідуальні особливості одиниць не нівелюються! Активні, допитливі стають розвідниками, збирачами будівельного матеріалу, фуражирами, мурашки спокійнішого темпераменту доять і доглядають «худібку», із дня в день сновигаючи тими самими шляхами. З віком спосіб самовираження може змінитися. Старіючи, фуражир дедалі більше наближається до гнізда й закінчує свій вік на його куполі в ролі «почесного аксакала», наглядача за порядком. А ось приставлені до личинок «няньки» та королівський пост змінюються тільки в разі загибелі: надто вже відповідальні обов’язки покладено на цей «суспільний прошарок». Те, що нам здається безглуздою метушнею, насправді є фронтом чудово скоординованих робіт, де кожен знає своє місце. А як мурахи вміють мобілізуватися на виконання «епохальних проектів!» Так, нещодавно в пресі з’явилося повідомлення, що на півдні Європи вони проклали кількасоткілометровий міст — крізь Францію, Італію до Іспанії.

Восени, коли опадає листя, купол гнізда все одно буде чистим: на перший сигнал наглядача збіжаться робочі мурахи й стягнуть усе, що туди потрапило. А якщо не зможуть, то проблемний предмет щезне під однаковими дрібними гілочками — і порядок буде відновлено. Хоч яке вогке літо випаде, а пліснява в мурашнику не наросте: чи не тому, що ці комахи, як і бджоли, виробляють антибіотики?

У рудих лісових мурах навколо одного гнізда починають з’являтися інші: засновані молодими матками. Бува, до сотні їх вибудовують мурахи на площі до 10 гектарів, і все те господарство з’єднують мережею доріг, таких сталих, що можна карту накреслити. І вся ця колонія функціонує знову ж таки як єдине ціле. Зате «чужим», навіть того самого виду, краще не потикатися: на шматки розірвуть.

Чим не федерація єдностей?

Німецькі ентомологи, що в силу свого менталітету відзначаються особливою терплячістю, підрахували кількість здобичі, яку мурахи-фуражили приносять до свого гнізда: до одного кілограма в день! А солодких виділень попелиць середнього розміру мурашник споживає близько ста кілограмів на рік.

Ось тоді і зблиснула в людських головах щаслива ідея: замість обробляти ліси отрутохімікатами, борючись з шкідниками, чи не краще розводити там мурах? На якийсь час це навіть європейську економіку стимулювало: австрійські фірми цілими контейнерами постачали крихітних трудяг італійським.

Треба сказати, цілющі властивості цих лісових істот знають і звірі, і птахи: вони із захватом приймають «мурашині ванни», щоб оздоровитися.

...Літо закінчується — треба готуватися до холодів. Коло обов’язків фуражирів розширюється: вони підбирають зимові яйця попелиць і ховають їх у гнізді, де ревно оберігають. Мурахи іншого виду запасають зерно кілограмами і все, що може становити їстівну цінність; особливі крихітки-робітники старанно все те добро сортують, відкидаючи непотріб. Мурах роду Атта можна побачити із зеленою «парасолькою» над головою — вони відгризають шматочки листків плодових дерев, щоб на подрібненій з них кашці розводити гриби. Їхні підземні плантації простягаються на багато квадратних метрів.

І що як з тим господарством, коли настають морози? До метра завглибшки викопують собі мурахи підземне сховище і, збившись у кім’ях, чекають весни. Час від часу на поверхню піднімаються найхолодостійкіші «розвідники» і, коли довго не вертаються, то все товариство робить висновок: на осонні вже можна погрітися. А коли так, то й собі треба готуватися до роботи.

Дедалі більше «трудових бригад» виповзає у світ, вертаючись тільки на ніч, незмінно приносячи з собою тепло. Від того температура у сховку підвищується так, що населення покидає його, радо беручись за мурашині клопоти.

Та найцікавішими представниками цього племені є кравці, що живуть на Березі Слонової Кістки. Уявіть собі комах, які під охороною озброєної шаблеподібними щелепами сторожі, видираючись один на одного, утворюють кілька живих ланцюжків, щоб стягти листки кавового дерева. Паралельно поміж ними туди-сюди бігає мураха, тримаючи в щелепах личинку, що випускає шовкову нитку. Ніби човником ткацького верстата, зшиває вона краї листків, утворюючи міцні й дуже затишні гнізда. І хоч ти скільки руйнуй ту роботу, нові й нові загони кравців відновлюватимуть її з упертістю роботів. Бо так належить!

Якщо взяти до уваги, що мурахи ще й соціальні проблеми вміють вирішувати — ситий у них годує голодного, — то якоюсь мірою можна зрозуміти філософів, які бачать у цивілізації цих крихітних істот ледь не ідеал людського суспільства.

Школа яничарів

Готуючись до шлюбного польоту, молода самка Атта ховає частинку грибниці в спеціальну сумку, що в ротовій порожнині. Після запліднення вона приступає до творення держави, де стане володаркою. Для цього риє камеру, куди старанно викладає «посаг», і удобрює грунт вмістом найперших яєць, які сама ж і роздушує. Якщо грибниця прижилася, то личинки матимуть чим живитися — майбутнє в роду є. Перші покоління займатимуться тим, що доставлятимуть і подрібнюватимуть листя для розширення плантацій, а далі все піде своїм порядком. Це — в Атта.

Самки інших видів потребують допомоги — і без проблем дістають її, залучаючи чужих робочих мурах-добровольців. Але володарки Анечгатес переступають через моральні норми. Вони вдираються в чужі гнізда і, збуривши тамтешній плебс, змушують його вбити власну царицю, щоб «іноземка» привела на світ нове покоління мурах уже свого виду. Ось такі харизматичні особи трапляються в комашиному світі!

Ще гірші звичаї в мурах-амазонок. Озброєні могутніми шаблеподібними щелепами, вони одне вміють — воювати. Коли ж їх обсідають повсякденні проблеми, вони шикуються в колони і йдуть грабувати сусідів. Бідолахи опираються героїчно, проте здолати загарбників не можуть, і ті вертаються додому з військовою здобиччю — лялечками переможених. Частину їх з апетитом споживають, а тим, що лишаються, суджено, коли розвинуться, стати «рабами», які обслуговують своїх «панів». Чи то їх праця малопродуктивна, чи то на дармових харчах амазонки добре розмножуються, але незабаром «економіка» знову починає стимулювати дух кшатріїв мурашиного племені. І цього разу, як стверджують деякі вчені, в бойових колонах ідуть «раби». Завойовувати одноплемінників! Вам це нічого не нагадує?

«Наркомани на городі»

Охочих скористатися благами чистого й добре впорядкованого господарства не бракує: у внутрішніх галерах мурашиного гнізда треться багато дармоїдів. Декого «зі скандалом» виганяють або й роздирають на місці, інших ніби не помічають. Та є такий собі дрібненький і зовні непоказний жучок з іменем, гідним персонажа страшних казок — ломехуза. Непевне створіння! Під’їдає чужі запаси, та й мурашине яйце не проти спожити, а натомість свої підкидає. Застукана за розбійництвом, ломехуза не тікає: підніме задні лапки та й чекає, доки мураха оближе їй вологі волосинки — трихоми. Ось тоді весь мурашиний світ у неї «в кишені»!

Звикнувши до виділень, «гвинтик добре відпрацьованого механізму» забуває про свої обов’язки. Знов і знов шукає він «торговця наркотиками», ледь тягаючи кінцівки в галереях, де колись так швидко бігав, аж доки настає кінець.

Гніздо, де завелися ломехузи, приречене. Управившись з одним, сумнівний пожилець спокійнісінько перебирається до іншого.

Як бачите, і тут мурахам ніщо людське не чуже.

Люди, які глибоко вникають в мурашине життя, не можуть стриматися від вигуку: «То хто ж за ким спостерігає — ми за ними чи вони за нами?» Їхня поведінка справляє враження цілком осмисленої, способи добувати поживу й уникати небезпек дуже вигадливі. Був випадок, коли мурашина колонія проникла в стіни Пастерівського інституту і, просвердливши в пробках дірки, допалася до посудин з живильним бульйоном, на якому вирощувалися смертоносні бактерії. Ото паніка зчинилася, коли довжелезні ланцюги комах, добряче підгодувавшись, розбіглися по всьому приміщенню!

І все-таки, дечого мурахам бракує, щоб їх визнали за розумних, принаймні відповідно до сучасних уявлень. Живуть понад 40 мільйонів років, якщо наука не помиляється, — і так мало поступу в діяльності. Але ж він є! «А якщо еволюція мурах відбувається із швидкістю хоча б у 40 разів меншою (аніж наша. — Н.О.), то їхні життя і звички можуть змінюватися і вдосконалюватися непомітно для нас. І років так мільйонів через сто якийсь шестиногий довговусий ерудит напише, що, судячи з досить давніх джерел, якась мавпа раптово перетворилася на іншу істоту, і ця нова істота набудувала хтозна-чого, якихось гір з каменю, а потім так само миттєво щезла», — жартує Р. Шовен.

І справді, все в цьому світі відносне.