Між небом та землею

В Україні релігія відіграє не поверхневу, обрядову роль — вона справді формує світогляд. Не дивно, що вже багато років Церква в універсальному розумінні займає перше місце у рейтингу суспільної довіри. Прагнення до суспільної активності духовних лідерів знаходив і знаходить відгук у владних кабінетах. Але не цілковитий.

Там далеко не всім подобалося, коли церковники говоили про гріховну затримку заробітної плати, корупцію, аморальність у владних органах. Ще менше подобалося, коли церковні провідники ставали на бік опозиційних сил. Так було за режиму Леоніда Кучми, так є і зараз. Нині представники шести впливових християнських Церков фактично виступили на підтримку позачергових виборів до Верховної Ради України. Щоб краще зрозуміти, чому саме ці Церкви разом виступили на підтримку ідеї Президента Віктора Ющенка про перевибори, необхідно зробити екскурс у минуле.

Органом, призначеним бути на найвищому державному рівні виразником поглядів різних Церков, є Всеукраїнська Рада Церков та релігійних організацій (ВРЦіРО). До неї входять представники чільних конфесій, які разом представляють понад 90% віруючих. Проте за президентства Л.Кучми ВРЦіРО відігравала формальну роль, нею керували з Державного комітету у справах релігій, вона мало впливала на прийняття рішень державою, які стосуються релігійного життя. Що їй вдалося, то це, з одного боку, посадити різні, зокрема потенційно ворогуючі релігійні організації за спільний стіл, з другого, запобігти прийняттю нової редакції базового законопроекту, розробленого 2002 року Кабінетом Міністрів, який значно збільшував контроль державного органу за релігійним життям у країні. Тому 2003 року кілька Церков створили Нараду керівників християнських Церков, яка незабаром стала демократичним осередком творення нових екуменічних ініціатив. Дехто вбачав у ній альтернативу до ВРЦіРО, хоча у її складі були лише члени Ради (Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Греко-Католицька Церква, Римо-Католицька Церква в Україні, Всеукраїнський союз Церков Християн Віри Євангельської П’ятидесятники, Українська Християнська Євангельська Церква та Братство незалежних Церков і місій ЄХБ України).

Після Майдану члени Наради стали на чолі відновлення діяльності ВРЦіРО. Зрештою, потреба існування самої Наради відпала — нова влада на чолі з Віктором Ющенком віддала ВРЦіРО в управління самим її членам, а значення цього органу було піднесено до рівня справді дорадчого при Президенту України. Для координації та підготовки засідань Ради було створено постійно діючий секретаріат, в якому по черзі головують її члени. Успішний приклад такої діяльності став корисним під час створення міжконфесійних рад у регіонах, що ініціював В.Ющенко на зустрічі з головами обласних адміністрацій. Навіть наступні парламентські вибори не надто відбилися на діяльності ВРЦіРО, вона хоча і запізно, але прийняла спільне звернення проти намагань втягнути релігійні організації в політичну боротьбу.

Новий склад Верховної Ради, де в більшості опинилися партії (зокрема Партія регіонів та комуністи), які однозначно асоціюють себе як захисники «канонічного» православ’я, тобто УПЦ (МП), а також перемога цих самих сил у багатьох місцевих радах, суттєво вплинули на розвиток державно-конфесійних та міжконфесійних відносин. Почастішали скарги на дії представників місцевих органів влади, які симпатизують одним конфесіям на шкоду іншим. Прикладом нетолерантності на релігійному грунті стала сама Верховна Рада, де народні депутати під час розгляду питань, що стосуються релігійного життя, ділили Церкви на «свої» та «ворожі». Автори розробленого 2006 року нового базового законопроекту про свободу совісті навіть поставили під сумнів необхідність розгляду його нинішнім складом ВРУ, враховуючи поширену серед депутатів релігійну нетолерантність та нетерпимість до релігії загалом.

Особливо гостро проти законопроектів, які на користь однозначно більшості Церков та релігійних організацій, виступають народні депутати із Соціалістичної партії. СПУ, особливо частина її активістів, на виборах себе представлялася прихильницею УПЦ (МП). Проте, судячи з парламентських виступів її представників, соціалісти залишаються вірними заповітам войовничого атеїзму. Чого лише варта заява з парламентської трибуни одного з депутатів про те, що Церквам земля під будівництво храмів не потрібна, бо релігія — це віра людини, це особисте спілкування людини з Богом, натомість майно та земля потрібні клерикалам для власного зиску. Не менш атеїстичною є й діяльність соціалістів у сфері освіти, насамперед міністра освіти та науки Станіслава Ніколаєнка, який вже майже два роки поспіль блокує впровадження в школах християнської етики, як цього прагнуть для виховання молоді на релігійно-моральних принципах.

Склалася ситуація, що Верховна Рада повністю загальмувала прийняття законопроектів, необхідних для повноцінного функціонування Церков та релігійних організацій, натомість готова прийняти такі законопроекти, які реально можуть обмежити свободу совісті, а уряд відновив Державний комітет у справах національностей і релігій, який очолив комуніст.

Можна припускати, що заява представників шести християнських Церков на підтримку ідеї перевиборів була спровокована самими народними депутатами з парламентської більшості. «Після завершення виборчого процесу 2006 р., — говориться у посланні, — суспільство стало свідком того, як окремі представники політичних сил забули про свої передвиборні обіцянки й програми. Вони почали діяти так, ніби представляють самі себе, а не виборців, які голосували за їхні кандидатури відповідно до раніше проголошених програм та гасел». Заклик пройти обряд очищення через вибори прозвучав чітко, але без відповідної реакції з боку самих парламентарів. У відповідь депутати більшості, а соціалісти знову ж таки особливо активно, виступили з обуренням і протестами — мовляв, Церква пхається в політику. Вони пішли далі, вирішивши поскаржитися Папі Римському на українських католицьких лідерів (Главу УГКЦ Верховного Архиєпископа Любомира Гузара та заступника голови Конференції єпископів РКЦ в Україні єпископа Маркіяна Трофим’яка), які підписалися під цим зверненням. Сам текст листа нардепів (там йдеться про те, що українські католики мають бути аполітичними, як їхні брати по вірі в Європі, і висловлюється прохання вплинути на них) свідчить про незнання ними ні світової історії, ні сучасної позиції Католицької Церкви у політичному житті Європи. Понад те, вони вимагають це саме від Папи Бенедикта ХVІ, який кілька років тому, ще за кардинала Ратцінгера, підготував концептуальний документ про форми та необхідність участі католиків у політичному житті своїх країн. Напевно, нардепи-соціалісти не знають і того, що католицькі ієрархи перебувають в активному протистоянні з лівими силами в Європі щодо легалізації абортів, одностатевих шлюбів та евтаназії.

Наступне запитання до звернення народних депутатів: чому вони поскаржилися лише на двох з шести авторів церковного звернення? Чи УПЦ КП, яка є другою за кількістю громад в Україні та, згідно з даними багатьох соціологічних опитувань, першою за кількістю віруючих, або інші три впливові протестантські об’єднання для них не значущі? Чи просто на них немає кому поскаржитися? У результаті лист-скарга парламентської більшості, на думку експертів, нагадав дитячий стиль ябедництва.

Заява Предстоятеля УПЦ (МП) з цього приводу, яка прозвучала дещо швидше і є, на думку експертів, політично виваженішою порівняно із спільним зверненням шести інших Церков. Митрополит Володимир обрав єдино правильний і виграшний для нього шлях. Йому немає сенсу активно підтримувати нинішній склад ВР України, оскільки заблоковані депутатами законопроекти були потрібні й УПЦ. Він також не хоче йти на конфлікт з Президентом В.Ющенком, з яким він єдиний з церковних високодостойників мав зустріч з приводу політичної ситуації в країні. З іншого боку, все ж таки УПЦ немає причин скаржитися на уряд В.Януковича. Тому заклик до мирного вирішення конфлікту, взаємопрощення і застереження щодо розколу країни (ця теза явно асоціюється із заявами коаліції), які є головними позиціями звернення Предстоятеля УПЦ, з усіх боків є правильними.

Таким чином, Церкви в різний спосіб заявили про свої погляди на політичну ситуацію в Україні. Релігійним організаціям набридло бути об’єктами для маніпуляції перед виборами та миритися з порушенням їхніх прав народними обранцями, що особливо чітко простежується у посланні лідерів шести християнських Церков. І справа тут не в тому, що вони зайняли позицію Президента чи іншої політичної сили (вони ж бо не беруть прямої участі у виборах і не мають амбіцій посісти місця в новій Верховній Раді) — йдеться про відстоювання громадянської позиції і захист прав, і це ніякі політики не в змозі їм заборонити.