Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

КАЇР — МІСТО ПРИГОД

Ще не світало, як поїзд прибув до Каїра. Легенький вітер знічев’я ворушив вкрите пилом листя змучених сонцем пальм край дороги і сміття, про яке забули прибиральники. Містом блукали безпритульні собаки і жителі мегаполіса, яким дошкуляє безсоння.

Ніч переїзду з Асуана далася нелегко. Інтернет рясніє застереженнями досвідчених мандрівників про випадки крадіжок на єгипетській залізниці. І хоча наші гіди заздалегідь запевнили, що маємо квитки в поїзд вищого класу, куди злодюжкам, мовляв, дороги немає, більшість з нашої групи так і не заплющили очей. Зате мали змогу взаємно ділитися враженнями від понад тижневої подорожі Єгиптом. Тож коли розмістилися в автобусі, який прямував до готелю, мимоволі почали засинати. Їхали Гізою — тихим передмістям Каїра. Та раптом сон як рукою зняло. Піраміди! Мовчазні свідки тисячоліть несподівано виринули з передранкової імли за вікном. В ореолі першого сонячного світла вони здалися якимись нереальними й... давно знайомими водночас. Отже, ми недаремно здолали цей шлях. Побувати в Єгипті і не побачитися з одним із семи чудес світу? Нонсенс! — скажете ви. І тут ми з вами цілковиті однодумці.

Фараони були б не проти

Отож після душу і ран­кової кави в готелі відразу вирушили знайомитися з головним символом Єгипту. Явище фантастичне... Після багатолюддя Каїру, з його божевільною «симфонією» звуків, запахів і швидкостей потрапляєш відразу в інший вимір. Минають тисячоліття, а вони стоять... Що вони собі думали, далекі пращури землян, складаючи камінні «блочки» в ці диво-піраміди? Питання риторичне. Тепер наша черга думати. Що ми й робили...

Думається тут легко. І якось по-особливому світло. Планетарно, я сказала б. Навіть нескінченні туристичні автобуси не заважать усамітнитись думкам. Щоправда, трохи відволікають нав’язливі погоничі верблюдів, пропонуючи обвезти навколо пірамід. Залізти на верблюда — один долар. Злізти — десять. Не захочеш платити — відвезуть в пустелю. На постійне місце проживання. Ми про це вже знали, тому вирішили не зв’язуватися. Тим паче, що самому обійти навколо пірамід — очистити власну карму і набратися здоров’я. Так сказала наша знайома Наталя, яка вже не вперше приїхала до Єгипту заради цього. Щоправда, слід знати, в якому напрямку і скільки разів обігнути піраміду Хеопса по периметру. Інакше не допоможе.

Потрапити в піраміду — справа везіння. Квитки у найбільшу — піраміду Хеопса — розкупили заздалегідь. Тож ми вибрали Хефренову. Жива черга повільно рухалася вузьким проходом. Потрібно пригинатися і весь час пильнувати під ноги. Було душно і трохи млосно. Для тих, хто потерпає від клаустрофобії, — варіант, безсумнівно, програшний. Таким краще обмежитися зовнішнім знайомством з кам’яними сторожами епох. Поки ми просувалися східцями у цьому кам’яному мішку, я згадувала все, що чула, читала про єгипетські піраміди. Що Хефрен успадкував трон від Хеопса, а Мікерин (його піраміда замикає знамениту тріаду) — від Хефрена. Багато істориків (а історія Єгипту — річ заплутана і неоднозначна) вважають, що зовсім не раби з примусу споруджували піраміди в Гізі. Стверджують, що «диво світу» — справа рук вільних громадян, для яких така праця була священним обов’язком. А ще давні єгиптяни вірили, що камінь вбирає в себе енергію людини, яка з ним працює. Особливо «злопам’ятний» граніт — зберігає тільки негатив. І якщо навіть через тисячоліття ви доторкнетеся до нього, то нарікайте тільки на себе. Грабіжники пірамід і усипалень фараонів цього, вочевидь, не врахували. Чим закінчилася для багатьох з них жадоба «раритетної наживи» — історичні джерела і легенди розповідають. Хоча існує кілька версій — щодо проклять і помсти фараонів.

Але ми на них не акцентували. Зрештою, не грабувати ж ми сюди прийшли. Просто взяти собі... часточку вражень. Думаю, фараони нічого не мали б проти.

Хто орендує усипальню?

Піраміда Хеопса від самого початку сягала майже 147 метрів. Потім, з часом, трохи «поменшала». Хефренова стародавня «багатоповерхівка», в яку ми заглиблювалися всією командою, на чотири метри менша. Хоча збоку здається, що навпаки, бо стоїть на узвишші. Однак піраміди — то тільки «вершки». Основні їх «комунікації», тобто, «корінці», — під землею. Езотерики стверджують, що потаємні ходи ведуть аж на верхівку піраміди, і саме цими каналами струмує космічна енергія. Так фараони потрапляли в загробний світ, а жерці «підзаряджалися» для вирішення найважливіших земних справ. Піраміди — це усипальні, і фараони починали будувати їх відразу, як вступали на престол. Так тривало до самої смерті. Важко уявити. Щоправда, не всі встигали закласти останній камінь, перш ніж предстати перед Всевишнім. Але був такий фараон — Снофру, який умудрився звести собі аж дві піраміди. І навіщо йому стільки — губляться у здогадах вчені. Може, для дружини старався? «Або, — каже мій товариш, який слідом за мною спускається в усипальню Хефрена, — «запасну» хотів здавати в оренду?» Ми сміємося, уявляючи, яких квартирантів міг мати стародавній монарх. І який зиск зі свого бізнесу...

Особливо нічого всередині піраміди ви не побачите. Хіба камеру єгипетського царя з порожнім саркофагом. І почуєте застояну тишу тисячоліть та відлуння кроків туристів, спраглих екзотики, на яких полюють дотепні араби. Хочете, скажімо, полежати півгодини прямо у саркофазі? Без проблем, з вас десять фунтів.

Дотепників, до речі, вистачає і біля пірамід. Біля Хеопсової нас спіткав торговець різним дріб’язком і буквально не давав проходу. Один з нашої групи «купився», точніше — купив якийсь «традиційний» туристичний набір — білу арабську хустку (так звану «арафатку»), амулети. Стривайте: це він думав, що купив! А продавець, імовірно, так не вважав. Бо щойно отримав від туриста дванадцять доларів за набір, як з космічною швидкістю кинувся навтьоки. Здивований Сашко тільки розвів руками... Але «спритник», мабуть, не врахував, що ми так довго затримаємося. Хтось з групи багато часу провів у музеї з дерев’яним човном Хеопса біля стін піраміди, комусь запраглося зайвий раз оббігти споруду у пошуку цікавого ракурсу для фото. Словом, коли ми гуртом повернули назад, то наштовхнулися на того самого нечемного і нечесного торговця. Але тепер йому вже не вдалося накивати п’ятами. Чоловіки міцно схопили його за барки, конфіскували законно придбану колегою річ, яку він годину тому так і не отримав. Назрівала закономірна хвилина рішучої розмови, і мушу сказати, що від самосуду облудливого продавця врятувала лише жаліслива дівчина-гід, яка дуже потерпала за свого хамовитого земляка. Якби не вона, заслужених непереливків торговцю уникнути не вдалося б. Що ж — не всім нащадкам фараонів, які живуть нині поруч з пірамідами, дісталася у спадок гідність і шляхетність. Буває...

Думаю, старожил-сфінкс тільки скептично посміхнувся на таку незапрограмовану ситуацію.

Маска Тутанхамона

Майже третина всього єгипетського населення живе у Каїрі. Знаєте, хто вважається найщасливішим з 22 мільйонів жителів столиці Єгипту? Напевне, той, хто має оселю біля Нілу. Житло там дорожче й елітарніше. Цікаво, що багато будинків у Каїрі недобудовані, але люди там мешкають без жодних комплексів. Іноді з дорогими меблями й іншими атрибутами комфорту. Просто у такому разі квартплата суттєво менша, ніж у цілісної будови. Ну й що з того, що без даху? Дощ тут таке рідкісне явище, що його, у разі чого, можна й пережити.

Багато «оригіналів» мешкають на кладовищі. Ось що вражає в єгипетській столиці не менше, ніж розкручені піраміди. Турботливий уряд кілька років тому вирішив пересилити людей з цвинтаря. Але ті швиденько здали отримане житло в оренду і залишилися поруч з муміями.

Світлофори в Каїрі — наче дискотека. Це коли танці з музикою. Тобто працюють, але хто ж на них зважає? Машини летять на шаленій швидкості, поруч з ними трухикають сумні віслюки й верблюди. Пішоходи перебігають вулицю де заманеться, притримуючи при цьому авто, щоб не заважало. Пасажири вистрибують з автобусів на ходу, бо тим просто ліньки пригальмовувати на зупинках. Повний сюрреалізм!

Неодмінне місце паломництва туристів — Каїрський музей. Зрозуміло, нас також повезли туди — мумії, золото фараонів, старовинна зброя, посуд, одяг.... Очі розбігалися, уява протестувала, — щоб оглянути усе, потрібен бодай місяць. В епіцентрі уваги — золота маска Тутанхамона, біля якої намагалися сфотографуватися всі відвідувачі. «Но флеш, но флеш!» — автоматично-благально повторювали наглядачі, але ж хіба це зупинить екстремалів від туризму? Ми також зробили «контрабандний» знімок біля знаменитої на весь світ маски фараона, який назавжди залишився в історії 19-річним. А нещодавно дізналися, що керівництво Каїрського музею, втомившись боротися з неслухняними відвідувачами, зобов’язало кожного здавати на вході свої фотоапарати. Догралися, словом....

Приблизно четверта частина населення Єгипту — за межею бідності. Так само кепсько, як і в Україні, ведеться людям інтелігентних професій. Вчитель, скажімо, на наші гроші отримує не більше двохсот гривень. Наші гіди у довірливій бесіді зізналися, що в туризмі можна непогано заробити. Проте важко отримати ліцензію — вимоги до здобувача досить високі. Одружуються чоловіки, як правило, не раніше тридцяти. Адже треба на ноги міцно стати, дім збудувати. До речі, саме в цьому віці вони позбавляються права служити в армії. Можна мати кілька дружин — закон дозволяє. Але на практиці це не так вже й легко і вигідно. Адже кожну треба прогодувати, кожній догодити. Так що пісенька про султана з класичної гайдаєвської кінокомедії — не більше, ніж рожева мрія романтиків.

За екстримом — до зоопарку....

Гіди видали нам щедру порцію вільного часу: тривав Курбан-Байрам, одне з основних релігійних мусульманських свят, яке вони, природно, хотіли провести у родинному колі. Ну а ми з однодумцями вирішили побувати у Каїрському зоопарку, який вважається найбільшим в Африці. Таксист, віртуозно проскочивши всі можливі затори, доставив нашу компанію до воріт звіринця і побажав незабутніх вражень. Як у воду дивився....

Придбавши вхідні квитки, ми дружно приготувалися до знайомства з африканськими (і не тільки) звірами. Але прогулянка тривала недовго... Велетенську територію зоопарку заполонили юрби єгиптян, більшість з яких приїхали сюди з нагоди свята з далекої глибинки. Та ми намагалися якось абстрагуватися від суцільного лементу і суєти, стараючись не перечепитись об купи сміття, залишені «вдячними» відвідувачами. І спокійно розглядали вольєри з тваринами, доки не зрозуміли, що коїться щось неймовірне. Смагляві відвідувачі зоопарку міцним кільцем оточили нашу групу і похмуро сунули слідом. Тобто «тваринами у вольєрах» для них раптом стали білошкірі туристи. Особлива увага дісталася симпатичній одеситці Насті — навряд чи діти з якогось селища над Нілом бачили в своєму житті «справжню блондинку». Пристрасті накалялися. На нас уже не просто відверто тикали пальцями, а хапали за поли одягу, руки, щось фанатично викрикували і реготали. Стало страшно. «Повертаємось до готелю!» — оцінивши ситуацію, скомандував хтось із нашої групи. «Чекайте, я ще не побачив тигрів!» — запротестував Сашко, який трохи подався вперед і нічого не підозрював. «Які тигри?» — заволала його подруга Настя, у відчаї відбиваючись від надмірної «уваги» єгипетських друзів. Треба віддати належне кільком чемним юнакам, які прагнули отямити своїх земляків, але їх ніхто не чув. Навіть на міліцейські дубинки наші несподівані «прихильники» не реагували. Щоправда, стражі порядку стояли аж біля воріт, і доки ми добралися туди, адреналіну в наших венах було надміру. Ватага супроводжувала нас аж до таксі, яке ми швидко ловили на виході. Вже навіть каїрський вуличний рух не здавався чимось особливим після пережитого шоку, відійшли від якого ми тільки під вечір — біля басейну готелю за склянкою рятівного шампанського. Або коктейлю «Кривава Мері» — кого що більше рятувало...

Юлія Косинська,
Олег Крук

Фото авторів
Київ — Хургада — Луксор — Асуан — Каїр

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com