Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Старожили планети

Представники цього царства зеленого пігменту — хлорофілу — в своїх клітинах не мають, тому харчуючись готовими органічними речовинами, «сидять на шиї» в рослин, як і ми, люди.

Що це таке?

У переважної більшості з нас слово «гриб» асоціюється з тим, що потрапляє на сковорідку. Неправильно! Бо гриб — це багатоклітинне шаровище з окремих ниток — гіфів, які, розростаючись у середовищі, де знайшло собі прихисток, утворює щось на кшталт павутиння. А на сковорідку потрапляє плодове тіло гриба. Бачили в лісі порхавки? Замолоду вони білі й навіть їстівні, а потім темнішають, висихають, якщо ж на них наступити, здіймається «курява». Це — спори, які, розносячись вітром чи водою, завойовують життєвий простір. Потрапить у грунт одна-єдина спора і дасть міцелій, що, поширюючись від центру, утворює ніби циркулем окреслене коло діаметром з десятки метрів, а траплялося, що й з сотні. Якщо гриб належить до вищих, то одного сприятливого літа з’являться по його периметру шапинки на ніжках — яке це враження справить на людину, котра натрапить на це диво природи? Колись вважали, що такі явища спричиняє нечиста сила, котра вигоцує в лісі при місяці, звідси й назва — «відьмачі кільця». А досвідчені грибники знають: трапилося тобі пару підосичників чи іншого чогось, що лоскоче приспану цивілізацією пам’ять про часи, коли збиральництво було умовою виживання, — шукай, подумки окресливши коло, іншу здобич. Якщо, звичайно, тебе не випередили такі ж розумники.

А для вчених регулярне вимірювання радіуса «відьмачого кільця» — спосіб розрахувати вік грибниці. Скільки живе ця, висловлюючись по-вченому «група безхлорофільних організмів?» Опеньок звичайний — 20 — 25 років, печериця польова — 76 років, свинарі білі (вони й б’ють рекорди щодо розростання) — кілька сотень років, а клітоцибе підігнутий переживає найстаріші дерева — за 700 років перетягує. Якщо грибові поведеться й ніхто його не витопче, що в наш час малоймовірно, то він утворить величезну кількість спор, якими розмножиться. Скільки? Спочатку назвемо ім’я людини, яка оцінила шанси гриба на завоювання вже не тільки підземного, а й надземного світу: Альберт Пілат. Він стверджує, що дощовик гігантський вагою близько чотирьох кілограмів напродукував 1 500 білліонів спор. Уявляєте, скільки йому довелося рахувати? До яких тільки подвигів не спонукає людину любов до науки!

Гриби — дуже стародавні організми: рештки їх волокон трапляються в кам’яних породах, яким сотні мільйоноліть. Деякі цілком близькі до сучасних: так, викопному трутовику, знайденому 1939 року в штаті Айдахо (США), — 12 мільйонів років.

А взагалі немає потреби йти до лісу, щоб зустрітися з грибом: без контакту з представниками цього царства не обходиться жоден наш крок. Густою сіткою пронизують вони грунт, по якому ступаємо, й багато з того, що беремо до рук. Так, в описах флори Північної Америки виділяють 9 565 видів «зелених друзів», а грибів на них водиться понад 40 000. На території Данії трапляється 1 400 видів самих тільки насіннєвих рослин, а грибів на них — 3 324 види.

У Росії складено приказку про те, що коли б у роті водилися гриби, то це вже був би «не рот, а город». Ого, який «город», бува, являє собою наш організм! Ми той «врожай» не бачимо, але відчуваємо, коли свербить шкіра поміж пальцями рук чи ніг, або викришуються нігті. Пліснява на несвіжих продуктах харчування, дріжджі, від яких «бродить» фруктовий сік, руді пасмуги «на листках» жита або пшениці, «сажа на кукурудзі» — все це гриби. 100 тисяч їх видів описано, а скільки належить описати, то й сказати важко.

Ростуть представники цього царства дуже стрімко: окремі екземпляри здатні утворювати міцелій зі швидкістю до одного кілометра на годину, якщо їм не бракує тепла й вологи.

Ви вже маєте знати, що умовою виживання виду є неповторність його представників. На прикладі грибів особливо видно, наскільки статевий процес підпорядкований цьому закону: злиття ядер відбувається тільки тоді, коли грибні клітини хоч чимось між собою різняться. Коли «всі як один», то це для природи глухий кут.

Розроблено досить точну систему класифікації грибів, але хай нею займаються фахівці. Ми ж зосередимося на знайомих білих, підосичниках, опеньках, моремухах тощо — групі, які називаються вищими грибами.

З кошиком по континентах

Люди завжди відчували в грибах щось містичне: у фольклорі багатьох народів їх мають за вихідців з потойбіччя, добрих чи злих — це, хоч як дивно, залежить від кулінарних смаків. В Англії, де ця їжа погано вписується в традиційну кухню, гриби символізують розклад та гниття й взагалі щось зловісне. Такі настрої відбилися в п’єсах Вільяма Шекспіра «Буря», «Сон в літню ніч», повістях Чарлза Діккенса.

Аборигени Австралії не так їли гриби, як добували з них вологу, що й зрозуміло за тих кліматичних умов. В Індії в давнину споживання цього продукту мали за злочин, що дорівнював убивству брахмана. Тепер там оцінили шампіньйони, але до того, що само собою «виростає на землі чи дереві», ставляться з осторогою.

В Японії, де природи на душу населення припадає дуже мало, що й породило її культ, сезон збирання грибів розпочинається врочистою церемонією, у якій бере участь сам імператор. До лісу люди вдягаються як на свято, гриби оспівують поети, а художники з особливим натхненням зображують їх на своїх картинах. Японці найперші в світі розпочали культивувати гриби, що зовсім не легко? Чому? Про це далі.

У Китаї ці дари природи їдять тисячоліттями — і багаті, і бідні. Особливою популярність здобув гриб «юдине вухо» — а з ним і відома християнська легенда про тринадцятого апостола, який, зрадивши Христа, повісився. Але за південно-східноазійською версією, не на осиці, а на бузині чорній: тому на ній і виростають гриби такої своєрідної форми. Цікаво, чи не відлунилася ця легенда в її китайському варіанті в нашій ідіомі, яка починається словами: «тут стримлять вуха... такого-то«? Це зайвий раз наводить на роздум про те, що світ тісний. «Родзиночкою» імператорських учт у Китаї був «сніговий гриб» — основна компонента солодких десертів. За традицією, перші персони Піднебесної любили мандрувати зі своїм почтом, а сановники були зобов’язані не просто приймати їх «на найвищому рівні», а частувати екзотичними, бажано раніше невідомими стравами. От уже вправлялися кухарі! Наприклад, апельсинові кірочки, якими приправляли грибні супи, витримували в посудині десять літ, щозими виставляючи на три години на морозяне повітря, щоб позбутися гіркоти. Зате палітра продуктів, якими харчувалися китайці, — одна з найширших у світі. Як ставилися до грибів у Європі? По-різному.

У містах скандинавських країн у парках перед ратушами можна побачити чудові підосичники, але цікавляться ними тільки туристи, Австрійці виїжджають на природу тільки задля пікніків: з ХVІІІ століття товар, роздобутий у лісах, спеціальні наглядачі за ринками досліджували так прискіпливо й так нещадно штрафували порушників, що прибуток був неспівмірний з ризиком. Такі ж суворі щодо «тихого полювання» закони і в Швейцарії, а тому «мисливці» влаштовують набіги на сусідні французькі ліси, часом нещадно їх спустошуючи. Траплялося, що особливо запопадливих грибників запроторювали до в’язниці. Німців лякають важкими металами, які гриби схильні нагромаджувати, в Італії, зокрема в Римі, ще в ХІХ столітті ворогам бажали «померти від шампіньйонів», а в Греції тільки їх і їдять. Французи шампіньйонами називають будь-який гриб, зате трюфель у них «аморто», а дерева, під яким вони ростуть, — «шарм». І збір цього делікатесу, й приготування, і продаж оточені таємницею, відтак у тих, хто на цьому розжився, створюється відчуття, що він — обранець долі. От уже поласує! Зате згадка про розведення шампіньйонів датується 1600 роком: уславлені французькі соуси, з якими й підошву старих мештів можна з’їсти, без грибів неможливі.

Що ж до туманного Альбіона, то ситуацію там найкраще охарактеризував славетний Чарльз Дарвін, який, поспостерігавши за життям аборигенів Вогняної Землі, залишив запис: «Це єдина в світі країна, де гриби є незамінним складником раціону». Тільки в Англії міг народитися такий «ерудит» в царині науки про гриби — мікології! Зате шампіньйони там почали культивувати теж дуже давно.

Дарвін помилився: найбільші гриболюби на Землі — слов’яни. На те є історична причина: наші пращури та їхні родичі за особливостями генетичного коду з давніх-давен займали територію, на яку надто часто зазіхали чужинці. Під час воєн, де було переховуватися мирному населенню, як не по лісах? А там їли, що Бог послав, насамперед гриби та ягоди, методом проб і помилок навчившись відрізняти їстівне від отруйного. Аби не загубитися в пущі, по здобич ходили гуртом: ця традиція збереглася й досі, навіть коли об’єктом «тихого полювання» є сироїжки в напівпрозорих лісових посадках. Нецікаво самому, похвалитися здобиччю хочеться!

Без історичних казусів не обходилося. Наприклад, чеським словацьким аристократам так засмакували зморшки, що вони зобов’язали підданців постачати їх панам до столу. Зате білоруси приблизно в ті самі часи мали ці гриби за смертельно отруйні і називали їх зміїними. Бо вірили: якщо той, хто їх поїсть і лишиться живий, то в його шлунку заведуться плазуни; пробиваючись на волю, вони все одно вкоротять бідоласі життя. Звідтоді багато що змінилося, та все одно цікавих до зморшків у наших сусідів немає. Та й у нас вони не дуже популярні.

Збирання лісових дарів — це пригода. «Дівчинонька по гриби ходила, в зеленому гаю заблудила» — співається в народній пісні. Та найтонше еротичний підтекст цього заняття передано в поемі Адама Міцкевича «Пан Тадеуш». Представники місцевого дворянства, що з’їхалися в один з литовських маєтків, так захопилися збиральництвом, що забули про чвари та кривди. І виявилося, що:

Юнакам найлюбші руденькі лисички,

Знають всі у Литві ці гриби невеличкі.

Чистоти вони символ, хробаки їх точити не стануть

І до їхніх шапинок комашня не пристане.

Та панянки чомусь боровик все шукають,

Генералом грибним його недарма називають.

Якщо одні мріяли про чистоту, а інші про високе становище та статки, то не дивно, що «мисливці» врешті повернулися без грибів, ще й дуже розчаровані у товаристві.

Як бачите, ставлення до грибів на різних континентах різне. Однак шампіньйони культивують скрізь, і навіть італійці змінили про них свою думку. А інших представників цього царства чому не вдалося приручити?

Наталя Околітенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com