Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Сліпа Феміда: Як підсилюється єврейським впливом корумпованість наших судових органів

У багатьох людей буває потреба звернутися до суду за захистом особистих або загальногромадських інтересів, і в цьому сен­сі я не є винятком: ініціював кілька судових справ і брав участь в інших як співавтор або представник. У зв’язку з цим, а також з підготовкою книги «Чи буде судний час для судової гілки влади?» (Київ, 2005) та аналізом відгуків на неї, вважаю, що маю відповідь на запитання, наведене в назві цього допису, і дозрів до того, щоб поділитися з шановними читачами своїми спостереженнями.

У наш час, коли словам мало вірять, вимагаючи фактів, подам довідку про деякі судові справи, за достовірність інформації щодо яких відповідаю як учасник їх розгляду. Якось так вийшло, що в більшості справ, у яких мені довелося брати участь (розгляд деяких з них ще триває), зловмисниками були і є євреї. Отже перелік таких справ:

1. Потреби справи захисту Т.Г.Шевченка від Бузини і його помічниці-малярки не було б (як не було б і такого «видатного» журналіста як Бузина), якби не єврейське фінансування і протежування «Киевских ведомостей» та не безпринципне ставлення «інтернаціональної» (включно керівної) братії з різних творчих і владних організацій. Чому б це суд­ді з Подільського і Апеляційного судів Києва фальсифікували б процесуальні норми, щоб вигородити Бузину (це показано в газеті «Самостійна Україна» від 15.07.2003), а Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України потім кудись поділа (без розгляду!) касаційну скаргу позивачів-письменників, подану на захист нашого Поета-провідника в боротьбі з жидівством?! А Бузині саме цього й треба. Він продовжує свою мерзенну діяльність, йому персонально дає інтерв`ю Д.Табачник, і він, як експерт, возсідає на підмостках 1-го (здається, на перший погляд, де­ржав­ного?) телеканалу!.. Це результат заклику наших мудреців: «Давайте не помічати Бузину…» Чим же завинив наш Тарас Григорович перед забудькуватими нащадками? Чи не тим, що «жида жидом» йменував?.. (Як і в інших своїх публікаціях, «жидами» я називаю поганих євреїв, а до порядних — ставлюся з повагою).

2. Захист інтересів майже 10 тисяч сімей померлих остарбайтерів, пограбованих чиновниками Кабміну. Цього пограбування не було б, якби не відповідна постанова
в.о. прем’єр-міністра Звягільського (він заступив Кучму восени 1993 року) і не брехливі свідчення канцелярії посла Німеччини в Україні Штудемана (співплемінника Звягільського), до якого я двічі безрезультатно звертався за правдою і справедливістю); він «посприяв» лише тому, щоб винуватим за пограбування було визнано Кучму, а не Звягільського, та не підтвердив Верховному Суду України, що німецькі марки для остарбайтерів тоді було виділено для всіх тих, хто дожив до 1993 року (наявність такого міждержавного договору 1993 року було підтверджено заступником міністра О.Чалим). Відповідні наявні документи (чомусь?) двічі свідомо проігнорувала Судова палата у цивільних справах Верховного Суду на основі очевидних фальшивок, підготовлених «нашими» та німецькими жидами. Може, хтось скаже, що це теж не корупція?!

3. Захист гідності України і українців (тобто найбільшої цінності, як визначено Конституцією України) від систематичного паплюження газетою «Зер­кало недели». Газета почала дублюватися українською мовою 1999 року у вигляді «Дзеркала тижня» після мого позову проти неї з приводу пасквілю на українську націю. Редакція «Зеркала недели» з року в рік публікувала (включно і 2007 року), незважаючи на обурення представників різних верств української громади (патріархів, академіків, професорів, студентів та інших патріотично налаштованих громадян; їхні листи долучено до судових справ), брудні провокаційні (інакше не назвеш) антиукраїнські дописи. Розгляд мого позову проти редакції «ЗН» був сфальшований суддею-українофобкою І.Саприкіною, одначе її рішення скасував Київський міський суд. На жаль, воно було поновлене за особистою вказівкою голови цивільної колегії Верховного Суду України після неетичної, не прийнятної в судовій практиці, скарги Саприкіної. Такі перипетії свідчили тоді (і свідчать, на жаль, нині) про байдужість нашої найвищої судової інстанції до справи захисту гідності української нації. Ця «байдужість» (а точніше протиправне потурання ганьбителям українських цінностей) повторилася, коли група патріотів за участі Левка Лук`яненка подала новий, дещо доповнений (бо редакція «ЗН» продовжувала свої наклепи на українців) позов проти цієї газети. З цим новим нашим позовом проти «ЗН» обійшлися таким же робом: підлегла Саприкіної (як заступника голови районного суду) суддя Оношко таким самим чином, як і її начальниця перед цим, сфальшувала наш другий позов до «ЗН», а вищі судові інстанції затвердили це її рішення, попри вочевидь безпідставні наклепи на Україну і українців у цій газеті. Не допомогли протверезити українофобів і зусилля Лук’яненка. Коли ж професор В.Яременко в газеті «Сільські вісті» фун­даментально розкрив ганебну роль жидівства в житті українського народу і з оточення єврейських зверхників надійшов позов проти автора правдивих публікацій (і цей позов розпочала об`єктивно розглядати одна із суддів Шевченківського райсуду Києва), то одразу цю суддю замінили на згадану вище «перевірену» укра­їно­фобку Саприкіну, котра й довела справу до потріб­ного жидам результату. Однак завдяки втручанню обуреної української громади Апеляційний суд Києва скасував неправомірне рішення Саприкіної, а інший райсуд відмовив євреям в позові проти В.Яременка (отже, як бачимо, є ще кому боротися з українофобами, зокрема з Саприкіною та її покровителями). Паралельно цьому судовому процесу проти професора Яременка ми (тобто народний депутат другого скликання Верховної Ради України М.Горбатюк і я) подали третій наш позов проти редакції газети «ЗН», бо вона не припиняла публікувати пасквілі проти України і українців. Розгляд нашого позову, який провела суддя Печерського суду, не задовольнив ні нас, позивачів, бо рішення лише частково було на користь українців, ні українофобів з редакції «ЗН», бо їхнє нахабство настільки було великим, що вони вимагали повного виправдання свого пасквілян­ства (все це відображено у згаданій вище моїй книзі «Чи буде судний час?..»). Апеляційний суд Києва скасував рішення Печерського суду і спрямував його на новий розгляд, але (чомусь?) в той же Печерський суд, де все ще головувала відома всім своєю здатністю виконувати замовлене згори знайома мені по фальсифікації мого позову проти плагіатників (див. нижче пункт 5) Ніна Фадєєва. У результаті новий розгляд нашого позову (четвертий ініційований нами проти редакції «ЗН») суд сфальшував вочевидь продемонструвавши прихильність до багатої жидівської газети «ЗН». (Це була та сама суддя, яка перед цим, як повідомляла патріотична українська газета, сфальшувала справу на користь володарки бутіку «Сана», що навпроти стадіону «Динамо».) Читач може собі уявити, як проходив цей судовий розгляд, участь у якому взяли професори В.Яре­менко та І.Науменко. «Судові діалоги» за їхньою участю відображено у вказаній вище книзі. У ній можна побачити, як ця суддя «висмикувала» з тексту рішення, складеного по нашій справі попередньою суддею, цілі сторінки в своє рішення (тобто суддя займалася плагіатом, а це кримінал!), але висновки по цих текстах про пасквілі «ЗН» робила прямо протилежні тим, що були в рішенні поперед­ньої судді! Цікаво, чи не так (?), якщо мати на увазі, що плагіатствувала не якась там писака, а суддя (!), яка повинна карати за плагіат!

Що ж до нашого з М.Го­р­батюком позову проти «ЗН», то ми подали касаційну скаргу на таке суцільне беззаконня. Її штовхали туди-сюди, аж поки Верховний Суд не відправив її в Донецький суд (!) і звідти на початку вересня ц.р. ми, позивачі, отримали ухвалу про «відмову у відкритті касаційного провадження, котра оскарженню не підлягає». Так Верховний Суд вчинив з касаційною скаргою на захист Тараса Шевченка. Таке, як бачимо, зроблено і з касаційною скаргою, поданою на захист нас, українців.

4. На професора М.Роженка вихованець української компартії, виходець з Інституту марксизму-ленінізму Ю.Ша­по­вала у «ЗН» наклепав такого, чого жоден науковець, який себе поважає, не зміг би стерпіти. Не стерпів і професор Роженко. Він звернувся до редакції «ЗН» з проханням опублікувати коротку відповідь. Редакція «ЗН» відмовила Роженку в законному праві відповісти на наклепи, за що (небувалий випадок у догідливому ставленні судових органів до багатої жидівської газети «ЗН»!) отримала легеньке зауваження від суду. Звісно, Роженко звернувся до Святошинського райсуду з позовом до Шаповала і газети «ЗН». Вела справу згадана вище Оношко, підлегла Саприкіної. Шаповал поводився на суді зухвало і навіть підтвердив всі ті безпідставні образи на адресу Роженка, які наклепав у своїй статті, чим поставив суддю Оношко в незручне становище (вона ж отримала завдання будь-що вигородити редакцію «ЗН», а тут сам зловмисник зізнається!). Довелося цій судді докласти чимало зусиль у фальшуванні справи. І вона таки її сфальшувала, бо знала, що керівники «ЗН» «забезпечать» їй «підтримку» в Апеляційному суді Києва, куди звернулися зі скаргою позивач Роженко і я як його представник. Відбулася перепасовка між суддями Апеляційного суду і Святошинського райсуду, подібна до тієї, яка була в Подільському і Печерському судах і яка (як і там для українців) закінчилася безрезультатно для Роженка. Наші касаційні скарги ми вирішили подавати окремо, маючи досвід фальшування суддями. Так відбулося і в цій справі. Касаційна скарга Роженка все ж потрапила до Верховного Суду, а свою касацію я відшукав лише в архіві Святошинського суду, куди її протиправно спровадила суддя Оношко. Але вона так неуважно і грубо перекручувала всі належні процесуальні норми, що піймати її за руку було зовсім просто. Голова Святошинського суду у відповіді на мою заяву повідомив, що подану мною касацію добули з архіву і спрямували до Верховного Суду. Однак, як видно з тексту ухвали Колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду від 29.09.06 щодо розгляду касаційної скарги Роженка (негативної для нього, бо ж не могли «високі» судді навіть словом зобідити пасквілянтсько-жидівську газету «ЗН»), то про подану мною касаційну скаргу в цій ухвалі (і взагалі досі) жодного слова. Мабуть, по-перше, «високі» судді чомусь (?) не вважали за потрібне фіксувати свою високу увагу на такому «нікчемному», з їхнього погляду, факті, як те, що підлеглі їм судді нижчих інстанцій безпідставно сплавляють скарги громадян в архів (!), а по-друге, цілком можливо, що подану мною касаційну скаргу зі справи Роженка розглядатиме чи то Донецький, чи то якийсь інший лояльний до жидів суд. Вельми симптоматично, що всі ці порушення процесуальних прав, які мають стосунок до мене, скоєні жидівством, майже одним і тим самим складом його покровителів під керівництвом А.Яреми з Цивільної колегії Верховного Суду.

5. Цей пункт стосується вельми гучної для академічних кіл скандальної справи групи академіків-плагіатників та їхніх співробітників і родичів з Академії наук, очолюваної незмінним Б.Патоном. Йдеться про оприлюднений мною плагіат у двотом­нику, виданому в АН УРСР, який за сприяння Щербицького і Патона був відзначений Державною премією, однією з найвищих нагород СРСР, а потім класифікований ВААП і Комісією партійного контролю як плагіатний. З десяти його співавторів лише троє не були споріднені з жидами. Я мав або мовчати, йдучи проти своєї совісті, або оприлюднити плагіат, що й зробив. Вони підставили мене: не дали ознайомитися з рукописом двотомника і водночас подали моє прізвище в ньому як рецензента. Вважали, що я не посмію розкрити їхні злочини після опублікування двотомника, тим більше, після отримання Державної премії, підписаної Брежнєвим напередодні його смерті. Було важко: готували до психушки, переслідували сім’ю, сфальшували кримінальну справу моєму брату за те, що я не каявся… Все це я описав у книзі «Мафія елітна».

6. Аналогічну за схемою оборудку влаштували мені жиди, коли нашій сім’ї довелося здати свою квартиру в оренду Реклам­ному агентству «Нова» (засновники-власники — співачка Ірина Білик, її продюсер Юрій Нікітін, Анна Баран та інші), а фіктивний орендний договір на яку (під виглядом папірця, потрібного, мовляв, лише для розрахунку за послуги Агентства нерухомості «Благовест») склали самі співробітники «Благовесту», порушивши правові норми оренди приміщень. Знову ж таки, як і з плагіатниками, я необережно довірив жидівству свій підпис і ключі від квартири під «чесне єврейське слово» за умови, що ми пізніше складемо справжній договір оренди (якже було не вірити таким відомим інтелігентним орендарям!). А за цю довірливість поплатився кругленькою сумою. Читаючи інтерв’ю Д.Гордона з І.Білик, де та хвалилася, що всім її чоловікам, з якими розходилася, дарувала по автомобілю, подумалося, що в тих автомобілях Білик є і наші вкрадені гроші… Три роки йшла «перепасовка» між міліцією і прокуратурою (перша структура приймала постанову про відмову у відкритті кримінальної справи проти вказаних шахраїв, а друга — скасовувала ці постанови). Ситуація почала змінюватися на краще, лише коли втрутилася Генеральна прокуратура України. На цьому, власне, закінчується публікація про цю повчальну (для мене та інших орендодавців) аферу зловмисників, опубліковану в газеті «Персонал Плюс» від 5 квітня 2006 року, в якій є подробиці.

А далі за вказівкою начальника міліції Шевченківського району полковника П.Мірошниченка були направлені на експертизу зроблені мною аудіозаписи розмов з шахраями. З Дослідно-криміналістичного Центру МВС надійшов висновок за підписом генерал-лейтенанта І.Красюка про те, що ці аудіозаписи не фальшиві. Маю надію, що після їх опрацювання буде суд, щоб провчити богемних шахраїв та вселити в громадян віру, що й з жидівськими злочинцями можна переможно боротися.

А що ж до шляхів такої боротьби, то її запорукою має бути подолання коруп­ції в наших судах. Їй вельми сприяє протиправна діяльність єврейських фізичних і юридичних осіб, якій залюбки чомусь (?) йдуть назустріч (може, тому, що взаємодія «хлібна»…) деякі працівники судових органів.

Не виключається і такий шлях подолання корупції, як розвиток самосвідомості з акцентом на совість наших високих суддів. На думку про це наштовхнув мене такий факт, як відмова від посади голови Конституційного Суду І.Домбровського. Пригадалося, що у справі плагіатників з Академії наук трійка Цивільної колегії Верховного Суду в складі Кривенка, Домбровського і Барсукової в своїй ухвалі визнала, що мало місце дослівне списування текстів без посилання на автора (а місце кримінал). Після цього визначення високих суддів було таким: «порушення авторського права відсутнє»(!). Це «нове слово» в авторському праві!.. Може, тому голова Конституційного Суду Домбровський, згадавши такий гріх свого суддів­ства (а може, й ще деякі), і написав заяву на своє звільнення. Може, совість у Домбровського таки прокинулася. Можна навести й інші аналогічні «курйозні» (а точніше протиправні) факти з практики наших високих суддів стосовно вигороджування жидівських винуватців. Доки частина суддівського корпусу і ще більша частина адвокатури в єврейських руках, доти не буде знайдено способу знівелювати традиційну єврейську взаємовиручку, справедливості в нинішніх судах України не діждемося.

Василь Кузьменко, професор
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com