Від трансформації еліт до ідеології державного управління

Проблема некерованості держави… Одні, чий розум здатен сприймати дійсність лише за кольорами, скажуть, що проблема полягає у розпорошеності влади. Інші, більш прискіпливі, наполягатимуть, що проблема доволі прозаїчна і питання у відсутності еліти, зокрема владної. І підуть далі — стверджуватимуть, що позиції державницькі не властиві ментальності нації.

Це лунає дедалі частіше і голосніше. Але є й ті, і я серед них, які говорять про втрату духовних орієнтирів і потребу відродження цінностей, що розбудова держави повинна в основі своїй містити ціннісний, духовний початок.

Повернення до коріння… Воно потрібно не на догоду минулому, а в ім’я майбутнього, нації, країни. Однак все ж не про це…

Мені подобається Віктор Ющенко як людина, людина яка мріє і намагається втілити свої мрії у життя. Мене приваблює Юлія Тимошенко як жінка, як особистість. Я ловлю себе на думці, що захоплююся її бійцівськими якостями — здатністю попри будь-які перешкоди йти до мети. Але який стосунок це має до майбутнього держави, нації, народу?!

Президент, Прем’єр. Державні особи. Конкуренти. Кожен з них пройшов свій шлях. Дехто по колу… У кожного своє політичне обличчя — скаже один. У кожного своя маска — доводитиме другий. Окрім цих двох перших осіб держави, є ще достатньо політиків, яких завзято обливають брудом або відбілюють «свої» та «чужі». Немає головного — політики публічної. Брак публічної політики, з одного боку, призводить до браку стратегічного бачення, з іншого — є його наслідком.

Увага зосереджується не на стратегії, а на переписуванні історії та зміні, на що не раз зверталася увага, цивілізаційного вибору нації. Так, історію можна переписати відповідно до політичної кон’юнктури, але переписати пам’ять народу — ніколи, хіба що знищивши його. Про це, на жаль, часто забувають політики.

Взагалі, про що думають і пам’ятають наші політики?.. Хто кого зрадив і хто кому завинив. Як «віддячити» кривднику. Заходячи до зали Верховної Ради, усі — науковець, правник, діяч культури і бізнесмен — перетворюються на нардепів, а народ — у кращому разі — на населення, а взагалі — на електоральну масу. Ті, що посіли різні щаблі влади, перетворюються на однорідну масу чиновництва, виокремлюючись один від одного лише обсягом повноважень і, відповідно, корупційною потужністю та розміром хабара. Наївно вважати, що загальна зневага до людей, пересічного громадянина, як і катастрофічне поширення корупції, — випадковість чи недобра воля окремих осіб. Це системна криза управління.

Головний арбітр нації — Президент — повинен бути над цим чварами. Але він, зазвичай, чи то бере активну участь у розбраті, чи то стоїть осторонь суспільно-політичних процесів. І тоді замість нього говорить Секретаріат Президента. Коли ділять владу, Президент у гущі подій, коли питання у стратегічному визначенні держави — його не видно. Не відрізняється від нього і Прем’єр. Мабуть, суспільство саме повинно здогадуватися, куди заведуть його керманичі. Президент не здатний озвучити свою внутрішньополітичну і зовнішньополітичну стратегію. Перша і остання потуга у цьому напрямі — універсали. Прем’єр спромоглася лише на «Український прорив: для людей, а не політиків» (він же являє собою програму уряду), який не витримує критики, має загальний характер.

Чи не дивно, що політичні сили, які контролюють і парламентську більшість, і склад уряду, не можуть декларувати наміри без календаря їх впровадження у життя. Говорячи про програму уряду, не можна оминути питання її неузгодженості з державним бюджетом і кількістю пріоритетів, що свідчить про брак не тільки стратегічного бачення, а й будь-якого іншого.

Проте суспільство отримує позиційну гру довкола «Закону про Кабмін», багатотижневі з’ясування списку об’єктів приватизації, і вкотре переконується у неспроможності владної еліти керувати державою.

Президент Віктор Ющенко непокоїться через порушення регламенту роботи Кабінетом Міністрів. Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко прогнозує «колосальний опір прийняттю закону про внесення змін до закону про приватизацію». Прем’єрка нагадує, що відповідними змінами скасовуються практично всі тіньові схеми приватизації об’єктів: «Ті люди, які сьогодні приватно володіють деякими політиками і чиновниками, ніколи спокійно не сприймуть запровадження прозорих процедур, і далі вважають, що намітили собі стратегічні об’єкти, і розбиратимуть їх, домовляючись з окремими керівниками відомства, може, і вище будуть підніматися». Віктор Ющенко деталізує претензії і, говорячи про приватизацію обленерго, наголошує на своїй поінформаваності і застерігає проти намагання «певної політичної сили» реалізувати кишенькові домовленості. Знову протистояння… А могли б, скажімо, і Президент, і Прем’єр сісти за стіл один проти одного перед телекамерами і довести суспільству спроможність свого державного мислення. Однак це, мабуть, зі сфери фантастики: стратегічного бачення розвитку держави і в першого, і в другої просто немає.

Шизофренія в українській зовнішній політиці знову сягає державних кордонів. У російській пресі з’являється стаття «Четвертий український фронт. Юлія Тимошенко оголосила нову газову війну Росії», де Прем’єр-міністра називають «Юлією Фрідріхівною Украроссою». «Українського Прем’єра вчора чекали в Москві. Не дочекалися. Замість візиту — ультиматум», — йдеться у статті на сайті «Газета». Сьогодні, коли ціна на газ збільшилася більше ніж утричі, а вартість транзиту практично та сама, настав час провести дискусію між Україною і Росією щодо вартості транзиту газу через Україну в Європу. Про це заявила Тимошенко після того, як стало відомо, що її візит перенесено на кінець лютого, звертає увагу видання.

На думку автора, «Юлія Тимошенко — справжній стратег». Україна є монопольним транзитером і майже монопольним споживачем російського і середньоазійського газу в СНД. Отже, реальної альтернативи Україні як монопольній державі-транзитеру немає, а отже, доведеться змиритися з підвищенням вартості транзиту до повної компенсації Україні подорожчання середньоазійського газу, визнає автор. Водночас наголошує, що один необережний рух — і середньоазійський газ і ціна $314,7 за 1 тисячу кубометрів стане для України об’єктивною реальністю. Тут же наголошується, що у конфлікті Тимошенко з «Газпромом» Президент Віктор Ющенко виступив на російській стороні: «Ющенко впевнений, що ресурсів для підвищення ціни за транзит газу немає, бо Росія відповість симетрично». Знову Президент і Прем’єр особистісну конкуренцію зводять на державний рівень.

Заступник Глави Секретаріату Президента України Олександр Чалий разом з повідомленням про підписання Президентом Віктором Ющенком директив на робочий візит Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко до Королівства Бельгія, який заплановано на 28-29 січня цього року, вимушений застерегти, що керівництво зовнішньополітичною діяльністю за Конституцією здійснює Глава держави, тому директиви офіційним делегаціям є обов’язковими до виконання всіма посадовцями, які уповноважені представляти на переговорах нашу державу.

Україна на міжнародному рівні здає позиції. У влади немає єдиного погляду щодо питання розбудови держави, як і єдиної позиції щодо напрямків зовнішньої політики. Політики, сповнені ілюзії власної спроможності, конкурують один з одним через власну амбітність, а не в ім’я Держави.

Нині політичні змагання між політичними силами — знову протистояння, де немає місця ні інтересам держави, ні нації, ні простого люду. Точиться внутрішньовидова боротьба за виживання фінансово-політичних угруповань. А така система державного управління приречена.

Експерти звертають увагу на спонтанність процесів роздержавлення і приватизації, на відсутність ефективного власника, хаотичність державних рішень і самоусунення держави від відповідальності. Отже, має йтися про принципово іншу ідеологію управління державою.

Нині один з популярних підходів — це очікування, що зміна влади і системи влади автоматично призведе до зміни ідеології державного управління. З формальної точки зору все так. Одначе… Державне управління — не що інше, як взаємодія політичної еліти і суспільства. Еліта виступає у ролі сукупного суб’єкту, який формулює цілі і реалізує їх через державні механізми, суспільство — керований об’єкт. Умова ефективності державного управління — легітимність влади і владних інституцій, визнання суспільством спроможності політичних лідерів, політичної еліти і політичного режиму. Відтак політичні лідери і політична еліта повинні довести суспільству перевагу і життєздатність тих ідеологічних цінностей, які вони пропагують, скласти іспит на відповідність нормам моралі і надати цим цінностям юридичної форми, відобразити їх у нормах права.

Зрозуміло, ідея трансформаційної зміни системи державного управління передбачає вирішення низки завдань. Зокрема, реформи державного управління. А тут постає питання кадрового потенціалу і наявності кадрового резерву.

Для нинішньої України, з одного боку, характерне штучно створене ідеологічне протистояння Сходу і Заходу через спробу зміни цивілізаційного вибору. З другого — брак загальновизначених національних цінностей. Одні стереотипи і міфи втратили привабливість, інші — не набули сталості. Все це відбувається в умовах більш ніж сумнівної легітимності основних державних інституцій — наслідок «походу» на дострокові парламентські вибори.

Влада стає легітимною, коли ідеологічна, моральна і правова компоненти її нормативної основи гармонійно поєднуються одна з одною. Намагання вкотре переписати Конституцію під конкретну політичну ситуацію і певних осіб навряд чи вирішить це завдання. Адже немає легітимації і на ідеологічному, і на структурному, і на персональному рівнях. Проте щоразу нації підсувають одну й ту ж схему: легітимація лідера — легітимація режиму. І в площині легітимації лідера за допомогою встановленого режиму пропонують здійснення реформ у рамках туманної ідеологічної парадигми.

Легітимація такого лідера в українських умовах доволі умовна. Адже до нього виникає багато запитань — від морального, правового аспектів до ідеологічного імперативу і здатності виконувати покладені на лідера обов’язки. Звідси і питання наявності політичної волі у того чи іншого політичного лідера, його відповідальності перед суспільством. Звідси і тліючий політичний конфлікт у суспільстві. Звідси відчуження між елітою і суспільством, яке постійно зростає, призводячи до внурішньоелітних конфліктів за одночасного зниження гостроти політичного протистояння у суспільстві. Однак такий спокій у суспільстві — за умови тліючого політичного конфлікту — це «рушниця на стіні».

Розмови про необхідність розбудови інституцій громадянського суспільства, які нібито поставлять під контроль державне управління (політичну еліту), розбиваються об реалії сьогодення.

Так, за класикою, потрібний узгоджений процес руху шляхом суспільного прогресу: встановлення реального контролю суспільства за політичною елітою, тобто демократії, і дієве місцеве самоуправління.

Але наразі все вирішується на елітарному рівні і навряд чи у найближчому часі ситуація зміниться. Цьому є багато об’єктивних причин непереборної сили. Проте проблему хотілося б поставити у площині трансформації безпосередньо самої політичної еліти для переходу на принципово іншу схему державного управління.

Особливе місце у дискусії — консолідація політичних еліт, без якої неможлива консолідація нації. Консолідація довкола стратегічних пріоритетів. Тут же постає питання наявності стратегічного мислення у нинішніх політичних еліт, їхнє бачення України у системі геополітичних і геоекономічних координат.

Безумовно, обурення мас, якби можливість його вихлюпнути на шпальти газет, по радіо і телебаченню, — спонукало б владу хоча б демонструвати більшу повагу до суспільства, а острах публічного викриття сутності вчинків і подій якоюсь мірою утримав би політиків від необачних кроків, змусив би перейматися проблемами суспільства. Однак це питання до медійників і їхнього рівня свободи від своїх працедавців. Питання до інтелекту нації — науковців і освітян, культурної та інженерно-технічної інтелігенції. Окремо питання до працівників системи охорони здоров’я. Сподіваюся, і представники Церкви не залишаться осторонь.

Віктор Вірний,
політолог