Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Щоб чайки ніколи не сліпли...

День 30 жовтня 1961 року не став знаменною датою у календарях СРСР. Про те що тоді відбувалося радянські люди так і не дізналися. Слід додати, що і сьогодні про нього знають далеко не всі. 30 жовтня 1961 року у ясному небі над Новою Землею запалало друге сонце. Воно горіло на протязі 70 секунд, осяючи великий засніжений архіпелаг пронизливим осліплюючим світлом. Це був самий потужний у світі термоядерний повітряний вибух — більше 50 мегатонн у тротиловому еквіваленті.

До вибуху «цар — бомби» почали готуватися за п’ять років до встановленого дня «Ч». Між іншим, на мові військових атомників вона називається вельми прозаїчно — «виріб 202». Але мала небачені розміри: вісім метрів у довжину, два метри у товщину, вага — 26 тон. Щоб підняти у повітря таку махіну знадобилося переоблаштування дальнього стратегічного бомбардувальника ТУ-95. Вибрали оптимальний тип підвіски — напівзовнішний. При цьому, говорячи мовою технічних документів, «стулки бомбового відсіку були доопрацьовані по формі корпусу виробу з їхнім втопленням всередину фюзеляжу літака». Але і це тільки півсправи. За задумом випробувальників, бомба повинна була вибухнути у повітрі високо над землею. Для цього прийшлося розібрати унікальну парашутну систему. До кінця вересня літак ТУ–95-202 був перебазований на Кольський півострів. Стартувати до Нової Землі він повинний був з аеродрому «Оленяча».

І ось день «Ч» настав. 30 жовтня в 9 годин 27 хвилин командир військового корабля майор А. Дурновцев підняв понадважку машину у повітря. Слідом за ним полетів і літак дублер ТУ–16. В одному напрямку рухалися вони по суворо засекреченому маршрутові: «Оленяча» — мис Канін Ніс — Рогачове — Панькова земля — район скидання. Переконавшись що всі системи носія «супербомби» працюють у зазначеному режимі, літак дублер незабаром відправили кілометрів на 15 вперед, щоб уникнути зайвого ризику. Майор Дурновцев і весь його екіпаж у складі 8 чоловіків повинен був зустріти небувалий вибух у повітрі. Ніхто не міг гарантувати для них безпечного повернення.

І ось настав відповідальний момент — з висоти 10500 метрів в 11 годин 30 хвилин бомба була скинута на ціль Д-2 у районі Маточкиного Шару. Напруга екіпажу досягла кульмінації — чого чекати далі? Відокремлення від літака вантажу масою 26 тон для екіпажу стало вельми очевидним: на літаку з’явився ефект вібрації, або за визначенням пілотів літак сів «на хвіст». Втручанням пілота ефект вібрації був парируваний — вся увага екіпажу зосередилася на стеженні за відокремленим виробом. Відокремлення від літака відбулося нормально, потім почалося послідовне спрацювання каскаду витяжних парашутів. Виріб почав повільно опускатися. Особливо виразно це було видно з кормової кабіни. Із літака-носія надійшло закодоване повідомлення на командний пункт про нормальне відокремлення виробу і розкриття парашутів. За розрахунком виріб до моменту вибуху мав відбутися на протязі трьох хвилин.

На 188 секунді після відділення «супербомби» від літака острови Нової Землі були освітлені довгим свіченням небувалої яскравості протягом 65-70 секунд. Вибух відбувся як і планувалося на висоті 4000 метрів відносно цілі. В момент вибуху літак знаходився від нього на відстані 40 км, а літак — дублер — 55 км. Ударна хвиля на літаки діяла багаторазово на відстані 115 км. Дія ударної хвилі для екіпажів була достатньо відчутною, однак труднощів у пілотуванні не викликала.

Але пілоти відчули немало неприємностей. Під час спалаху у кабінах, закритих світлонепроникними шторами, стало жарко, з’явився запах гарі, на щастя пожару не сталося. Гірше було у кормовій кабіні, яка була повернута безпосередньо у бік вибуху. Там було так жарко, що повітряному стрілкові палило обличчя та руки. Як свідчить спеціаліст, на літак діяли три хвилі. Перша з них була самою чуттєвою — потужний удар потряс літак. Послідуючі хвилі були менш сильними. Прибори почали давати збої. Колір хмари був багряним, а ніжка-стовбур — блакитно-сірою. Через 10-15 хвилин хмара набула витягнутої форми.

Літак — лабораторія ТУ — 16 майора К. Лясникова отримав воістину самовбивче завдання — взяти курс на вогняну кулю та вивчити, як діє ядерний вибух на літак з передньої напівсфери. І пілоти від­правилися виконувати завдання, назустріч самому страшному, що могло відбуватися на Землі. Відчайдушний майор, який залишився живим, потім розповідав: «одна справа тут же розвернути літак, а інша йти прямо на спалах. Дивлюсь, гриба ще не має, лише вогняна куля біс­нується, розбухає. Чорний стовп її підіймає і викидає вверх. Терміново треба розвертатися — інакше погибель. А куля-хмара ось майже поряд. Чи до виконання інструкцій у такий момент? Роблю градусів на 70 крен — неймовірний віраж на висоті 11 тисяч метрів. І це рятує. Попереду була вогняна стіна. Нерви не витримали і ми звернули в обхід поставленого курсу».

Найпотужніший на планеті вибух носив порядковий номер 130. Це була найграндіозніша віськово-пропагандистська акція століття, а може, навіть, і всієї історії людства. Адже вибух «супербомби» був присвячений черговому ХХІІ партійному з’їздові КПРС, хоча делегати його і не підозрювали, які подарунки приготувала рід­на оборонка. Нині добре відомо як відгукнувся для Півночі той давній рекордний вибух.

Вибухова хвиля тричі обійшла земну кулю. А потім ще стільки років вивозили людей з островів Карського моря, накритих радіаційною хмарою. Однак променеву хворобу ніхто не хотів діагностувати. Людей намагалися якось лікувати. А ось сотні тисяч білих ведмедів загинули від переопромінення. Сьогодні поверхня островів вже ніяк не «фонить». Але ті 5-6 мільйонів кюрі, які викинув вибух у небо Арктики, нікуди не поділись. У них період напіврозпаду — сотні років.

Над Маточкіним Шаром рвонуло тільки 50 мегатонн. А спочатку планували всі 100. Але вчені боялися за стан земної кори — щоб не проломити... Ніхто не рахував скільки птахів згоріло в тому рукотворному ядерному сонці. А ті що уціліли — осліпли. Політ сліпих чайок нагадував пурхання летючих мишей. Більшість з них безмовно гойдалися на хвилях, тихо вмираючи від голоду.

Макет тієї цар-бомби в натуральну величину зберігається в музеї Арзамасу-16. Начальник одного з тамтешніх НДІ розповів репортерам англійського телебачення про те, що натхненні надпотужним вибухом «сахаровці» запропонували Хрущову проект «Армагеддон». Він полягав у тому, щоб направити в Атлантику корабель начинений дейтерієм в 100 мегатонн в тротиловому еквіваленті. Обшити його листками кобальту, щоб при випаровуванні металу у ядерному пеклі виникло потужне радіаційне зараження. Детонатором плавучої водородної міни мала слугувати звичайна атомна бомба... Хрущов подумав, і відмовився.

Звісно, що всі ці, як кажуть тепер «ноу-хау», від нас тоді приховували, але вже відомо, що день «Ч» у колишньому Союзі був не один. Все це створювало загрозу радіаційного навантаження та забруднення, і не тільки. Проблему радіаційного опромінення ускладнювало також споживання забрудненої не лише радіонуклідами, а й отрутохімікатами їжі. На Полтавщині один з найвищих в Україні рівень онкозахворювань, проте мало хто знає чому. На це є дві причини, які тривалий час теж були засекречені. Перша — це забруднення ґрунту. Свого часу Полтавщиною керував друг Брежнєва Ф. Моргун, який використавши досвід Казахстану запропонував безвідвальну оранку. Річ у тім, що при сильних вітрах посилюється ерозія землі, а безвідвальна оранка гальмує її розвиток. Але на Полтавщині важкий чорнозем і якщо його не перевертати, бур’яни заглушать усе. От Моргун і вирішив боротися з ними за допомогою багатих на важкі метали пестицидів. Ними і закидали землю — хвора вона буде ще не одне десятиріччя. А проблема обмеження використання пестицидів існує і досі. Другою причиною став знову ж таки день «Ч», атомний вибух, який відбувся у 1972 році на межі Полтавської та Харківської областей, де сталася аварія газопроводу, внаслідок якої загорівся газ. Погасити пожежу розпорядженням Брежнєва й Косигіна вирішили атомним вибухом. За словами очевидців, за 2 км від місця аварії поставили худобу — уся вона загинула, в хатах потріскалися дахи і стіни. А серед людей через кілька років почався спалах лейкозів.

Полтавщина довго вважалася одним з найнебезпечніших регіонів України. Але, не знаючи цього, саме туди їздили люди після Чорнобильської катастрофи купувати екологічно чисті продукти, вивозили дітей до таборів на час високої радіації, але ніхто не згадував про те, що коїлося з цією землею. А коли членам політбюро ЦК КПУ привезли з Полтавщини після аварії у закритих скляних банках м’ясо, а згодом його перевірили на вміст пестицидів і радіонуклідів, то він виявився дуже високим. Тому більше не завозили. За 14 років забулося те, що там відбувалося, люди оговталися так як нині після аварії на ЧАЄС.

Але найстрашіша вселенська катастрофа 1986 року світового значення поряд з Помпеєю, Хіросімою і Нагасакі, поділила життя людей «до війни» і «після війни» знову нагадала всі про дні «Ч», що вже були і змусила задуматися про те, хто за ними стоїть. Вона також нагадала, що розташований на високому правому березі річки Прип’яті, на історичному «шляху з варяг в греки», Чорнобиль та його околиці з чудовою поліською природою, були казковим краєм ще з часів Київської Русі. Мабуть не випадково, перед аварією, перебуваючи в Україні і на Чорнобильській АЄС та побачивши все це, колишній генсек М. Горбачов заявив, що українці живуть там як у раю. Але не так сталося як гадалося, а можливо і навпаки. Адже в останні десять років перед аварією на ЧАЄС берег Прип’яті від Наровлі (Білорусь) і до впадіння її у Дніпро був усіяний наметами відпочиваючих не тільки з Білорусі та Україні, а майже з усього Союзу. А тому ще біль­ше трагічнішими у цьому контексті видаються дні тривоги і невідомості піс­ля аварії і теплий сонячний ранок 26 квітня 1986 року, який ніби не віщував нічого поганого. Але знову ж таки по чиїсь вини став черговим днем «Ч» і позбавив на сотні років можливості милуватися цим казковим краєм, як його мешканців, так і тисяч бажаючих.

Але життя продовжується. Ми пожинаємо тепер і змушені будемо це робити ще на протязі сотень років наслідки вселенської трагедії українського народу — Чорнобильського армагедону, маючи постійну загрозу життю і здоров’ю нації, її генофонду. І все це завдячуючи бездарності і чорнобилю душі колишніх керівників як СРСР, так і України. Маємо не тільки оговтуватися, а робити висновки і не забувати те, що сталося.

 

Василь Слободяник

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com