Кого об’єднає червоний прапор?

Що робити, коли з серпами і молотами на вулиці з’являться не просто злиденні пенсіонери, а молоді і рішучі, голодні і злі…

Рішення Верховної Ради щодо вивішування червоних прапорів у День Перемоги та інші дні, пов’язані з подіями Великої Вітчизняної війни, може мати куди більш далекосяжні наслідки, ніж це здається зараз його ініціаторам та проектантам.  Цілком зрозумілий їхній намір грати на ностальгічних настроях тих, хто за 20 років незалежності України так і не відчув себе новою людиною, і, маніпулюючи старими радянськими символами і гаслами, розвернути вектор  розвитку нашої держави у бік створення «руського мира» чи  нової Російського імперії.

Проте життя вчить, що дуже часто джин, випущений з пляшки, раптом виявляється  занадто норовливим і непокірним своєму володарю.

Здається, ще ніхто не забув, що під червоним прапором ходили не лише в атаки на фашистських загарбників — саме з червоним прапором, «з Леніним у голові і наганом у руці»  у 1917 році було здійснено соціальну революцію, тобто змінено державну ідеологію та перерозподілено суспільне багатство, що викликало криваву громадянську війну по всій велетенській імперії. З червоним прапором, під гаслом «Грабуй награбоване!»  було експропрійовано (насильницьки забрано) майно і кошти  сотень тисяч людей, які  потрапили у списки ворогів народу,  були винищені церкви та релігійні організації як чужий пролетарській свідомості елемент.   (До відома істино віруючих.  У 1917 році в Російській імперії  діяло майже 80 тис. лише православних храмів та понад 1200 монастирів. Внаслідок перемоги червонопрапорної революції до 1940 року діючими залишилося ледве 400 храмів). 

Червоний прапор майорів над архіпелагом ГУЛАГ, над  українськими селами, де лютував Голодомор.  У Червоному кутку на кожному радянському підприємстві чи установі  чинилися ідеологічні розправи над іншодумцями, над євреями, яким ставили тавро «посіпак сіонізму», над стилягами, фарцовщиками, навіть над тими, хто наважувався подати до ЗАГСУ заяву про розлучення (була і така кампанія наприкінці 50-х).    

Червоний прапор із серпом і молотом є не лише Прапором Перемоги, це був державний прапор Радянського Союзу. Історичні паралелі, як кажуть, напрошуються, і чи ж  випадково,  наприклад, у Дніпропетровську  уже збирають «круглий стіл» на тему: «Чи стане повернення червоному прапору статусу державного символу в Україні початком відродження СРСР?». Певен, що лише Дніпропетровськом ця дискусія не обмежиться, знайдуться бажаючі   і в  інших місцях поговорити про повернення історії  назад.

Тож давайте порозмірковуємо.   Зображення серпа і молота символізувало, як відомо,  союз робітників і селян, гегемонію людини фізичної праці. Причому така гегемонія існувала в СРСР реально, хоча лише певною мірою. Пристойний, непитущий  роботяга на заводі завжди міг отримати зарплату більшу, ніж звичайний інженер, міг першою чергою отримати путівку до санаторію, право купити «жигуля», і, відповідно, робітники і селяни мали переваги при вступі до лав  КПРС. Прийом до цього «передового загону радянського народу» здійснювався за цілком визначеними квотами, до яких представників  робітничого класу та інтелігенції включали у пропорції, здається, 5 до 1. І навіть потрапляння до витверезника для пролетарія і для інтелігента  означало неприємності різного рівня: для першого — це позбавлення премії, максимум затримка у черзі на квартиру, тоді як для другого  загрожувало вигнанням з роботи.

Якщо продовжувати логіку тих, хто у Верховній Раді голосував за закон «Про внесення змін до Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» (щодо порядку офіційного використання копій Прапора Перемоги), то, виходить, треба далі робити щось не лише символічне.

Ну, розвішали червоні прапори — одним на радість, іншим на зло — але якщо раптом комусь спаде на голову вийти з такими прапорами не на дозволену держадміністрацією акцію,  а на страйк, на марш непокори, на штурм? Що робити, коли з серпами і молотами на вулиці з’являться не просто злиденні пенсіонери, а молоді і рішучі, голодні і злі — ті, хто ще виживає за рахунок свого малого бізнесу, понаднормованої праці,  конвертних подачок від сильних світу цього, але розуміє, що нормального майбутнього в такій державі немає. У  сучасній Україні   конституційне положення про соціальну, правову  державу залишилося про людське око, «пусті слова про право бідних».  Майнове розшарування у нас в рази перевищує показники цивілізованих країн. Соціальні ліфти, про  які зараз модно говорити, в Україні замінені корупційним конвеєром, який виносить нагору разом з валізами хабарів цинічних і безжалісних осіб, кон’юнктурників, здатних до будь-якої демагогії і маніпуляцій.

Чи об’єднає  червоний прапор олігархів і робітників, латифундистів і селян? Ні,  ніколи, бо це протиприродно і нелогічно, адже червоний прапор завжди означав готовність до боротьби, насилля, до крові.  Заварити червону юшку, пустити червоного півня — це все з лексикону людей, доведених до краю визисками багатіїв.

Очевидно, не дурні наші  парламентарії-мільйонери, дещо знають з історії. Але, насправді, вони все-таки нічого не забули і нічому не навчилися, вважаючи, що грона гніву можуть визріти де-інде, в екзотичних країнах Магрібу, наприклад, лише не на  українському ґрунті. Тут можна кинути людям якусь кістку від ідеології, нехай гризуться.   

Україна переживає очевидний ментальний розкол, коли в одних її регіонах втішаються рішенням Верховної Ради, в інших — невдоволені і готові до невиконання його. Про соціальний розкол, про збагачення багатих і збідніння бідних  на якийсь час начебто забуто.

На який?

Олег Савицький
Unian