Витворити націю

27 травня 1916 року перестало битися серце Івана Яковича Франка — людини, ім’я якої навіки вписано в історію нинішньої цивілізації. Титан мислі, невтомний трудівник пера, борець за українську національну ідею та соціальну справедливість — таким знають його всі освічені люди планети. Більше ста років тому Франко, випередивши свій час, порадив нам, нинішнім, як об’єднатися в єдиний народ, як утворити нову українську націю.

За свої неповні шістдесят років земного життя Іван Франко своєю інтелектуальною діяльністю досяг таких феноменальних результатів, яких не має жоден український вчений або письменник. Франкова творча спадщина налічує понад п’ять тисяч літературних творів та наукових праць! Геній українського народу зробив  величезний внесок у розвиток багатьох сфер досягнень думки людської — філософії, історії, народознавства, літературознавства, мовознавства, соціології, економіки,  політології, релігієзнавства тощо. Письменник, поет, дослідник, аналітик, критик, доктор філософії Іван Франко вільно писав українською, польською, німецькою й перекладав із 14 мов.

Усе своє життя Іван Франко присвятив пошукові шляхів здобуття рідним народом гідного життя, всі його твори пронизані любов’ю до людей та бажанням допомогти їм пізнати Істину. Українці по праву вважають Франка взірцем національної честі й гідності, носієм національної ідеї.

Суть цієї ідеї і шляхи її втілення окреслені Іваном Франком, зокрема, в його статті «Одвертий лист до галицької української молодежі». Характеризуючи добу, яка мала прийти на зміну царському режиму в Росії після революції 1905 року, Франко зазначав: «Сей наступник — то не жоден таємний незнайомий, ...се буде лібералізм капіталістичного складу. Се буде ліберальний, по-європей­ські освічений російський дідич, польський шляхтич, багатий фабрикант, купець, адвокат, професор, журналіст, лікар і в якійсь невеличкій мірі  інтелігентний пролетарій. Ось хто надасть фізіономію новому режимові Росії — капітал і інтелігенція». 

Як свідчить історія, через вісімдесят років передбачення Івана Франка справдилося. Цей опис «фізіономії нового режиму» Росії, зважуючи на умови народження обох режимів — і російського, і українського, цілком підходить і для України. Правда, фізіономія ця є дуже непривабливою, можна сказати — по-хижацькі спотвореною. Непривабливість її полягає, насамперед, у дикості тих її рис, які надав їй капітал, повністю затьмаривши собою риси  інтелігентності. Але ж саме перед українською інтелігенцією, як писав Іван Франко в «Одвертому листі до галицької української молодежі», стоїть «… величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу  українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя». За твердим переконанням Івана Франка, для того, щоби навчитися «чути себе українцями без офіціальних кордонів»,  ми маємо «…поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми  розуміли  всі прояви її життя, щоб почували себе справді частиною його».

Чи такі задачі — задачі глибокого пізнання пострадянської України та її тодішніх «болячок» — були першочерговими для наших державників при закладанні основ нової України? Чи є вони пріоритетними нині? Ні, першочерговими пріоритетами визначено матеріальний добробут і досягнення високих соціальних стандартів. Нічого нового не придумавши, очільники держави перетягнули гасла про доходи та добробут  із радянського минулого в реальний час, надавши їм сучасного звучання за допомоги інших гасел — про «європейські стандарти», «світовий рівень» і т.п., та змусивши законодавство їх обслуговувати. Про формування ж єдиного культурного організму взагалі не йшлося і досі не йдеться. 

Ніяк не можуть зрозуміти наші керманичі, що без досягнення високого рівня культури, без почування кожним громадянином України в собі українського духу — тієї сили, яка творить націю і робить її цілісною,  ми ніколи не зможемо побудувати міцну й заможну державу. Зрозуміли б, якби самі мали належний рівень культури й знання праць наших українських геніїв. Зрозуміли б, якби перестали змагатися між собою в оголошенні популістських гасел щодо заможного життя українців «вже сьогодні» і логічно поміркували стосовно ролі будь-якої держави в історії людства. Міркуючи, дійшли б простої істини: тих, хто житиме через кілька сотень років, цікавитиме не кількісний рівень матеріальних статків українців початку третього тисячоліття, а те, ЩО САМЕ вони залишили по собі і яким чином вплинули на подальший розвиток цивілізації. Справжні державотворці будують свою роботу не на гаслах про добробут. Це елементарна істина, яка «чомусь» є недосяжною для наших державних мужів. Чому недосяжною? Тому, що в основній своїй масі вони представляють інтереси бізнесу. А бізнес, хоч і спроможний так-сяк підтримати матеріальні основи держави (звісно, задовольняючи, у першу чергу, свої інтереси), але ніколи не буде спроможним перетворити населення країни в єдиний народ.

Двадцять років поспіль ми намагаємося прирівнятися до тих, хто має зовсім інші історію, умови формування народів і державності, нарешті, інакшу ментальність. Ми сліпо копіюємо чиїсь моделі держави, політичної системи, механізмів влади, та всі ці моделі не є ефективними, а то й зовсім не працюють. А запозичена в інших суспільств форма їхнього державно-політичного устрою — демократія — набула в нас таких гротескних рис, що, власне, вже й перестала бути нею. Більшість наших громадян розуміють під словом «демократія» свободу (вседозволеність), а можновладці, яких, за усіма ознаками, таке розуміння цілком влаштовує, і не намагаються нагадати людям, і в першу чергу самим собі, про суть цього поняття. Зрозуміло, з яких причин. От і перетворюються поступово основні принципи демократії — влада більшості, рівні права громадян, захищеність їхніх прав і свобод, верховенство закону —  у пустопорожні гасла. Доповнює такий викривлений образ української «демократії», ще більше спотворюючи його, характерна риса нинішніх наших «досягнень»  — корупція. Цей ненаситний монстр, породжений «шлюбним союзом» грошолюбства з аморальністю, пожирає людські душі, підточує довіру громадян до держави та їхню віру в гідне майбутнє.

Чи є можливість за таких умов організації і функціонування державно-політичного устрою нашого суспільства сформувати із цього суспільства єдиний культурний організм української нації, народу? Чи спроможні наші державотворці сформувати такий організм саме тепер, коли багато хто з них навіть і не здогадується про цю свою основну функцію? Вони не тільки не знають, як це робиться, а й взагалі мало знайомі з поняттями «ДУХОВНІСТЬ» і  «КУЛЬТУРА». Ті ж з небагатьох державників, які розуміють своє істинне призначення, змушені витрачати свої сили не на творення, а на боротьбу з наслідками тих руйнівних процесів, які розгортаються.

Нині на українських теренах відбувається Велике Протистояння двох основних чинників розвитку суспільства, цивілізації, світу — матеріального і духовного. Всі ми — свідки загострення цього протистояння, ознакою якого є злиття влади з бізнесом та все більший відрив цієї злитої субстанції від іншої — народу. На разі бізнесово-владна субстанція, яка уособлює собою матеріальний чинник і суть теперішньої цивілізації, є сильнішою і отримує перемоги.  Сила ж іншої субстанції, яка живиться власним духом і духом рідної землі, є розпорошеною і поки малопотужною, бо народ в основній свої масі розгублений і зневірений. Крім того, більшість людей не усвідомлюють того, що сконцентрована сила їхнього духу, підсилена духом рідної землі, спроможна творити дива. Дух народу — цілком реальний фізичний об’єкт, про який добре знали наші прадавні предки, а сучасні уявлення про світобудову дають можливість його описати. Цей об’єкт являє собою інформаційно-енергетичне поле, яке складається із інформаційно-енергетичних полів всіх людей, котрі мешкають у певному секторі просторової матриці планети Земля (наприклад, в Україні, яка є не лише територією, а й частиною простору планети й, відповідно, Всесвіту). Інформаційно-енергетичне поле народу в сукупності із власним інформаційно-енергетичним полем даного сектора планети є частиною загального поля (аури) живої сутності — планети Земля. Поле Землі, в свою чергу, є складовою інформаційно-енергетичного поля Сонячної системи й поля Всесвіту. Наші прадавні предки називали ці польові об’єкти відповідно духом людини, духом народу, духом рідної землі, Матір’ю-Землею, Батьком-Сонцем, Богом-Отцем (у різні періоди розвитку цивілізації три останні об’єкти мали різні назви). Небом (небесами) вони називали простір Землі й простір Всесвіту.

Повертаючись до теми Великого Протистояння, зазначимо, що сильніша (поки що) субстанція добре знає, як і надалі нарощувати свою потужність і знесилювати супротивника. Це — збільшення концентрації капіталу й влади, ігнорування культурних чинників,  відволікання уваги народу (обіцянками та мізерними подачками) від нарощування ним головної його сили — духовної. Допоки народ буде вестися на ці обіцянки й подачки, доти його сили розтаватимуть, наче сніг на весні, а стан (і матеріальний, і духовний) все більше погіршуватиметься. 

Тож що саме необхідно робити, щоби зняти суперечності в суспільстві, які виникли в результаті такого протистояння? Відповідь: підпорядкувати інтереси олігархів інтересам народу. Зробити це можна цілком демократичним шляхом, у процесі нарощування народної духовної сили. Наростити ж її спроможна лише концентрація інтересів народу не навколо матеріальних благ, а навколо культурних цінностей — тієї ідеї, про яку якраз і писав Іван Франко.

 Як це зробити практично? Зважаючи на те, що культурологи й ті із науковців, які не визнають кон’юнктури, відсторонені бізнесово-владною верхівкою від управління державою, першим кроком має бути проведення Всенародного референдуму з питання відокремлення бізнесу від влади. Представники бізнесу мають бути лише РАДНИКАМИ у владних структурах і не повинні мати права бути державними службовцями. Саме численні порушення законодавства стосовно державної служби призвели до появи олігархів при владі. Час із цим покінчити, вказавши бізнесменам на їхнє місце в суспільстві. Серед держслужбовців необхідно провести люстрацію, щоби виявити походження їхніх доходів, у тому числі й мільйонних.

Після першого кроку — відокремлення бізнесу від влади — другим кроком має бути розробка Стратегічного плану духовного і соціального розвитку українського народу. Цю важливу роботу мають здійснити культурологи і науковці (може бути кілька проектів, з яких після обговорення з народом залишиться один). Центральною ідеєю та метою Стратегічного плану має бути формування культурного організму українського народу. Визначальні прикмети ідеї — рідний світогляд, мова, культура, економічна самостійність, соціальна справедливість. А для того, щоби у нас дійсно запрацювали принципи демократії, їх необхідно сполучити з етичними принципами, які  мають бути розроблені з урахуванням всього досвіду нашого життя (включаючи колізії останніх років). На початках ці принципи виконуватимуть в суспільстві виховну роль.

Пам’ятаючи про Івана Франка й довіряючи ходу мислі  цього генія нашого народу, зазначимо: найкращим пам’ятником Франкові стане втілення його ідей.

Час усвідомити: ми маємо власний шлях розвитку на планеті і власне цивілізаційне завдання. Саме той день, коли всі українці, незалежно від етнічного походження кожного з них, зрозуміють важливість цього завдання і згуртуються навколо нього, і стане днем народження на планеті Земля нової української нації.

 Любов Чуб