Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Під зорею Івана Франка

Безпросвіток нашого життя разом з втраченими сподіваннями освітила святкова подія: 150-річчя від дня народження Івана Франка. Спасибі «Літературній Україні», яка упродовж року друкувала матеріали про нашого славного ювіляра. Читаючи їх, відчував, що вони мене ще більше наблизили до Франка. Я збагнув його геніальну велич.

Нині, аби не бачити нашої убогості й занепаду, аби погамувати нудьгу, перечитую оті статті, роздуми, спогади й відчуваю докір сумління, що пізно осягнув Франкову мудрість і науку. Міг би й раніше. Ще тоді, в сімдесяті роки, коли передплатив 50-томне видання його творів. Чому не пам’ятаю, але вийшло так, що отримав лише перший і другий томи. Тож визнаю свою відсталість, не кажучи про тих людей, які, може, тільки чули ім’я та прізвище Великого Каменяра. Сьогодні не знати Івана Франка — це ніби жити без світла. Морок, холод, безнадія.

Через це ми такі буденні, зануджені. Нікому свічечку духовності запалити. А потрібно дуже багато часу й зусиль, аби осмислити його творчу спадщину. Та над цим ми не ламали голови, не завдавали собі клопоту. Ні вчора, ні сьогодні. Тоталітарна більшовицька система брала від Каменяра лише те, що було вигідно з погляду її ідеології. І тепер не краще. Новоявлена «еліта» «тупих панів», як казав Мопассан, купаючись у розкошах, не дбає ні про культуру, ні про духовне воскресіння нації. Великі люди їм не потрібні — вони самі, бач, великі. Їм досить одного Бузини. Цей перевертень, бачачи безкарність своїх вчинків, на догоду своїм покровителям спробував опоганити Шевченка й Франка. І що? Закалякав себе! А славні сини-українці вічно житимуть у народній пам’яті. Їх нікому не перекроїти на свій лад.

Щоб хоч трішечки стало світлішим життя, нам конче потрібний І.Франко, дуже близький до нас своїми помислами, мріями, діями. Він — пророк і Вчитель, а ми не йдемо до нього, стоїмо далеко осторонь. Свідчення цього — замітка Г.Бухала «Прокинься, народе!», надрукована у «Літературній Україні». У ній йдеться про відзначення 150-річчя від дня народження Івана Франка у Словаччині. Приємно чути, що сусідня країна роковини великого укра­їн­ського поета перетворила на свято. А в нас, у столиці України, де зусиллями патріотів так багато зроблено для вшанування ювіляра, людей майже не було…

Гірко таке чути. Не зводимося з колін, а наближаємо до себе бездню. «Прокинься, народе!» Великий Каменяр своє життя, свої сили, наснагу стратив, аби ми вирвалися з рабського полону, стали мудрішими, кращими. Ганьбу приниження пора скинути з пліч.

Та не здужаємо не тільки ворогів, а й себе побороти. Гризтися, кривдити одне одного вміємо, а відзначити варте пошани — зась! У доброї серцем і помислами людини шукаємо погане, аби її принизити, завдати болю. Колись робили це за вказівками, тепер — добровільно. Та не стало нам ліпше. Замість чистих і приємних думок снуються заяложені, мстиві.

Для одних Іван Франко — масон, інші хочуть зняти з нього «маску Каменяра», яка буцімто нівелює його особистість, а ще інші відмежовуються — мовляв, не мужицького він кореня, а шляхетського, таку величину нездатна породити українська нація. А ті он аж піняться, сперечаючись: Іван Франко був віруючим чи атеїстом?

На такі викрутаси можна й не зважати. Але часто облудні «сентеції» обурюють читача, душа його кипить гнівом, коли до святої ікони домальовують роги й чортячого хвоста. Як у нас незрідка буває: що вище стоїть людина, то більше охочих навішувати на неї різні ярлики. Багатьом це приносить задоволення. Тож копаються, нюшкують — благо, що творча нива Великого Каменяра неозора.

Не можу сприйняти, що «Франко — не каменяр» як дехто вважає. Звісно, це метафора, та в ній закладено глибокий зміст, з якого постає образ великої людини. Чую, як він праведним словом, ніби молотом, б’є в наші закам’яніли груди, в нашу занехаяну пам’ять, аби розбудити від сну неволі. А йому ж і самому допікало життя. Та він не скаржився. Йому більше боліло народне горе, морок гніту й неправди. Надто бідкався долею селян. Бачив, «що вкували люд робочий». У вірші «Гадки над мужицькою скибою» образно показано безправного селянина:

Поле плодюче, царина відкрита,
Трави густі по лісах і лугах -
Чом же тебе не годують досита,
Чом же ти з голоду мреш по хатах?

В гір твоїм лоні залізо чимале.
Чом же тупії твої леміші?
Чи лиш на теє залізо те здале,
Щоб тебе в пута кували чужі?

Ці рядки ніби взято з нинішнього безрадісного життя гречкосія. Тоді, щоправда, селянин рвався до землі, купував, беріг її, годувальницю. Нині зробили так, що хлібороб одцурався свого поля. Одуреному, стомленому, йому вже приготували небуття.

У поемі «Панські жарти» Іван Франко з художньою довершеністю розповів про життя селян за панщини. Темне сила мордує село… У світовій літературі, певен, ніхто сильніше за І.Франка не передав на струнах поезії біль і стогін селянський…

Фінал поеми — скасування панщини і… «А шинкар Машко закупив се-ло». Така доля спіткала й нас. У чиїх пазурах завтра опинемося? Насувається страшне лихо, а ми в нори поховалися. Чого ждемо?

У тім і велич Івана Франка, що серцем відчував кривди й біди людські. Його бунтівнича душа не прагнула спокою. Та й він не хотів його, ніби знав, що таких людей більше не народить рідна земля. Йому й досі нема рівних. Хоч би де ступав — скрізь лишав глибокий слід: у політиці, поезії, прозі, філософії... загалом у житті. А ви запитуєте, яке мав коріння? Мужицьке!

Нам слід не тільки в ювілейні свята згадувати мужнього Каменяра, а й у будні. Він для наших буднів. Сам рвався з чорної буденщини — і нас тепер прагне витягти з неї. Не терпів застою, обминав політичні базари. Через це в жодних партіях чи організація довго не затримувався. Боявся закостеніти. Правдивий і чесний, цурався пристосуванців та користолюбців. Жив бідно,скромно. А скільки добрих справ зробив! Ніде не схибив, нічим не зганьбив себе.

В образі Пророка бачу Вас. Ви накреслили рятівну дорогу, але люди збилися з неї, не пішли за Вами. Тепер страждають. Це кара, коли не шануємо, не чуємо мови Пророків.

А які стосунки у Вас були з Богом? Ніхто й ніколи не заглянув у Вашу душу. А там вирувало, палахкотіло вулканічне життя, розпалене Богом. У вірі до Бога Ви всіх перевершили. Хоча й не терпіли релігійної догми, не сприймали різних культових вигадок, сперечалися... Але не з Богом, а з фарисеями, які часто використовували церковну владу для обдурювання народу.

Іване Яковичу, йдучи дорогою долі, Ви, немов апостол, сіяли зерна добра, правди й любові. Важко було пробиратися крізь ницість, невігластво, заздрість. Але рук не опускали, не хилили голови, відчуваючи свою правоту. Вам допомагав Бог. Не біблійний, а справжній Бог-Творець, бачити й знати якого дано лише обраним. Тому й досі світло Вашої зорі зігріває Україну.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com