Солончаки української політики

Сьогодні цілком оче­вид­но, що політичне протистояння штучно створене, революційна ситуація імітується, а політично-правова криза — це криза політичних еліт. Владні еліти виявилися недієздатними, інтелектуальні еліти — незапитаними.

Жоден з головних політичних акторів сьогоднішнього українського політикуму не в змозі похизуватися «політичною чистотою». Так звана політична доцільність з міркувань політичної кон’юнктури, що взяла верх, висвітлила основну проблему: чистоти помислів і гідної поведінки від самопризначених еліт годі чекати. І це зрозуміло, особливості утворення бізнес-еліти на пострадянському просторі та перетворення її згодом на бізнес-політичну еліту, формування владних інституцій через прихід до влади колишньої партійно-комсомольської номенклатури різного гатунку, яку об’єднає передусім ділова цупкість і жадоба влади, не могли привнести честь, порядність і гідність у політику. Стратегічна невизначеність у внутрішній і зовнішній політиці, слабкість вертикалі влади й політична розшарованість її горизонтів, загальна інтелектуальна невиразність українського політикуму, нехтування кадровою політикою і відсутність кадрового резерву призвели до того, що ідейні, ідеологічно-духовні пустоти зголосилися заповнити політичні екстремісти.

Ми є свідками викривлення інтенціональності окремої особистості і суспільства загалом. Замість спрямовувати суспільство у духовному просторі, вирішувати завдання соціально-економічної розбудови суспільства, владні еліти країни зайнялися розподілом влади. Влада розкололася. Секретаріат Президента задався завданням усунути «двовладдя» і не погребував спробою втягнути суспільство у протистояння, запропонувавши йому нашвидкуруч зляпані політичні міфи і політичне дійство — дострокові вибори до Верховної Ради як певну обрядову форму. Наслідуючи класиків психології натовпу, які стверджували, що маси легше приводяться у рух силою уяви, аніж простим принудженням, президентська команда у екзальтованому пориві відчуття вседозволеності разом з опозицією намагається маніпулювати суспільною свідомістю, проте наштовхується на проблему відчуження мас від політики.

За відсутності впорядкованої структури ідеологічної побудови суспіль­ства свідомість мас не вибухнула ірраціональною міфотворчістю, вразливішою виявилася відірвана від народу політична еліта. Певні політики увірували в міф свого месіанства, тим самим опинилися заручниками своєї ірраціональності.

Фактично президентська команда руками опозиції вдалася до інформаційно-психологічної операції, мета якої — здобуття абсолютної влади. Штучно створена ситуація, безумовно, передбачала свою логіку подій, проте, як показала практика, не до кін­ця врахувала варіативну структуру. Як виявилося, варіативність розвитку ситуації залежить не тільки від волі і намірів її впроваджувачів.

Привнесений у сус­піль­ство когнітивний дисонанс через протиставлення позиції Президента позиції Верховної Ради, Кабміну і спроба певних політичних сил спровокувати емоційний дисонанс через втягнення суспільства у хаос несподівано наштовхнулися на готовність останнього до критичного осмислення політичної реальності. Це є свідченням відмови суспільства від бездумного наслідування зовні привнесених спрощених систем цінностей. Перманентна духовна криза досягла свого апогею і потребує вирішення.

Основний висновок, що слід зробити з огляду на перебіг сьогоднішніх подій, це усвідомлення відсутності есхатолітичних настроїв і потреби в обмеженні особистої свободи серед широких мас населення. «Заколотники» можуть покладатися тільки на фанатичну відданість вузького кола прибічників, які, підпадаючи під сугестивний вплив, схильні до девіантної поведінки, та на кон’юнктурний конформізм так званих соратників, готових вишикуватися у будь-яку чергу і до будь-кого заради обіцяних девідентів.

Нинішня криза, незважаючи на її можливі економічні наслідки, загрозу соціальних потрясінь, не­чіт­кі перспективи завершення, має, хоч як це парадоксально, позитивний характер. Публічна диспозиція більшості громадсько-політичних організацій і владних інституцій через втягнення до боротьби за владу, персоніфікація представників протиборчих таборів і критичне дистанціювання інших сприяє суспільному маркуванню національно спрямованих сил. Сьогодні ми можемо спостерігати, «хто є хто» і «хто є ким» у політиці. Отже, на порядку денному — драматичні кар’єрні повороти в житті політичних фігурантів. Суспільство остаточно приходить до визнання не гасла, а потреби в національно свідомих, інтелектуально і духовно потужних лідерах, готових ревно служити народу, підвищувати і зміцнювати авторитет держави.

На тлі етнічних, мовних, історико-регіональних і ментальних відмінностей проявляється інтелект нації, духовна вищість над розбратом і природна огида до підпорядкування та залучення до чужих ігор задля далеких українству інтересів. Правда одна — Вища Правда. Жодній з протиборчих політичних сил приватизувати її не вдасться. Народжується нова єдність, солончаки вимиватимуться.

Дедалі чіткіше вимальовується потреба в політичному консерватизмі на національній основі, який би забезпечував стабільність у суспільстві, що, своєю чергою, передбачає наявність нових сюжетів і персоналій.

Валентин Лисенко,
політолог