Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Русь починалася з Донецька?Вражаючі методи боротьби за вплив в політичному, бізнесовому і суспільному житті нині демонструють донецькі хлопці. Є чому подивуватися не тільки Україні. Не так давно на І каналі Національного радіо можна було чути новину, що в Донецьку збираються знімати фільм про Одина (скандинавський верховний бог), бо, нібито, знайдено факти, які підтверджують про його походження з донецької землі. Особливого значення цій інформації навряд чи хто надав. У нас люблять висмоктувати з пальця якусь сенсаційку, щоб подивувати людей і себе потішити причетністю до чогось великого. Але, виявляється, то тільки квіточки. Схоже, в Донецьку вже розроблено план з переписування історії України і всія Русі, мабуть, під керівництвом сусідів із Червонокам’яної (від Красна площа), де також намагаються це зробити. Тримаю в руках зовсім свіжу книженцію, випущену в світ видавництвом «Амріта-Русь», Москва, 2007 року. Називається вона «Довелесова книга». На титульному листі читаємо: «Древнейшие сказания Руси. Подготовка текстов, перевод и комментарии — Гнатюк Юлия Валерьевна, Гнатюк Валентин Сергеевич». Із вступу дізнаємося, що названі особи взялися перекладати і коментувати «Сказы Захарихи», записані Ю.Миролюбовим (більше відомий читачу з того, що саме завдяки йому маємо літературну та історичну пам’ятку ІХ ст. «Велесову Книгу»). Спробу коментувати стародавні перекази ще якось можна зрозуміти, але навіщо перекладати з мови, яку досить добре розуміє і українець, і росіянин, ще раз на російську? Відповідь дуже проста: щоб підігнати текст під конкретне замовлення. Лише кілька прикладів. «Сказ про Буй-Туръ-Русов да про Уголишину» (так за Ю.Миролюбовим) і «Сказание про Буй-Тур-Русов и Уголичей» (с. 148) у Гнатюків. В Ю.Миролюбова він починається так «За те часы, коли еще Земли Руской Киевской не было, а была Рущина по Руси — Реце, такъ, были межъ Днестромъ та Прутомъ — Рекой такожъ Русы». А тепер цей текст в гнатюківському перекладі: «В те времена, когда еще земли Киевской-на-Днепре не было, а была единая Русколань, и Русы жили от Ра-реки до Карпен, то между Днестром и Прутом тоже обитали русские пле-мена». Навіть нефахівцеві помітно неймовірне перекручування оригіналу. Виявляється, ця пара також перекладала «Велесову Книгу» і знає, що саме з Руськолані починалася Русь, а позаяк ще ніхто точно не довів, де була ця найдавніша наша держава, вони її приписали до Сіверського Донця (с. 160), хоча із «Влесової Книги» видно, що Київ і Голунь (центр Руськолані) були поряд одна з одною: «Вороги напали на нас і тому відійшли до Києграда і до Голуні» (д. 36Б). Але це не заважає Гнатюкам виконувати свій задум. І Русь-ріка (Рось) у них вже стає Ра-рікою (Волгою). Ось, виявляється, де була справжня Стара Русь (Рущина) — на Волзі-ріці, а не на якійсь там невеличкій Росі. Сміливості та винахідливості авторів-«довлесовиків» позаздрили б, мабуть, одночасно всі московські фальсифікатори історії та царі з генсеками, які втокмачували всім, що «нет нікакой Украйни і бить нє можєт». Читаємо ще у Ю. Миролюбова (користуюся публікацією в «Матеріалах ІІІ науково-практичної конференції «Буття українців»): «Угольщина хоробрая добру силу имела, и на дорогу выскакивала, коли надо. Отожъ былъ Градъ у нея великий а крепкий, а тожъ звался Пересечень — Градъ, а оттудъ и Сеча пошла козацкая, Запорожская». Зовсім по-іншому це тлумачать Гнатюки: «Те же Уголичи были храбрыми и сильными, и град у них был великий и крепкий, и улицами на углах пересекался во все стороны. А еще он был перекрестьем для многих путей из Руси в Волошину и Грецколань, и потому назывался Пересечень-градом» — і ні слова про Січ козацьку Запорозьку. Ось аж куди замахнулися — знищити навіть згадку про Запорозьку Січ... Можна було б зрозуміти задуми і наміри руйнівників української історії періоду царизму і більшовизму, коли всі інформаційні потоки йшли з одного центру і суворо контролювалися. Якийсь ефект воно давало, хоча так і не змогло витравити з нашої пам’яті ні Київської Русі, ні Запорозької Січі. На яку славу розраховують сучасні фальсифікатори, герострати-гнатюки, важко сказати. Окрім жалю та сміху, навряд ще на щось вони заслуговують. Ну хіба ще на позов до суду, адже своєю книгою вони не тільки попирають авторське право, а й цинічно глумляться над світлою пам’яттю збирача стародавніх українських переказів Ю. Миролюбова, над тією бабцею Захарихою, над десятками кобзарів та бандуристів, які з віку в вік зберігали і передавали нам свідчення про наших славних предків. Ні мор, ні тюрми не могло знищити в них любові до своєї землі, до свого народу. За жодні гроші вони не продавали своєї честі та національної гідності. Сергій ПІДДУБНИЙ, Інші статті номеру
|
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |